Раніше ми вже писали текст про Валентину Заблоцьку, яка працює в психлікарні. Тепер Ostroh.info продовжує робити серію історій під назвою “Я працюю в” про острожан, щоб познайомити вас із ними та їхніми професіями ближче.
Як часто ви думаєте про те, що шкільні знання вам так і не знадобились? Можливо, не кожен пам’ятає обличчя своєї першої вчительки чи останній день в школі. Та є люди, які віддають роботі там все життя. Героїня цієї історії працює в школі вже понад 20 років.
Ми поспілкувалися з вчителькою Острозької загальноосвітньої школи №1 Людмилою Ковальчук. Вона розказала, чому вчитель повинен любити дітей, від чого страждають її власні діти й що вона думає про зміни в системі освіти.
Любов до дітей – основа роботи
Я – вчителька молодших класів та української мови й літератури. Чому колись обрала саме цей фах? Все дуже просто. Бо тоді були робочі місця, всі йшли в педагогіку.
Та я дуже люблю дітей. Вважаю, той, хто їх не любить, не зможе працювати в школі. Це, звісно, реально, багато людей так живуть. Але то «відбувайло». На всіх своїх презентаціях і захистах я говорю: «Треба любити дітей». Вони тримають мене в професії. І до того ж, діти все відчувають, коли ти їх любиш, коли ти справедливий, тоді такого вчителя будуть поважати й в нього все буде вдаватися. Мені подобається працювати впродовж навчання, коли діти сидять на уроках, коли я в підготовці, пошуку чогось нового. А коли вони йдуть на канікули чи після відпустки, треба відпрацювати 10-15 днів, то для мене це важко. Не люблю всі ті звіти, педагогічні ради, наради при директорові, складання планів. А в суспільстві існує думка, що ми працюємо лише тоді, коли в школі знаходяться діти. Мене це дуже дратує.
Є й мінуси. Може однієї любові замало?
Я чула про термін емоційного вигорання, але мені він далекий. Цього літа я відчула щось подібне. Вперше за життя я відчула небажання виходити на роботу, та пов’язую це не з тим, що я не хотіла виходити в школу. Напевно, якби в мене була будь-яка інша професія, я би так само зреагувала, бо просто не встигла відпочити. Але зараз вже влилась у процес і не вірю, що закінчується вересень.
В мене є троє дітей різного віку. Напевно, вони страждають від моєї професії найбільше. Я розумію, що приділяю їм менше уваги, ніж могла би. Наприклад, мій син в 11 класі й ніби потрібно розпочати підготовку до ЗНО, але виходить, що я з чужими дітьми займаюся, а на свого в останню хвилину знаходиться час. Менший взагалі ревнує, що я віддаю себе чужим дітям. Бувають моменти, коли мені хочеться хоча би 10-20 хвилин помовчати. Але я не закриваюсь у кімнаті й не кажу, що не хочу нікого бачити чи розмовляти. У мене такого немає. А якщо з’явиться, то я зразу піду на пенсію (сміється). Мені важливіше, щоб у родині був нормальний мікроклімат.
Іноді й «розчіпірка» піднімає настрій
Ми повинні розуміти, що всі діти – різні. Каламбурні ситуації, напевно, трапляються щодня, але на них не треба гостро реагувати. Наприклад, як вони перекручують слова. У шостому класі проходили лексику, дитина почула слово «спалахуйка»[ред. – запальничка], сміється пів уроку й не може зупинитися. Я їй кажу: «Ну що ж ти, є ще слово «розчіпірка» замість парасолька», а вона ще більше сміється. Та прийшла до мене після уроків, каже: «Ви знаєте, у мене немає розчіпірки, а на вулиці дощ іде. Що мені робити?» (сміється).
Я сподіваюсь, що вони зміняться, тому треба адекватно реагувати. У мене немає такого, щоб із кимось були натягнуті стосунки. Якщо я навіть бачу, що дитина не йде на контакт, то підходжу першою. Я ж доросла, вони ще будуть такими, а ми вже дітьми не будемо. Це потрібно розуміти й усвідомлювати. Але багато що залежить від батьків. Це прямий зв’язок: як батьки будуть ставитися до навчання й поведінки дитини, таким буде й результат.
Не все нове приведе до успіху
Коли мені говорять, що ми маємо повертатися до радянської системи освіти, хочеться плакати. Зміни завжди повинні бути! Так, у нас є багато чинників, які гальмують процес реформ. Але ніхто не каже, що це буде легко, я відчуваю, як зміни потрібні. Поки що не всі школи мають, наприклад, технічне забезпечення, щоб відповідати цим змінам. У цій ситуації вчителі нічого не можуть зробити. Але ми мусимо прагнути й не нити.
Також є те, з чим я не згодна. Нам сказали, що дитина має винести від уроку не стільки знання, скільки враження. Знаєте, на враженнях далеко не заїдеш. Не завжди треба бігти за новими тенденціями. Наприклад, ігрова форма. Зараз вона всюди, щоб не напружувати дитину. Але я думаю, що жоден науковець, жоден спортсмен і взагалі просто успішна людина без зусиль того не досягнула. У результаті гри ми великого не досягнемо. Ми можемо розважити дитину, але й тоді не маємо права вимагати чогось більше.
Ставлення до професії не вимірють в грошах
Молодим вчителям зараз дуже важко, бо вони приходять без категорій і отримують мінімальну зарплату. А, якщо ще й не мають любові до дітей, то на цій роботі нічого не триматиме, бо немає навіть матеріальної підтримки. Якщо ж вчитель має ставки, категорії, стаж, я думаю жалітися не можна. Я як жінка, задоволена зарплатою, бо ще й вдома готую, прибираю й дітьми займаюсь. Зараз дуже часто купують дітей різними речами, але я вважаю поряд має бути насамперед мама, а не гаманець. Ми ніколи не зможемо повернути тих днів спілкування з ними.
Мене дуже дратує, коли професію вчителя зневажають і зменшують її цінність. Нам потрібно вміти працювати як з дітьми, так і з їхніми дорослими батьками. У школі далеко не кожен зможе працювати. Але багато хто має дитину, кожен хоче, щоб вона мала хорошу освіту, а ставлення до професії вчителя в суспільстві дуже примітивне.
Та я знайшла себе в цьому й не соромлюсь того.
Авторка: Надія ЗАЙЧЕНКО
Фото: Юлія СОКОЛЕНКО