Часто люди думають, що психіатрична лікарня – місце, яке краще обходити стороною, не говорячи вже про те, щоб проводити там свій робочий день. Героїня цієї історії працює в Острозькій психлікарні вже 20 років.
Валентина Заблоцька прийшла в цей заклад ще в дитинстві, коли її мама працювала там. Згодом жінка почала займатись діловодством у лікарні, а зараз вона – начальниця відділу кадрів. Валентина розказала нам, навіщо працівники носять додаткові лоточки з їжею, як часто втікають пацієнти та чим вона сама займається в лікарні.
За освітою я – вчителька
Я вчила іноземні мови в Рівному. Коли мені було 19 років, то не було чим оплачувати навчання, і мені запропонували роботу в лікарні. Довгий період працювала там діловодом, паралельно вчилась. Після закінчення університету рік пропрацювала за спеціальністю й зрозуміла, що це не моє.
70% людей, які знаходяться в психлікарні, нікому не потрібні
Але мені подобається працювати з людьми. Не скажу, що мої обов’язки безпосередньо допомагати хворим. Але робота важка, тому що все одно люди, які працюють тут, змінюються з роками. На них впливає психлікарня. Мені треба знаходити спільну мову з ними. Тут 500 працівників. Не 200 чи 100 людей, і до кожного треба знайти особистий підхід.
Звісно, кадрова робота – це одне, але потім я почала хвилюватися за все, що тут відбувається. Наприклад, коштів на харчування в лікарні вистачає, але на медикаменти все одно трохи замало. Дивишся на хворих, які знаходяться тут, і розумієш, що близько 70% людей нікому не потрібні. Усвідомлюєш, що фактично нічим не можеш їм допомогти, крім тієї книжки, яку принесеш.
«Бідненько, але в межах»
Інколи хочеш щось зробити, але немає елементарно фінансів, щоб, наприклад, найняти машину, яка вивезе сміття, організувати прибирання території. Звісно, за ці роки було багато, що зроблено. Раніше всі сиділи в одному маленькому приміщенні, яке вміщувало всього 10 чоловік. Але якби там не було, дивлюсь іноді по телебаченню інші лікарні, медичні заклади, то мені все одно здається, що в нас краще. Приїжджала до нас перевірка й сказала: «Бідненько, але в межах». Бо прибрано, чисто, працівники ставляться до своєї роботи відповідально.
Хворі втікають, але ми доганяємо
Мабуть, це був 2005 рік, втеча, яку я дуже добре запам’ятала. Втекли двоє людей, які знаходились у відділенні примусового лікування. Вони зґвалтували дівчину після втечі. Були суди, бо родичі казали, що винна лікарня. Тоді пацієнти були збуджені, а на чергуванні була вагітна жінка. Звичайно, їх знайшли, але велику біду вони зробили.
Пам’ятаю, взимку втік хворий: відразу в маршрутку сів, що на Рівне їде. Ми побачили це, одразу в машину, обігнали, перед автобусом зупинилися й забрали його.
Ще був випадок в 2014-15 році. Хворого завели у відділення, а він взяв санітара за руку й відкусив йому палець. Потім виплюнув і втік. Але наш працівник думав не про те, щоб підняти той палець, бо треба було доганяти.
Це наша робота. Тут є таке: заходиш у відділення й не знаєш, що чекати від хворих. Вони можуть дивитися, посміхатися тобі, а в наступну хвилину зробити таке, що й в думках уявити не можеш. Але це все хвороба.
Без згоди в психлікарню тепер не забирають
Зараз втечі – це рідкісне явище, бо згідно з новим законом ми жодну людину не можемо забирати в заклад без її згоди. Якщо привозять п’яного чи наркомана, медпрацівники не мають права їх покласти в лікарню, поки вони не дадуть згоду на відповідне лікування. Ні поліція, ні лікар – ніхто не може щось робити без згоди цієї людини.
Був випадок нещодавно, хлопець вішався, його мама зняла з петлі. Це була спроба самогубства, тому однозначно потрібне обстеження психолога та психіатра, а він відмовився. Але мама плакала, казала: «Ви ж бачите – біда, треба покласти. Якщо ми зараз підемо звідси, він може знову таке зробити». Але ми не мали права цього робити, тому відпустили його.
Пацієнти повертаються
Є люди, які довготривало перебувають у нас. Тобто вони виписуються, але проходить день чи два й вони знову змушені бути тут, тому що хвороба загострюється. За статистикою, зараз найбільше хворіють на наркологію. У нас одне наркологічне відділення, але там потік дуже великий. Виписуватися в день може десять людей і так само надходити може багато, але вони повертаються. В домашніх умовах лікування підтримувати неможливо.
Працівники несуть лоточки з їжею для себе й окремо для хворих
Коли до нас приходить людина на роботу, я кажу: «Ви йдете на роботу в сім’ю, і неважливо, що ви всіх не знаєте. Але ідіть не як на каторгу. Будьте, як в родині». І якось вони згуртовуються, немає конфліктів між відділеннями. Я знаю, що наші працівники, коли йдуть на роботу, несуть свої лоточки з їжею для себе й для хворих окремо. Це не стовідсотково, але хто має можливість взяти щось смачне, той бере. У такі моменти я пишаюся нашими працівниками.
Тут пройшло все моє дитинство. Я народилася, пішла в садочок, а потім приходила до мами на роботу. Вона працює тут вже 30 років, навіть більше. І мені, ще дитині, чесно, було соромно казати, що мама має роботу в психіатричній лікарні.
Зараз у мене є доросла донька, і вона в дитинстві переживала ті самі відчуття. Пам’ятаю, якось донька сказала: «Всі мами, як мами, в крамницях працюють, а моя в психлікарні». Але я пишаюся, що тут працюю. Так було завжди, з першого дня моєї роботи. Донька виросла, зараз вона розуміє, з якими людьми я спілкуюся, що тут роблю та для чого.
Психіатрія лякає людей, я це розумію. Але у кожного пацієнта тут є своя історія. Всі вони знаходяться в тому невеличкому відділенні, а з ними – лише медсестра й санітари. Все.
Надія Зайченко
фото: Ольга Верещук