Магістр спеціальності «Психологія», маючи вроджені фізичні вади, допомагає іншим стати впевненішими та відкритішими до світу й людей, мотивує та навчає цінувати кожну мить життя. На зустріч із Євгенією йдемо з підготованим переліком питань, проте дуже хвилюємося, чи вдасться побудувати розмову толерантно, чи не зачепимо ми чогось надміру болючого. Але дівчина руйнує весь сценарій своєю проникливістю та відкритістю.
Коли ми були на 1 курсі, ти проводила з нами тренінг для кращого знайомства групи. Наскільки ці тренінги корисні для першокурсників і наскільки вони корисні для тебе як людини, що проводить такі заходи?
Почнемо з того, що я психолог і я дуже люблю те, чим займаюся. Якщо є можливість провести якийсь тренінг, то мені це принесе задоволення. Усе починається з того, чи сама людина зацікавлена і налаштована на зміни, тоді психологія справді працює. Звісно, тренери працюють над змістовним наповненням, щоб це було ефективно, ураховуються певні професійні моменти. Якщо в тренінг вкласти інтерес, то він ефективний для всіх: для тих, на кого спрямований, і для мене як тієї, хто проводить. Бо не тільки я з людьми, але й вони зі мною. Це двосторонній процес.
Кажуть, якщо люди обирають для себе психологію, то вони намагаються знайти для себе відповіді на вічні й актуальні питання, збалансувати своє бачення світу. Що вплинуло на вибір цієї професії?
Ходить така стала фраза, що «хто обирає психологію, той сам її потребує». От і я так вибрала, хотіла якось розібратися в собі й уже станом на сьогодні я багато чого відкрила для себе й тепер відчуваю, що є ресурсом для того, щоб допомогти іншим.
У майбутньому ти, звичайно, позиціюєш себе як психолог-професіонал. Якою галуззю ти плануєш займатися – робота з дітьми, дорослими, сімейна психологія?
Кожен психолог обирає свій стиль і для цього є різні галузі. Конкретно для мене – це тілесно-орієнтована, процесуальна психологія. Крім того, я цікавлюсь іншими течіями, які дотичні до психології і стосуються особистісного розвитку. Моє зацікавлення спрямоване на роботу з дорослими людьми. Щодо дітей, то на цей момент я невпевнена, хоча й не категорична. Усе можливо.
Настільки ти можеш назвати себе комунікабельною людиною? Чи широке твоє коло спілкування і хто туди входить?
Мені пощастило в тому плані, що я зустріла не просто своїх друзів, а зустріла рідних людей. Їх насправді не багато, але вони дуже важливі для мене. Я люблю спілкуватися з людьми, у цьому моя робота і в цьому я сама. Мені приємно бачити нових людей і, що важливіше, бачити в них людей.
Чи траплялися в тебе ситуації, коли було важко знаходити контакт із людьми? Як ти з цим справлялася?
Я позиціюю себе так, що всі ситуації, які є у моєму житті, я створюю сама. Тобто якщо якась людина з’явилася, із якою мені важко, то вона приносить урок про те, чого я маю навчитися. Це моє бачення. Коли я свідомо ставлюся до того, що відбувається, то якось усе стає набагато простіше. У мене був дуже різний досвід: не завжди на «ура», але він теж потрібен.
Чи були в тебе ситуації, коли тебе ображали або не сприймали?
Я скажу, що мені у житті дуже щастить, бо не було такої яскравої ситуації, коли мене дискредитували чи образили. У мене ще не критична стадія діагнозу, я знаю багато людей, які в гіршій ситуації, ніж я, і їм справді важко. Тут усе залежить від людини, від того, як вона це бачить: одна прийме це як кінець, вибирає «не жити» і тоді це існування в чотирьох стінах. На жаль, так теж буває. Є варіант, коли розумієш, що тіло – це лише частина буття, а справжнє «я» це щось набагато глибше. Я вважаю, що всі обмеження тільки в голові. Бо люди з фізичними вадами можуть думати про те, що не буде нормального життя, і планують його в темних тонах. Це я кажу з власного спілкування. Насправді, мені хотілося б допомогти в тому, щоб змінити ставлення до самого себе. Знову ж таки, інші люди – то лише зовнішній фактор, усе залежить від того, що йде від тебе у зовнішній світ. Тобто, якщо людина показує, що «вже все» і вона нічого не доб’ється, нічого не зробить, тоді таке життя й буде. Тут важливо усвідомити свою цінність.
Які б поради ти дала людям із вадами здоров’я, щоб їм було легко «влитися» в новий колектив?
Будьте собою! Насправді є багато людей, які надають таку сильну підтримку, що це просто щось. От із них можна брати ресурс для себе. Немає чітко «чорне» чи «біле», життя – воно різне. Важливо вчитися відчувати теперішній момент, насолоджуватися ним. Та, щоб до цього дійти, потрібно взяти на себе сміливість чесно підняти всі пласти, за якими ховається біль.
Читайте також: Тарас Сокол про те, як на милицях підкорив Говерлу, лижі та футбол.
Які в тебе захоплення, від чого ти отримуєш найбільше задоволення?
Психологія, от це дуже люблю. Я пишу вірші, прозу, і багато людей уже про мене знають: якось відгукуються на мою творчість, що мене дуже радує. Я люблю природу в усіх її проявах. Це просто неймовірний ресурс. Займаюся медитацією так, як я це бачу. Також їжджу на різні фестивалі, люблю «живі»концерти. Я живу за відчуттями.
Несприйняття соціумом людини з фізичною вадою є суспільною чи особистісною проблемою?
Знаю, що проблеми є на державному рівні. Тобто, про людей із обмеженими фізичними можливостями мало хто думає і піклується. Банальний приклад: у готелях немає спеціальних облаштованих номерів, немає поручнів, щоб підійматися сходами. І таких от непродуманих деталей безліч. Так виникає зайвий привід задуматися, що з тобою щось не так.
Повторюся, якщо людина вважає для себе це проблемою, тоді так – це проблема, і вона від цього страждає. У сім’ї такої дитини багато залежить від батьків. Часто виникає надмірна опіка. Це заважає. Та тут їх можна зрозуміти, адже вони хочуть допомогти, а, по-чесному, просто не знають як.
Тобто «любові буває забагато», як говориться у відомому вислові?
Ні, любові забагато не буває. Коли опіка надмірна, це не любов. Справді, любові багато не буває і завдяки тому, що є почуття підтримки, розуміння і турботи, це дає можливість надихатися і жити життям, яким би воно не було. Люди думають, що дитина багато що сама не може, і, як результат, усе робиться замість неї, вона не знає своїх можливостей, і в один «прекрасний» момент вона може повірити в те, що нічого не може. Коли вона піде з батьківської хати у світ з такими думками, то їй буде дуже важко. Інший варіант, коли світ показує, що можливо все.
Хто тебе надихає?
Знаєте, я не готова назвати якусь відому людину, іноді геть пересічні люди впливають на мене. Це такі моменти зустрічі, які відбуваються раптово, коли спілкуєшся з людиною 10 хвилин, а якісь уже такі слова для себе чуєш, що «Ого!». Розповім історію. Перед вступом в ОА мене мало не переговорили на іншу спеціальність. От їду я в потязі і мені просто незнайомий чоловік навпроти сказав, що «живи так, як хочеш». Сама ця фраза стала остаточною крапкою в прийнятті рішення. І ось я та, хто я є. І досі живу так, як хочеться.
Який твій девіз?
Девізу немає, є посил. Будьте живими. Живіть теперішнім моментом. Тут і зараз.
Я просто живу і мені це подобається.
Фото із соціальної мережі Vkontakte,
Наталя Веляник, Мар’яна Ковцун