“Те, що тут відбувається — гірше за ГУЛАГ”, — так про своє місце позбавлення волі говорить Мирослав (ім’я змінене для збереження анонімності та безпеки героя). Він перебуває в тій самій Оленівській колонії, назва якої, через трагедію з полоненими українськими захисниками, нині відома чи не кожному українцю. Й через цю причину ми не можемо перевірити багато інформації, в тому числі й побачити, чи дійсно колонія перетворилась на ГУЛАГ, але ми змогли поспілкуватися з ув’язненим.
Мирослав потрапив у в’язницю під Донецьком у 2014-му, коли ще за українським законодавством отримав статтю за умисне вбивство. На очах чоловіка пенітенціарна система України спочатку була змінена на повний хаос, а далі, силами так званої влади “ДНР”, почала перетворюватися на аналог комуністичного ГУЛАГу.
Ми поговорили з Мирославом про листи ув’язнених з проханням переведення на підконтрольну Україні територію, які ігноруються, про тотальну ізоляцію, абсолютну байдужість наглядачів колонії і про жахливі умови утримання.
Тотальна ізоляція
Система в колонії працює таким чином, що ув’язнені не мають шансів дізнатися навіть ті новини, які відбуваються всередині. Так, за словами Мирослава, інформації про вбивство “азовців” не надходило зовсім. Як? Все просто. Корпусів, де утримують людей, тут багато, а розмови працівників підслухати фізично неможливо. Відтак, все що лишається — здогадуватись або ж вночі спробувати отримати доступ до телефону (цю інформацію ми підтвердити не можемо, поспілкувавшись із іншими ув’язненими, оскільки вони бояться за своє життя). Так, власне, нам і вдавалося спілкуватися з Мирославом.
Співрозмовник показував нам скріни новин, які вони бачать у пропагандистських каналах: про обстріли зі сторони ЗСУ, про те, як українська сторона сама ж вбиває своїх тощо. Ми не знаємо, чи засуджені дійсно не мають доступ до українських каналів інформації, але Мирослав стверджує, що показав нам те, що сам має змогу побачити й іншої інформації не має можливості дізнатися.
Відсутність у ув’язених доступу до зовнішнього світу, а відтак і відсутність можливості поскаржитися комусь на безчинства, призводить до того, що, за словами Мирослава, працівники колонії“під настрій”, влаштовують обшуки. Вони все перевертають і ламають, нерідко б’ють засуджених. Змоги поскаржитися на це у засуджених немає. Він також каже, що бої на сході України не додають так званим “днрівцям” якогось страху, а навпаки — мотивують посилювати репресії.
Ігнорування законів
Окупаційна влада, як стверджує засуджений, ігнорує також і будь-які звернення засуджених. Такі порушення, зі слів Мирослава, не реєструються, відтак сподіватися на дотримання прав засуджених не можна.
“Один чоловік, який сидить тут довічно, написав листа до “Мін’юсту днр” про те, що хоче виїхати в Україну, бо не визнає республіку і судив його український суд. Це грамотний чоловік писав. Йому відповіли, що з 1921 року існує Донецько-Криворізька республіка і що живуть вони по її історії. При Україні, якщо тут був бунт і люди брали лезо, скло, щоб привернути до себе увагу, то це було все, адміністрація бігла, бо це ж зараз щось станеться, приїде начальство, влада, розголос, з цим намагалися щось зробити і дійсно звертали увагу (ми не знайшли в українських медіа статей про подібні бунти, за словами ув’язненого, їх намагалися не виносити публічно). А зараз голодаєш, то голодай, ріжеш, то ріж себе, та заради господа, всім все одно. Хіба ще спеціально прийдуть і обшук зроблять” – розповідає Мирослав.
Ув’язнений каже, що листи щодо розгляду справ чи переведення в Україну пишуть досі. Результату звісно ж немає, листи “ходять” по різним інстанціям і, у фіналі, повертають тільки відмови. Адвоката нікому не дають, його можна найняти самостійно, але поки що випадків успішної співпраці з юристом, за словами Мирослава, не було. Перевірити цю інформацію, опублікувавши самі документи, ми не можемо, оскільки це розголошуватиме імена засуджених і загрожуватиме їхньому життю. Поговорити з їх юристами наразі також неможливо.
“Весь час говорять, що це Україна нас там не хоче, тому нас і не віддають. Немає ніякого ставлення персоналу, ні про яке ввічливо тут не знають…Є 2 правила: наше і ваше — але працює тільки перше, бо друге автоматично неправильне”, — каже Мирослав.
За словами Мирослава, так звану владу “ДНР” нічого не спонукало розпочати процес передачі українських громадян на підконтрольну Україні територію. Відтак, ув’язнені автоматично перетворилися на фактично бранців.
Жахливі умови утримання
Коли з 1 серпня 2022 року “набрав чинності” так званий кримінально-виконавчий кодекс так званої республіки, ув’язнені почали порівнювати його з радянськими правилами — кодекс суттєво звузив права засуджених і запровадив смертну кару. Останнє, вірогідно, вписували з “прицілом” на можливі показові розправи над українськими військовополоненими, про що вже багато разів повідомляли російські пропагандисти і підтвердила Маріупольська міська рада.
Щоправда, створення “ілюзії законності” стосується не лише смертної кари, але й побуту ув’язнених. Можна припустити, що окупанти керувалися принципом “бреши якомога впевненіше — і тоді, можливо, тобі повірять”.
“Там ще прописані якісь норми харчування, а насправді “ячка-сечка, сечка-ячка”, чаю ніякого немає, як там пише. Медицина…Таблетка “Цитрамону”, вибачте, від голови і від сраки. Ламай на двоє і пий. Вода йде раз у три дні, по 4 години. А часом і такого не буває, — розповідає Мирослав, — І при тому всьому, вони досі кричать, що український суд був корумпованим і що це було найгірше, а в самих кодекс писаний колишніми підприємцями і банкірами, чи хто там у них в “мгб” (міністерство державної безпеки — ред.)”.
Співрозмвник надіслав нам вже згаданий кодекс і, для порівняння його з українським, ми звернулися до адвоката “Платформи прав людини” Євгена Воробйова. За його оцінкою, кодекс так званої “днр” не відповідає міжнародно-правовим нормам, які захищають права засуджених. В згаданому кодексі є очевидний дисбаланс прав та обов’язків засуджених і широке коло прав адміністрації виправної установи. А це — надмірний вплив на засудженого.
Кодекс так званої “днр” майже такий же як у рф. Усіченість прав засуджених порушує мінімальні стандартні правила в’язнів. Головні відмінності від української версії – розділ про смертну кару і вдвічі коротша стаття про права засуджених. Наприклад, в кодексі “днр” не передбачено, що засуджені можуть звертатись із заявами і скаргами на рідній мові, не гарантується право на вибір і допуск лікаря, на отримання копій документів про свою справу. Також відсутня норма про заборону примусового переривання сну засуджених у нічний час тощо. По суті, це може означати, що окупаційна влада може робити з ув’язненими все, що заманеться. Тільки тепер це ще й має “офіційне” підгрунтя.
Ми б хотіли поговорити з Мирославом детальніше про побиття засуджених у колонії, про висловлювання тих, хто підтримує так звану “днр”, показати вам ті самі відмови, які отримують ув’язнені на їх листи, але це надзвичайно складно з багатьох причин, основна з яких – безпека нашого співрозмовника. Налагодження контакту вже дало нам базове уявлення про виживання у “республіканській колонії”. Ми продовжимо спілкування і будемо робити все можливе, щоб “прорвати” тотальну ізоляцію закладу і розповісти про альтернативний, а не поданий пропагандистами, стан справ тут.