Ми зустрілися з Олександром Вронським через тиждень після того, як він повернувся зі сходу. Туди чоловік поїхав, аби відвезти військовим потрібну їжу та речі. Однак в листопаді 2016 перебував там ще й з іншою місією – військовим капеланством. Його зброя – це хрест, а набої – слова з Святого Письма. Саме такі атрибути він завжди бере з собою на Схід.
Як і чому ви почали займатися капеланством?
Все через любов до України, любов до матері церкви. В таких умовах я інакше не міг вчинити. Коли почалися події на Майдані, то я не задумуючись одразу поїхав туди. Я перебував там якраз в день тих трагічних подій і, на жаль, не всі з тих людей, які були зі мною повернулися назад. А коли вже почалися події в Криму, то ми в Ківерцях, де я проживаю, організували один з перших волонтерських центрів. Ми тоді долучилися до поїздки і почали збирати необхідну їжу. Ми за три тижні назбирали 45 тон харчів.
Також я не міг залишатися осторонь, коли вже почали розвиватися події на Донбасі, я як багато інших не міг дивитися на те, що відбувається. Я записався в добровольчий батальйон «Січ», який на той час формувався в Києві, там я виконував капеланські обов’язки. Я ніколи не задумувався треба воно мені чи не треба. Я знав перед своєю совістю, що я мушу.
Коли в останній раз ви були на сході з місією капеланства? І яким чином відбуваються такі поїздки?
На сьогоднішній день ще й досі відбуваються волонтерські поїздки і ротації на Схід. Ми заснували спілку військових капеланів, тому що хотіли нести таку службу. І нас стало настільки багато, що ми мусили координувати свої дії, щоб волонтерські поїздки не повторювались, щоб правильно виявити, який загін потребує ротації капелана. Головою такого руху став отець Михайло Бучак, один з моїх друзів, який теж є ветераном цього руху, який багато зробив для перемоги України.
Остання моя ротація була в 2016 році у листопаді у Мар’їнку, Красногоріву. Сьогодні ми ділимось досвідом з молодими капеланами, які виявляють бажання служити. Ми розказуємо як себе потрібно поводити в тих чи інших ситуаціях. В нас ніколи не виникало внутрішньої конкуренції, тому що ми доповнюємо один одного. В кожного є якийсь свій досвід, кожен може чимось поділитися. На сьогоднішній день у нас зароджується Інститут капеланства.
У Луцьку вже є офіційний капелан в військовий частині, який пройшов по документах через національну гвардію. Зрештою, ми вивчаємо сьогодні питання, щоб в кожній військовій частині був капелан, який мав би готовність їхати на схід разом з бійцями. Також у Луцьку є ще декілька військових частин, в які планується делегувати офіційно військового капелана.
Як, на вашу думку, капелан допомагає військовим? Чи взагалі потрібна така служба?
Коли капелан є біля військовослужбовця, то він почуває себе легше. Справа не в священику, який там перебуває, а в Божій благодаті, яка через священика поступає на цих військовослужбовців. Як хліб насущний, без якого людина не може прожити, мусить бути і капелан на війні. Він – невід’ємна частина, оскільки несе молитовну підтримку і психологічну підтримку. У деяких ситуація він навіть допомагає загладити гострі кути, які виникають між особовим складом і керівництвом. Буває різне, буває таке, що не можуть знайти спільної мови з рядовим складом, буває навпаки. Саме тоді капелан виконує таку місію. Мені й самому приходилось «згладжувати» такі моменти. Молитовна підтримка, підбадьорювання – це основна місія капелана.
Як капелан допомагає бійцям впоратися з важким психологічним станом?
Звісно, говорити про обстріл це одне, а бути під час нього – це зовсім інше. І багато хто з хлопців психічно зривається, дехто стає неврівноваженим, а дехто як був адекватним, так і лишається. Це не їх проблема, це організм так реагує. У такі моменти якраз капелан повинен підтримати, зробити так, щоб це боєць не наробив біди. В цей момент капелан змушений зробити так, щоб цей боєць «не наламав дров». У стані ефекту людина може хапати зброю і навіть стріляти по своїх і тому тут така місія випадає капеланові , бо в цей час цей боєць може не слухати ні командира, можливо, навіть і своїх колег, з яким воював, з якими з однієї тарілки їв.
Що з ваших поїздок на Схід запам’яталося найбільше?
Зараз ми взяли під опіку дитячі будинки, які знаходяться на сході. І дуже запам’ятовуються дитячі очі, які проводжають нас додому. Коли ми приїжджаємо до дитбудинків, ми їм даруємо дитячі речі, іграшки, солодощі, і в них сіяють очі. Діти просять, щоб приїхали ще і питають, коли ми ще приїдемо. Саме такі моменти запам’ятовуються на все життя. Ми опікуємось одним з дитячих будинків для дітей з вадами зору в місті Слов’янськ. Ми забезпечили їх українським молитовниками шрифтом Брайля – це теж незабутній момент, коли діти незрячі виходять співають українську пісню. Розумієш, що Господь через тебе діє і стає з одного боку радісно і пронизує біль з іншого боку, батьківська біль, тому що і ми ж самі батьки. І воюємо ми за дітей.
Аліна Бекерук