Студентка Острозької академії Надія Симоненко цієї зими їздила на стажування від AIESEC до Словаччини. Про уроки англійською, життя у словацькій родині та багатонаціональну команду дівчина розповіла в інтерв’ю.
Як ти дізналася про таку можливість чому вирішила взяти в цьому участь?
Це почалось із жовтня. Я приєдналася до організації AIESEC, це найбільша в світі громадська молодіжна організація. В Острозі є невеликий осередок, головою якого є Микита Шиленко. Саме він ознайомив мене з діяльністю цієї організації. AIESEC пропонує міжнародні подорожі, волонтерство, роботу чи стажування в компаніях. Це безкоштовно, оплачуєш лише дорогу. Метою є обмін культурним досвідом. Тому я вирішила на зимових канікулах туди поїхати, щоб не витрачати даремно час. В інтернеті є офіційний сайт, на якому можна дізнатися всю інформацію. Я обрала Словаччину, тому що це недалеко і дорога недорого обійшлася.
Ти переживала на співбесідах? Як готувалася до них?
Загалом була лише одна співбесіда. Звісно, що переживала, це було вперше. Але все виявилось просто, тому що це молодіжна організація, і членами організації є також студенти. У нас було інтерв’ю по скайпу. Я думала, що мене інтерв’юватиме якась доросла людина, а там була студентка 1 курсу зі Словаччини, яка також хвилювалася, тому ми знайшли спільну мову.
Чи були якісь проблеми на підготовчому етапі подорожі? Збір речей, документів…
Насправді, ні. Усе, що від тебе вимагається – це закордонний паспорт, страхування і квиток. Мені було важкувато, тому що я відкладала підготовку до цього аж на кінець сесії, тобто під Новий рік. За декілька днів до закриття всіх установ перед святами я встигла забрати закордонний паспорт і зробити страхування.
У якій сфері ти працювала?
Кожен проект AIESEC пов’язаний із якоюсь певною ціллю сталого розвитку ООН. У 2015 році ООН і ЮНІСЕФ затвердили 17 глобальних цілей сталого розвитку до 2030 року. Кожен проект спрямований на досягнення однієї з цілей або декількох. Мій проект стосувався якісної освіти, і я працювала у школах та щотижня їздила в нові міста Словаччини. Я мала партнерку з Індонезії, це була дівчинка на ім’я Гіта. Ми проводили уроки для дітей англійською мовою про якісь глобальні проблеми, цікаві тренінги про спілкування на публіку, роботу в команді, психологічні тести.
У яких містах ти була, яке найбільше запам’яталося?
Я побувала в п’ятьох містах Словаччини. Це наш головний департамент – Банська Бистриця, а також Лучанці, Зволинь, Ревуца, Велькій Кртіш. Найбільше запам’яталася Банська Бистриця, тому що там ми провели найбільше часу. Саме там ми проводили свій перший підготовчий тиждень, коли були з усіма інтернами, а це близько 27 людей з усього світу. Були студенти з Мексики, Китаю, Індонезії, Бразилії, Австралії. Ми ходили разом у кафе, містом, на екскурсії. А потім ми працювали вдвох з Гітою. Але мені всі міста дуже сподобались.
Ти спілкувалась англійською. Чи були якісь проблеми у володінні мовою?
Спочатку було дуже незвично говорити англійською. Але носієм англійської в нас був лише один хлопець, а всі інші також лише вивчали англійську, тому ідеального рівня не було ні в кого. Але проблем сильних не було, тому що в моїй команді були дівчата з України та Киргизстану, остання володіла російською. Тому, коли дуже хотілось поговорити, то ми говорили втрьох. Але потім звикли до англійської, було легко говорити, а вдома було важко переключитись на українську, тому я ходила по кімнаті й говорила сама з собою англійською.
Де ти жила під час стажування?
Наша організація повністю забезпечує місце проживання безкоштовно. Першого тижня ми всі жили в готелі. Були дуже гарні умови, такий домашній затишок. А потім все змінювалось з новим містом. Організація пропонувала два варіанти: готель чи проживання з родиною. Мені дуже пощастило, тому що це обиралось рандомно, і нам з партнеркою тричі з п’яти випало останнє. Це було дуже круто. Нас офіційно годували лише раз, а так родина годувала зранку, в обід та ввечері. Також вони забезпечували нам розважальну програму. Возили на екскурсії, по місту, в ресторани. Але інші два тижні я жила в хостелах. Це була не найкраща якість, але порівняно з українськими – нормально. Чисто й тепло, цього достатньо.
Чи були якісь проблеми в роботі з дітьми?
Найбільша проблема за весь час – це проблема з комунікацією, тому що ми були в різних школах, у різних містах, і всюди у дітей різний рівень англійської. Особливо важко було в маленьких школах, там цей рівень невисокий. Деякі діти навіть не могли відповісти на питання: «Як тебе звати?». Тому ми вигадували різні махінації, щоб вони нас хоч якось розуміли і недаремно витратили ці 45 хвилин. Словацька схожа на українську, тому я за ці тижні трішки вивчила її, і ми могли хоч якось спілкуватись. У більших школах було легше, інколи навіть діти 5 класу знали англійську краще, ніж одинадцятикласники. Ми грали з ними, і школярам це подобалось більше, ніж звичайні уроки.
Чи були якісь цікаві ситуації під час роботи?
Кожного тижня відбувалось щось цікаве. Але був у нас один хлопчик, клас шостий, який був дуже неслухняним. І коли в нас був перший урок, він бешкетував, і я намагалась його якось зацікавити і заспокоїти. І після цього уроку він підійшов і подарував нам малюнок із вибаченнями за шум, сердечками та нашими іменами. Це було дуже мило. Я з ним поговорила, і на інших уроках він був слухняним.
А як вас сприйняв сам колектив шкіл?
Це також залежало від школи. Якщо заклад брав у цьому участь не вперше, то вони вже знали, що до чого, й вони сприймали нас дуже добре. Наприклад, школа в Зволині виділила нам окрему кімнату, нам щодня приносили багато їжі, солодощів. А коли ми попросили пароль від вай-фаю, вони встановили нам особистий. Деякі школи були менш лояльними. Дуже незручно, коли школа не дотримується правил, які встановив проект. Наприклад, нам треба було щодня проводити п’ять уроків в кожному класі, а деякі школи робили по шість уроків, тому ми проводили одну й ту саму лекцію в різних класах. І нам не було цікаво, і дітям.
Що ти можеш побажати студентам, які також хочуть спробувати себе в чомусь, виїхати за межі Острога, але не наважуються?
Нехай не бояться й підходять за допомогою в будь-який час до мене чи до Микити. Якщо ви хочете поїхати кудись за AIESEC, то наш обов’язок – допомогти вам. Це недорого, доступно, покращує освіту. Тим паче, сертифікат AIESEC допоможе вам при вступі на роботу і в інших масштабних проектах від ООН чи ЮНІСЕФ. Це дуже класна можливість, тому ризикуйте, будьте сміливими, тому що «хто не ризикує, той не п’є шампанського»!
Єлизавета НЕСЕН
Фото взяті зі сторінки героїні