Існує ще не визнана хвороба, яка заважає жити й насолоджуватись тим, що маєш. Це страх того, про що інші зазвичай навіть не думають. Це стан, який нагадує тобі, що ти вже декілька днів не відвідував жодного тренінгу з психології лідерства, ораторства чи фінансової грамотності. Це те, від чого важко позбутися. Таке відчуття має наукову назву — FOMO (Fear Of Missing Out).
І дослівно перекладається як синдром втраченої вигоди.
Здається, що життя проходить повз, і доволі комічно визнавати це, будучи 16-річним підлітком. Адже навколо всі кажуть: «Carpe diem, поки маєш час». А що, якщо ти так боїшся втратити цей момент, що починаєш звинувачувати себе в тому, чого ще навіть не зробив? Інколи такий самосуд доходить до абсурду.
Спочатку я хотіла писати колонку про те, як все встигати, володіти мистецтвом еклектики в часовому просторі й бути схожим на бога продуктивності. Та коли пишеш, починаєш багато рефлексувати над своїми твердженнями та переконаннями.
Я завжди порівнюю себе з кращими, і це мотивує мене до щоденної праці над собою. Проте позаду вже 15 років життя, а я не маю власного винаходу, не стала публічно говорити на серйозні теми, не вивчила декілька іноземних мов і майже не подорожувала. Я — звичайна школярка, яка йде власною дорогою, проте переконана, що нею потрібно бігти.
Мені важко сприймати відмови, я не вважаю їх життєвим уроком. Мозок диктує одне: «Ти — невдаха. Так і не стала обраною». Нещодавно подала заявку на один цікавий проєкт, але після двох тижнів, що минули з моменту дедлайну, не отримала відповіді. І хоча цій історії вже понад місяць, навіть сьогодні я традиційно декілька разів оновила свою електронну пошту. Я сподіваюсь на те, що пройду, мені не хочеться усвідомлювати зворотне. Адже на власному досвіді знаю — такі моменти роблять мені боляче, знищують впевненість у собі.
Нещодавно тато сказав мені: «Так добре, що в сучасного покоління є стільки можливостей!» Я згодна з ним, проте звикла аналізувати питання з декількох позицій. На горизонті лідерства, успіху, перспектив та досягнень я ніколи не бачила слова «стоп», коли воно було таким потрібним. Я не можу зупинитись, адже не маю на це права. Ризики занадто великі — я можу щось втратити.
Якщо ж ви помітили в собі подібну проблему, то більшість людей, які вивчали це явище, мають для нас низку порад. Слід концентруватись не на тому, чого у вас немає, а на тому, що ви вже досягли. А ще спробувати зловити момент щастя, невимушеності, легкості та комфорту. Згадати про рідних, друзів, роботу, хобі. І уявити себе без одного з цих компонентів. Стає сумно та пусто всередині, правда ж? Як добре, що ви все це маєте, адже завдяки цьому у відображенні бачите неповторну особистість — себе.
А ще всі навколо кажуть, що потрібно себе полюбити. Ця проблема — моя найбільша. Я вважаю, що наодинці з собою потрібно бути жорстким та суворим, щоб не послабити внутрішній стрижень. І коли бажаю зсунути внутрішні парадигми в бік самоповаги та любові, то відмовляє або серце, або мозок, на щастя, в переносному значенні.
Мені у боротьбі з такими негативними думками інколи допомагає щоденник вдячності, у якому я регулярно пишу те, за що хочу сказати «спасибі». Сьогодні це вранішній дзвінок від близької людини, час, проведений наодинці з собою та мотивувальна цитата з однієї книги.
Попереду на мене чекає важкий рік: ЗНО, написання власної наукової роботи, олімпіади, самоврядування і ще багато заходів та проєктів, на які так кортітиме потрапити попри важливі справи. Утім я вже знаю, що у мене FOMO, і усвідомлюю, як на мене вплине гоніння за успіхом. Це не означає, що я покину все. Проте тепер вже переконана — інколи потрібно збавити темп, щоб врешті фінішувати та стати переможцем, у першу чергу для себе. З вірою у власні сили, задоволенням від зробленого та відсутністю синдрому, який заважав жити.
Анна ЛАВРЕНЮК, 16 років
Голова ради старшокласників Острога та дитячої обласної ради. Грає на скрипці, гітарі, фортепіано, пише роботу на Малу академію наук