Живемо ми з дівчатами у невеликому приватному орендованому будинку. Дехто з нас працює, дехто – ще навчається. Усього нас четверо: я, Катя, Віка та Олена. Будинок у нас невеликий, але затишний: дві спальні, вітальня та кухня.
Коли настають особливо нудні дні, ми закатуємо вечірки та запрошуємо друзів. Але останнім часом кожен мав якісь справи і нам було не до розваг.
Того вечора ми майже не розмовляли. Я сиділа у вітальні та дивилась серіал в навушниках. Катя готувала їсти, а Віка та Олена були у своїй кімнаті, теж страждали якоюсь дурньою.
Все було ок… Але раптом у дверях я побачила Катю, котра несамовито розмахувала руками та горлала. Коли я дістала один навушник, то зрозуміла, що волає не тільки вона.
«У нашій кімнаті розбили вікно!» – кричала сусідка.
Спочатку я подумала, що вона жартує і дівчата від нудьги вирішили мене розвести. Але коли я зайшла до своєї спальні, то побачила, що моє ліжко дійсно було засипане уламками того, що колись звалось вікном. На пледі лежав той самий бісовий камінь, що влаштував несанкціонований протяг у нашій з Катею спальні.
Чесно кажучи, всі перелякалися, тому ніхто не здогадався негайно визирнути в вікно, аби хоча б краєм ока помітити зловмисника.
Я закомандувала дзвонити 102. Цю нелегку справу ми доручили Олені, адже вона була найстаршою. Виклик йшов довго. Тоді з телефону пролунав голос баби-автовідповідача: «Зачекайте з’єднання з оператором». Ми чекали ще три-чотири хвилини, доки трубку підняв якийсь мужик. Коли ми розказали йому про нашу біду, він запитав «А ви з якого міста?». Ми трохи офігіли. Потрапили ми не до місцевого відділку, а до обласного. І аж звідти виклик надійшов до нашої місцевої поліції. Нам перетелефонували двічі, аби розібратись як знайти наш дім.
Через 30 хвилин у нас в коридорі матеріалізувалось три тіла в синій формі (хоча до відділку від нас 5 хвилин пішки).
Нас всіх трусило від пережитого стресу, тому ніхто не додумався у вельмишановних поліціянтів затребувати документи. Не роззуваючись, пани попхалися до моєї кімнати, на якусь галіму «мильницю» сфотографували вікно та й почали розпитувати нас, чи не нажили ми собі якихось ворогів. Ми й уявити не могли, хто б міг таке вчинити.
Форма у «поліцейських» була стара. Навіть М на П не змінили. Поводили вони себе якось тупо: жартували та сприймали усе геть несерйозно. Певно, перебування у компанії наляканих дівчат у лосинах та халатах їх не аби як звеселило.
Найсерйозніший дістав форми з шкіряного портфеля та нарешті почав виконувати свої прямі обов’язки. Другий підпирав стіну біля наляканої Віки, відверто фліртував з нею і щось там говорив про «пабєду». Третій, невідомо чому, попхався до іншої спальні. На стіні навпроти входу висів постер з Бобом Марлі.
«Опа-на! Дєвочки, то ви може ще й траву курите? Ану признавайтесь! Планокурки, шолі?» – крикнув він з коридору.
Я сиділа та контролювала, що пише «серйозний», доки двоє інших «обробляли» моїх дівчат. «Серйозний» задавав мені питання, але мої свідчення він перефразовував на свій лад. Певно, він був найрозумнішим з цієї трійці, тому йому доручили писати. Але так в житті я ще не помилялась… Я збагнула це, коли «серйозний» у заяві написав слово «КИРПИЧ» замість цеглини, перед тим затупивши секунд на тридцять.
Години за дві поліціянти НАРЕШТІ вирішили оглянути подвір’я. Двоє вийшло, один лишився з нами. Звісно, надворі вони нічого не знайшли. Той, що клеїв Віку, ще й покурив у нас під самісіньким розбитим вікном, не перестаючи при цьому закидати пласкі жарти.
На прощання один з них лишив нам свій мобільний і додав:
«Завтра можете звонити знов, в атдєлі будуть чергувати веселі рєбята.»
Тієї ночі ми усі спали у одній кімнаті на розкладному дивані. Хоча, як спали… очі ми змогли зімкнути аж під ранок.
P.S.
За кілька днів наші нові-старі знайомі припхались до нас просто так, посеред робочого дня. Удома була лише Віка та Катя. Настрій у мєнтів знову був ненормально-піднесений. Запитували вони якусь фігню. Загалом, вони розпитували про все, що не стосувалось інциденту з вікном. Чого приходили – не зрозуміло. Поржали і пішли.
Ольга ЛИМОН