До вересня 2018 навколо Татарської вежі росла картопля, а у самій вежі — дерева. Тепер — це арт-простір «Культурний барбакан».
«Спочатку ніхто не вірив, що це реально. Єдиний ключ до успіху – просто почати та робити», — розповіла одна з координаторок проекту Анастасія Драчук.
У 2018 Міністерство культури провело конкурс «Малі міста – великі враження». На конкурс зареєстрували 158 проектів.
Переможців — вісім, серед яких Острог та «Культурний барбакан».
Де брали гроші, коли їх не вистачало, для чого робили великий концерт та як викопували останню картоплю поблизу вежі — про все нам розповіла одна з координаторок проекту та керівниця туристично-інформаційного центру Острога Анастасія Драчук.
Ідея
Ідея створити Культурний барбакан прийшла раніше, ніж відкрився конкурс на проект. Усі казали, що це неможливо. Авторка ідеї — Ольга Лозюк, начальниця відділу культури та туризму острозького виконкому. Стіну на барбакані вигадав Андрій Брижук. Андрій Малюський намалював цей проект.
Конкурс
Коли приїхали після захисту, у мене особисто вже було відчуття, що ми переможемо. У нас був дуже гарний захист проекту. Нам навіть сказали: «Острог, ви виграли через те, що у вас був найкращий захист». Ми написали бюджет на 500 000. Дуже довго вичитували презентацію. У результаті, вклалися в 10 хвилин та зробили все чітко.
Коли виграли, то ми всім дзвонили й розповідали: «Клас! Ми виграли! У нас буде 500 тис!». Але Оксана Ситницька — заступниця міського голови — сказала: «Повірте, виграти – це найлегше, найбільші проблеми почнуться після того, як ви почнете все реалізовувати». І це була правда.
Коли Андрій Малюський намалював цей проект, ми вирішили, що це саме те, що ми хочемо.
Усю весну зайняли роботи з документацією. Ті дерев’янні галереї, які повинні були бути зверху на малюнку проекту, ми не змогли встановити.
Це би була реставрація [відновлення в первісному вигляді творів мистецтва, будівель і т. ін., що були зруйновані, пошкоджені або спотворені – ред. ], а ми не маємо права на повноцінну реставрацію історичної пам’ятки. Через це й дах не могли зробити, бо це теж втручання в пам’ятку. Але я думаю, що пізніше ми щось придумаємо.
Від «резиденції наркоманів» до культурного барбакану
Барбакан – це для кожного багато перших разів. Я ніколи не брала лопати в руки до проекту. В кінці робіт я вже казала, що можу в будбригади йти. Ми кожен день приходили, щось розгрібали. Команда авторів вигрібала землю вручну. Спочатку в нас були мозолі й кріпатура зранку. Тут [у Татарській вежі – ред.] посередині дерево росло, усе було в кущах. З однієї сторони був город. Коли встановлювали паркан, то ще трохи картоплі вибрали.
Усім відомо, що раніше на місці барбакану була така собі «резиденція острозьких наркоманів». Ми вибрали десь ящик шприців. Шприци віддали на утилізацію в поліклініку.
«Від ненависті до любові» на вулиці Татарській
Перш за все, у нас були конфлікти з мешканцями, які живуть навколо. Люди думали, що ми щось трішки поробимо, позрізаємо їхні дерева, які вони садили 30 років тому, попіаримося перед виборами та на цьому все закінчиться.
Коли ми почали проводити толоки навколо вежі, спочатку прийшли 5 людей. Із них було троє журналістів, які прийшли знімати. У якийсь момент почали виходити мешканці Татарської Баштової [ вулиця, де розміщена Татарська вежа – ред.]. Ми вже посіяли газон, почали поливати. Ходили просити воду в місцевих. Ми раз підійшли, другий, третій… Потім люди почали казати: «Чуєте, чого ви будете їхати поливати? Давайте ми самі, ми ж тут живемо, прийдемо собі ввечері, поллємо, поговоримо». У висновку, газон тому й мав фантастичний вигляд, бо це робота мешканців.
На початку вересня ми робили збір мешканців, де пояснили, що це таке буде, щоб вони були готові до відкриття, до того, що буде шум. Їм запропонували надавати якісь послуги. На відкритті люди робили шашлики, продавали овочі гриль.
Є тут такий житель Татарської — Володимир Вітковський. Він все контролював. У якийсь вечір я почула, як він каже: «Так, так, Сірьожа, ти бачив, який в тебе бордюр? Ти баачив який бордюр?! Гості приїдуть, а в тебе бордюр не побілений».
Уже в суботу, перед відкриттям, ми тут все дороблювали, прибирали і люди всі навколо мели, хтось там мив, а хтось ще щось робив.
Коли забракло бюджету
Якийсь час ми не знали, що робити. Грошей не вистачало, був трохи відчай. Коли ми сиділи та розуміли, що у нас немає грошей, я почала робити спільнокошт [благодійне волонтерське фінансування – ред.]. Думала собі, що тисяч 5-6 ми точно назбираємо: «У мене є брат, який точно скине, у кожного є якісь знайомі». Але за перший тиждень ми зібрали майже 8 тисяч. Зараз ця сума близько 35 тисяч. Скидали випускники Острозької академії або просто ті, які працюють в царині культури в різних містах. Скидали люди з Києва, бо їм просто подобалася ідея проекту.
Все про концерт
Нам якось запропонували: «Давайте ви зробите фестиваль «Від бароко до року»?». Ну давайте. Потім нам сказали, що нам варто було б провести помпезне відкриття. Ми не хотіли. Ми дуже довго шукали варіанти, як зіскочити. Бо у нас була ціль відновити пам’ятку, й дуже не хотілося віддавати на концерт гроші.
Для нас було важливо: якщо ми запрошуємо когось, то когось, по-перше, вартісного. По-друге, щось інтелектуальне та цікаве, щось, що буде виховувати острозьку публіку. І всі такі: «Клас! Так! Піккардійська терція! Давайте». Вони дуже довго не хотіли їхати, коли дізналися, що треба співпрацювати з міністерством. Вони ж не виділяють гроші наперед, а тільки після. Упродовж двох тижнів ми домовлялися. Хотіли ще симфонічний оркестр «BREVIS». Не думали, що він так класно зайде Острозькій публіці. А ще запрошували тих, з ким ми давно співпрацювали.
Концерт не на стільки дорогий, як про нього говорять. Так, це не мало, але я побачила про реакції публіки, що таких заходів треба проводити більше. Люди готові до того. Вони готові до якісних подій, витрачати на це гроші. Ми зробили для себе підсумок, що не треба розпорошуватися на 10 культурних подій, а зробити 2-3 якісних.
Чому програма концерту затрималася?
Та сцена, яку ви побачили на відкритті, була третя сцена, яку ми замовляли. Перша сцена була замовлена в Луцьку — вони відмовилися за тиждень. Потім ми замовили в Тернополі, і вони за день відмовилися. І тоді, за день, ми знайшли сцену у Львові, але ті виїхали невчасно та довго їхали. Вони дуже довго встановлювали сцену. Колектив затримався. Тобто це не залежні від нас обставини, які так наклалися, і вийшло, що це все затрималося на годину.
Про те, що було після
Коли люди всі порозходилися, ми розуміли, що в нас ще багато практичної роботи. От ми такі три феї: Ольга Федорівна, Оксана Ситницька та я. Нам дуже допомогли наші близькі, хлопці з братства, водоканал допоміг. Ми до о пів на першу ще прибирали все, що тут залишилося. І ранком, коли ми збиралися на інтерв’ю в Рівне, сіли в машину та з’явилося питання: «І що? Є життя після барбакану?».
Ми ще не відчуваємо, що це все закінчилося, бо ще багато роботи по звітах. Ми дуже приємно вражені. Багато людей написали в приватні повідомлення: «Клас, я не очікував, що так все супер вийде». Тепер ми на цьому не зупиняємося.
Зараз дуже багато ґрантових можливостей, які хочеться використовувати. Зараз культура ожила. З міністерством проблема, але є багато інших інституцій під егідою міністерства, які допомагають таким маленьким містам якось розвиватися.
Якби ми сиділи й думали, як це зробити, то ми б ніколи цього не зробили. Коли ти робиш, то починаєш притягувати, як магніт, людей, які якимось чином допомагають.
Анна ДІКУН
Фото: Анастасія ТУХ