Євген Глібовицький, експерт зі стратегій, засновник компанії pro.mova та член наглядової ради Суспільного мовлення в творчій сфері, живе на два міста. Часом він починає читати книжку в Києві, а потім заходить у книгарню у Льовові, щоб купити її і таки дочитати. Саме його компанія провела 2014 року перше масштабне дослідження про читацькі звички українців, під час якого подивилася на читання як на культурну практику, як частину дозвілля.
Ми поговорили з Євгеном про читання як вміння бігати марафонські дистанції й інструмент, що допомагає нам у принципі вміти відповідати на запитання. Ми намагалися дослідити читацьку біографію Євгена Глібовицького, починаючи від його захоплення науковою фантастикою у дитинстві, спогадів про яскравий спалах “Бу-Ба-Бу” у 90-х і дотепер. Сьогодні у нього професійно викликають інтерес близько 2000 книжок на рік, але встигає прочитати з них близько десятої частини.
Розмова з паном Євгеном – одне з відеоінтерв’ю в проєкті “Портрет читача замолоду”, що є спробою поглянути на відомих успішних людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.
Пане Євгене, з чого почалася ваша читацька біографія?
— Зараз вже маючи певні знання, не можу певно сказати, чи це було захоплення, чи любов до книжок, чи втеча в них. Я був радянським школярем з усіма наслідками, які з цього витікають, і книжки — це було те місце, куди можна було втекти, щоб не бути частиною цього сірого простору довкола. В книжках були фантазії, ідеї, у них було цікаво. Практично те, що я пам’ятаю, вже осмислене читання, — це була в основному наукова фантастика, що почала мене цікавати з 12-13 років.
Потім окремим треком з’явилися науково-популярна література: фізика, хімія, лабораторні досліди в домашніх умовах, і це наводило на моїх батьків певний жах, коли вони бачили, що я читаю. Але пізніше до цього додалася історична література, бо моє покоління потрапило в момент, коли починала прокидатися суб’єктність, перестройка повідкривала клапани, і відповідно мої перші великі осмислені публіцистичні тексти, які читав, це були передруки Алєксандра Солженіцина.
Виходить, що у роки перебудови вже можна було відкрито ознайомитись із текстами, які раніше в СРСР були забороненими?
— Ну, до цього можна тоді було дотягуватись. Наприклад, “Колгосп тварин” Джорджа Орвелла (це теперішня назва, а тоді були “Звіроферма”, “Скотоферма”, “Ферма тварин”) опублікували в літературному журналі ще в момент, коли цей твір був заборонений. Спостерігалося, як ця система розпадається, але вже певні речі були легкодоступні, і це було страшенно все хаотично і не структуровано. На той час поле, наприклад, наукової фантастики було більш-менш зрозуміле (ось Жуль Верн, ось Герберт Уеллс, Рей Бредбері), то в художній літературі чи в нон-фікшн, як це тепер називається (бо тоді таких слів не знали), жерлося все підряд: і токсичне, і не токсичне. Там був Дейл Кернегі, якого зараз стрьомно тримати в руках в пристойному товаристві.
Уже з’являлися речі, що були заборонені в радянські часи, наприклад, Борис Пастернак чи Василь Стус, чи хтось із дисидентів. Я коли вперше прочитав “Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола, то майже нічого не зрозумів. Вирішив, що нудно. І коли вже прочитав через 10 років, у дорослішому віці, лише тоді зрозумів, про що це: повторний інтерес до Чорновола з’явився після його загибелі.
Які книжки, до прикладу, можуть зашкодити українському суспільству?
— Наприклад, більшість бізнеслітератури, яка видається в Україні, абсолютно не контекстуалізована до наших умов. Основним ринком бізнес-літератури в світі є Сполучені Штати — це постпротестантська чи протестантська країна, якщо ми говоримо з точки зору цінностей. Правила там мають велике значення, робота є благом, як і сумлінне виконання своїх обов’язків, високий рівень конкурентності ринків, низький рівень корупції тощо. Ці всі припущення зашиті в кожну бізнес-книжку, і якщо спробувати узагальнити, то вона каже “вийдіть за рамки, знехтуйте правилами”. Перепрошую, але в наших умовах, де та зона комфорту? Чесно кажучи, ми берегів не бачимо. І тут ми читаємо ніби щось серйозне, автор продав мільйон книжок, бестселер “New York Times” і ще там щось, а до цієї книжки потрібен ще великий супровідної текст, який пояснить, як її читати. Якщо немає правильної контекстуалізації в сучасні потреби, то умовно старорежимні гіди не допоможуть, бо вони дають відповіді на запитання, які були, а не на запитання, які є.
Знаєте, яка тенденція з’явилася за останні роки? З’явилася українська бізнес-література. Тобто наші підприємці почали писати й видавати книжки про бізнес. Можливо, це змінить читацьку парадигму, але на таке потрібен час.
— Так, наприклад, Ольга Гуцул написала дуже хорошу книжку, з’явилися інші автори. Потрібно, щоб авдиторія так само почала ставитися серйозніше до цієї літератури, умовно кажучи, до своїх пророків у вітчизні.
Коли ми з Мирослав Мариновичем обговорювали, які управлінські висновки потрібні для сучасних менеджерів, управлінців з Центру імені Андрея Шептицького, то були вражені з того, наскільки складно перекласти оцей управлінський компонент: немає ні випрацьованої термінології, ні випрацьованої системи смислів. За великим рахунком, щоб щось пояснити, ми мусимо пояснювати слова, дефініції, концепти.
Що ви зараз читаєте, і в чому це допомагає вам?
— Складне запитання, бо тут треба зрозуміти, як відповісти на слово “що” і як підписане слово “читаєте”. Тобто, що ми називаємо читанням? Я похапцем читаю дуже багато речей. Переважно це те, що потрібно мені в роботі. І я проковтою десь, думаю, близько ста різних статей на тиждень. Щось читається, щось сканується по діагоналі. Десь мені важливо просто зрозуміти, що такий автор чи така авторка дійшли до таких висновків. Далі є читання книжок, які важливі з погляду аргументації, і це шмат літератури, який треба читати вдумливіше, а для цього потрібна внутрішня організованість.
Найскладніше, що є в читанні, — це занурення і винурення. Оце те, що займає найбільше енергії. Якщо читати шматками, уривчасто, то на прочитання конкретного тексту буде потрібно набагато більше часу та зусиль. Це, знаєте, як пошити той самий одяг не з одного шматка матерії, а з двадцяти. І це буде набагато складніше зробити. Читанням я назвав би тільки вдумливе, бо все решта — це, швидше, сканування, браузинг, заппінг.
Читання — це коли ти сидиш і працюєш із текстом в першу чергу, і всі інші речі, решта світу чекають.
Коли ми говоримо про вдумливе читання, то воно потребує вже правильної організації часу, а це — розкіш. Особливо для людей активних. Ти мусиш мати владу над своїм графіком, над своїми пріоритетами, і вписувати туди читання просто як обов’язкову, важливу річ.
Через те, що я живу на два міста і постійно пересуваюся між ними, у мене різні книжки і там, і там. Навіть буває таке, що я книжку почну читати, наприклад, у Львові, лишу її там, потім приїжджаю до Києва і розумію, що я її зараз дочитав би. Іду до книгарні, купую другий раз, дочитую, потім комусь дарую.
Чи простіше маніпулювати людиною, яка не читає?
— Набагато легше. Люди, які мають досвід поводження з текстами, у пакеті отримують багато інших компетентностей, у тому числі аналіз, добір інформації, у тому числі рефлексії стосовно прочитаного тощо. Саморефлексія є достатньо складним інструментом, легше рефлексувати з кимось, ніж самому, тому що має бути глибший рівень усвідомлення самого себе. Це причина, чому це важливо у релігійних практиках чи пов’язаних із релігією практиках. Тобто сповідь є інструментом рефлексії православного, католицького середовищ. Сімейна вечеря в протестантському середовищі є інструментом рефлексії. Медійний дискурс, блогосфера і так далі — це інструменти рефлексії. Будь-що, що допомагає перетворити переживання в досвід. Бо якщо ми це вже все маємо в досвіді, то тоді нам наступного разу транзакційна вартість ухвалення рішення може бути меншою.
Інше питання полягає в тому, що ми є частиною цього світового тренду до совання в бік “інфотейменту”. Тобто, коли інформація не інформує, а розважає — і це біда, бо в результаті у суспільстві, де немає достатнього рівня медіаграмотності, частина людей вважає, що ця розвага і є інформуванням. І тоді, наприклад, новини вражають, а не інформують. Але від того, що ми подивилися кримінальну хроніку, ми скоріше за все не зможемо осмислено зрозуміти, який із кандидатів краще буде розвивати місцеві навчальні заклади на місцевих виборах чи якісь інші подібні речі.
У моєму списку книжок теж є багато літератури, яка є скоріше літературою для розваги, радше інтелектуалізованою. Тобто я не можу сказати, що вона є шкідливою, тут нема нічого поганого в тому, що воно написане добре, легко, з гумором. Але частина літератури — це інфотеймент, розвага в чистому вигляді. Її додана вартість інформування не є дуже високою.
Бачте, неангломовність грає з нами злий жарт, бо в результаті до нас доходить тільки дуже обмежена частина дискурсу знань. У мене професійно викликає інтерес приблизно 2000 книжок на рік. Я не можу прочитати навіть десяту частину цього, бо не маю такого ментального простору, не маю стільки часу. Це означає, що я мушу вибирати. Наприклад, “New york review of books” допомагають нам зрозуміти, про що ця книжка, як вона підходить до теми, як вона розкриває її.
У більшості випадків мені достатньо добре написано анотації, доброго реферування чи критики, щоб зрозуміти, чи воно мені треба, чи ні.
Переважно моя гранична корисність уже задоволена. І тоді менша кількість книжок доходить до того фіналу, коли ти вже книжку хочеш прочитати. Але всі ці анотації, уся ця критика є в англомовному середовищі. А українською буде перекладатися переважно вже тільки книжка, тож весь дискурс залишиться в іншому просторі. А книжка може продукувати цілий дискурс, вона продукує саму книжку, продукує критику, а в деяких випадках може продукувати послідовників або опонентів.
А чи може читання книжок продукувати рішення для суспільства і впливати на їхню якість?
— Коли ми говоримо про те, як готуються рішення в Україні, ми знову ж таки переважно бачимо надводну частину айсберга, де якась умовна Верховна Рада бере і формалізує рішення. Для того, щоб це рішення було формалізоване, воно перед тим має пройти десятки етапів, які включають у себе підготовку обговорення, спроби накладання, спроби обмеженої імплементації, потім повернення назад до обговорень і так далі. А для того, щоб ці обговорення відбувалися, мають бути інституції, які, наприклад, спроможні генерувати ідеї, спроможні бути сторонами в цьому горні. А щоб були ці інституції, мають бути люди, які отримали відповідну освіту і які мають попередній послужний список. Дуже часто для того, щоб вміти ухвалювати певний тип політичних, економічних чи інших рішень, нам треба мати 30 років підготовки. І ми тільки зараз, думаю, що десь із 2014 року, отримали нову українську суб’єктність, що оформилася в державність, тільки зараз починаємо потрошку бачити всі ці обсяги роботи.
Чи можуть начитані люди бути негідниками?
— Можуть, звичайно. Тобто, розумієте, саме по собі читання — це не магічна пігулка. Той, хто читає, не є автоматично кращим від того, хто не читає. Але краще читати, ніж не читати, на мою думку. Читання у тому сенсі — це скоріше про спроможність опрацьовувати складне, це питання певного вміння бігати на марафонській дистанції. Це означає, що людина може дати собі раду з концентрацією, зі складністю, з розмаїттям, але це не точно.
Якщо ми говоримо про “зшивання” нації, то чи є такі книжки, які можуть це зробити? Можливо, це тексти, що вийшли раніше? Чи подібних книжок ще ніхто не написав?
— Цього не вдасться досягти одним простим інструментом чи книжкою. Це більша кількість процесів, які складніші, і книжки можуть артикулювати. Бажано, щоби були спільні дискурси. Вони означають, що багато з нас читали одні й ті самі речі, наприклад, у дитинстві.
Повний текстовий варіант інтерв’ю за покликанням.
Проєкт підготовлений за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду “Відродження” в рамках спільної ініціативи “EU4USociety”. Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження” та Європейського Союзу.