Ми часто зациклюємося на буденних справах, забуваємо, що таке життя на повну силу, вигадуємо собі штучні перепони на шляху до мети. Тарас Сокол – людина, що не просто мріє, а працює, не зважаючи на фізичну ваду.
Зараз він навчається на 3 курсі в Національному університеті «Острозька академія», здобуває освіту за спеціальністю “Економічна кібернетика”, проте окрім навчання хлопець веде активний спосіб життя.
Тарас Сокол – призер всеукраїнських змагань із футболу, заступник Голови Братства спудеїв, любить подорожувати й вважає, що головне – рухатися вперед.
Минулого року ти підіймався на Говерлу – це 2061м. Не кожен знайде сили, щоб подолати таку висоту. Як у тебе виникла така ідея?
Піднімався з друзями. Одна з моїх найкращих подруг Мар’яна Мельник щоліта піднімається в гори, і я дуже багато чув розповідей про те, як це круто, яка там природа, які там люди, про все-все-все. І ми домовились, що зберемо компанію і поїдемо влітку. Так і зробили.
Але мрія підкорити Говерлу на милицях зародилася кілька років тому. Річ у тому, що я активіст благодійної організації інвалідів “Довіра” у смт. Маневичі (Волинська обл, мій райцентр), постійно відвідую різноманітні заходи та змагання з шахів, шашок, тенісу, дартсу, бочі, стрільби, що проводяться у різних куточках Волині серед людей із фізичними вадами. Саме там кілька років тому я познайомився з одним чоловіком (йому було десь під 50, а імені я вже і не пригадаю). У молодому віці він втратив ногу на заводі, усе життя він пересувається на візку та милицях. Минулого року на зустрічі у смт. Ратне ми заговорили про подорожі, і він розповів, як піднявся на милицях на Говерлу! Я був шокований, бо думав, що подолати гори та схили це нереально. Я сам на милицях уже понад 10 років, і для мене це якось наднебезпечно здавалось. Виявляється цей чоловік на своїй старенькій Таврії приїхав до підніжжя гори, а звідти з ріднею здійснив підйом. Ця історія мене, звичайно, ЗМОТИВУВАЛА!
Ініціатива піднятися була тієї ж Мар’яни, яка постійно мотивує мене, критикує та змушує мою лінь ховатись. Звичайно ж, і відчувалася підтримка друзів, які зі мною піднімались. Вони завжди допомагали та підбадьорювали, коли було нереально важко. Для рідних моє бажання піднятися стало шоком. Усі переживали, але вірили що, якщо хтось зміг так піднятися, то я тим паче зможу.
Із якими труднощами ти зіштовхнувся, піднімаючись на гору?
Труднощі були переважно ще до самого підйому на Говерлу. Це проблеми з транспортом насамперед. Річ у тому, що від найближчої зупинки транспорту до підніжжя понад 10 км. Ми добирались автостопом, але значну частину шляху йшли пішки. У свої сили я вірив. Знав, що зможу піднятися, адже якщо хтось зміг, то чим я гірший, тим паче, що я займаюся спортом та веду активний спосіб життя. Було важко, звичайно, адже не щодня прохожу пішки більше 10 км, ще й під кутом. Постійно боліли руки, натиралися мозолі, до того ж у той день дуже спекотно було. Особливо важко було підніматись із Говерляни на Говерлу, бо останніх півкілометра там дуже крутий схил, і я буквально вже повз. Ми все ж дісталися вершини. Але не встигли натішитися, бо нас застала гроза. І стало дуже страшно. На щастя, усе пройшло добре. Ми дуже змокли, але залишилися задоволені подорожжю.
Розкажи про свої досягнення у спорті.
Я займаюся футболом 5 років. Федерація футболу інвалідів України проводить змагання для інвалідів-ампутантів. Це футбол на милицях, по суті. Був тричі на всеукраїнських змаганнях. Вигравав 1-ші, 2-гі та 3-ті місця по Україні. Минулого року був у команді від Волинської області. Пізніше потрапив у збірну України. Також раніше я займався лижним спортом. Брав участь у всеукраїнських змаганнях. Там я познайомився з людьми, які їздять на параолімпіади та різні міжнародні змагання. Вони мають гарний досвід і тому мотивують своїми історіями. Коли бачиш їхні успіхи, то думаєш, що було би класно бути таким чемпіоном. І знову стараєшся, і працюєш над собою.
Чи хотів би ти поїхати на міжнародні змагання?
Хотів би поїхати на змагання з футболу, адже я постійно тренуюсь із друзями в період навчання. Тому, якби це було зараз можливо, то я б звичайно поїхав. Але проблема в тому, що держава мало виділяє грошей на спорт для інвалідів і це потрошку загинається.
Які люди надихають тебе на нові звершення?
Серед відомих особистостей, які мене надихають, можу пригадати Ніка Вуйчіча, який їздить по світу з тренінгами, закликаючи людей бути активними. Також маю знайомих спортсменів, які виступають за збірну в лижних видах (Юлія Батенкова, Григорій Вовчинський, Юрій Костюк) та футболу. Поважаю Анатолія Медведюка, який є капітаном команди «Волині» та збірної України з ампутантсьго футболу. Він привів мене у футбол, дав шанс реалізувати свої можливості та повірити в себе.
Не звик якусь відому людину собі у приклад ставити. Вважаю, що краще мати якогось свого знайомого і потрошку отримувати досвід, спілкуючись із ним, адже якщо він чогось добився у житті – він і мені може допомогти чогось досягнути. Як мінімум – додасть упевненості в собі.
Хто та як тебе підтримує?
Підтримує мене моя сім’я. Мама ніколи не обмежує мене в якихось діях чи рішеннях. Хочеш – роби, але подумай про наслідки. Також мене підтримують друзі, яких я дуже люблю, і впевнений, що вони будуть мене підтримувати і надалі. Вони і мотивують, і дають впевненість, і підтримують у важкий момент.
Чим займаєшся в академії, окрім навчання?
Нещодавно я став заступником Голови Браства спудеїв. Зараз ми набираємо волонтерів у Братство, щоб студенти активно долучалися до різних заходів, які проводить БС. Також займаюся наповненням сайту Братства http://bs.oa.edu.ua/ і через декілька днів він уже буде функціонувати.
Як ти проводиш свій вільний час на канікулах?
Я багато подорожую. Переважно разом із друзями. Цього року був уперше закордоном – у Росії. Люблю Київ, Львів. Бував у Івано-Франківську, Черкасах, Дніпропетровську, Чернігові. Подорожую з власної ініціативи. Захотів – зібрав друзів і поїхали.
Які плани на майбутнє?
Хочу поїхати закордон, отримати там гарний досвід, тобто попрацювати там за спеціальністю, і повернутися в Україну, уже маючи хороші знання. Потім – почати свій бізнес. За кордоном можна і повчитись, і заробити гроші, бо там наші знання цінуються більше, ніж тут. Є багато мрій, але знаю точно, що хочу в Іспанію. Зараз я навіть трішки вчу іспанську, не на курсах, а самостійно.
Дай, будь ласка, декілька порад людям, які не вірять у себе і не хочуть щось змінювати у своєму житті.
Потрібно постійно себе мотивувати. Ставте собі конкретні цілі. Не можна просто сидіти вдома, треба йти в люди і щось робити. Якщо ти студент, то долучайся до різних проектів, адже їх справді вистачає. Удосконалюй свої навички або ж учись чомусь новому. Головне – рухатися вперед.
Ірина ВЕЛИЧКО