14-22 липня в Україні проходив Одеський міжнародний кінофестиваль. Це – один із найбільших кінофестивалів у Східній Європі, який збирає зіркових гостей з СНД та Європи.
Студентка НаУ ОА Поліна Малець відвідала подію у якості волонтера. Вона розповіла про «лаштунки» Одеського кінофестивалю у своєму інтерв’ю для Острог.Інфо.
Як ви дізналися про Одеський кінофестиваль і чому вирішили податися волонтером?
Ще восени у мене виникла ідея пов’язати своє життя з кіномистецтвом. Я часто розповідала про це своїй сусідці. І одного вечора вона показала мені одну статтю і сказала: «Поліно, подивися, можливо, тебе це зацікавить». Це була стаття про Одеський міжнародний кінофестиваль і те, що організатори шукають волонтерів. І я подумала: «А чому б і ні?».
Протягом дня я заповнювала анкету і не давала спокійно жити своїй сусідці. Постійно задавала їй питання: «Марійко, подивися, а як краще написати? А це точно буде нормально?».
Як ви оцінювали свої шанси? Чи боялися, що не «візьмуть»?
Я дуже переживала. Волонтерам повинно було бути 18 років, а мені на момент відбору було 17. Кінофестиваль починався на наступний день після мого повноліття. І коли мені зателефонувала наша менеджер Єлена Кравченко і запросила на співбесіду, це було надзвичайно неочікувано.
У якому форматі відбувалася співбесіда?
Взагалі в анкеті було вказано, що якщо кандидат проходить у наступний етап, з ним зв’яжеться менеджер фестивалю, щоб домовитися про співбесіду. Й одного дня мені зателефонувала Єлена і запитала, коли зі мною можна зв’язатися по Скайпу. Я відповіла, що мені зручніше спілкуватися особисто, і я можу приїхати до Києва. Єлена здивувалася, але погодилася.
Співбесіда відбувалася англійською мовою. Нам задавали приблизно такі ж запитання, які були в анкеті. Запитували, чому ми вирішили податися на Одеський кінофестиваль, як ми знайшли анкету на волонтерство, які наші захоплення.
Для неї це було чимось схожим на подвиг. Що я ось так приїхала з маленького містечка Острога заради співбесіди.
Потім Єлена запитала, звідки ми приїхали. Я розповіла свою цікаву історію про 6 годин в електричці «Рівне-Київ». Для неї це було чимось схожим на подвиг. Що я ось так приїхала з маленького містечка Острога заради співбесіди, хоча могла зв’язатися по Скайпу. Певно, я запам’яталася їй цим маленьким «подвигом».
Як скоро ви дізналися, що успішно пройшли відбір?
Коли співбесіда закінчилася, Єлена попросила мене залишитися. Вона запитала мою думку про перспективи українського кінематографу. Я відповіла, що думаю, що їх майже немає. І щоб розвивати кінематограф, нам потрібно шукати і виховувати нові таланти, які б мислили по-новому.
Я порадила їй скуштувати сало в шоколаді у Львові. А вона порадила мені поїхати на Одеський кінофестиваль волонтером.
Потім зайшла мова про Острозьку академію (під час моєї розповіді Єлена «гуглила», де це). А завершилося все тим, що я порадила їй скуштувати сало в шоколаді у Львові. А вона порадила мені поїхати на Одеський кінофестиваль волонтером.
Яким було знайомство з вашою командою?
Для волонтерів кінофестивалю проводили тренінги. На першому тренінгу ми знайомилися між собою. Там було багато людей, які волонтерили на кінофестивалі минулого року, тобто вони вже знали одне одного. Але це не була «закрита тусовка», навпаки.
Немає такого, що на тебе хтось дивиться з-під лоба. Зі мною так вперше.
Тобто ти приходиш до них, говориш: «привіт, мене звати Поліна», і вони одразу приймають тебе до своєї компанії. Немає такого, що на тебе хтось дивиться з-під лоба. Зі мною так вперше, і тому я одразу закохалася у цю атмосферу.
Ти можеш чимось не сподобатися людині, але про це не говоритимуть за спиною. Тобі скажуть про це прямо і запропонують допомогти це виправити.
Які ще були тренінги?
На одному з тренінгів нас поділили на команди, і ми повинні були обрати режисера, якого не вистачає українському кінематографу. Потрібно було вибрати одну з його картин та переробити її на український мотив.
Мені дісталася роль «сліпого бомжа».
Капітаном нашої команди був Сергій Кобилянський (впевнена, що він стане режисером, який підніме український кінематограф на новий рівень). Ми обрали Ларса фон Трієра та його фільм «Доґвіль». Такий вибір був зумовлений тим, що цей режисер у своїх картинах піднімає не локальні, а глобальні, всесвітні проблеми, які близькі й Україні також. Тому перекласти фільм на українські реалії не було складно. Мені дісталася роль «сліпого бомжа», до речі.
Потім протягом двох тижнів нам розповідали про роботу на самому фестивалі, особливості кожної з локацій. Взагалі було 4 локації: фестивальний палац «Музкомедія», фестивальний дім «Родина» (з неї і розпочалася історія фестивалю), нова локація «Зелений театр» (тут можна було подивитися кіно безкоштовно) та «Сінемасіті».
Більшість тренінгів проводилися англійською мовою. Нас водили локаціями, давали поради, як працювати з гостями.
Одеський кінофестиваль збирає іноземних гостей. Які враження від спілкування з ними?
У нас був один цікавий «зірковий» журі Ейдан Тернер. Це відомий шотландський актор, він ще грав гнома у фільмі «Гобіт». Ейдан вже кілька років поспіль приїжджає на кінофестиваль, і наша менеджерка дуже просила нас його впізнавати. Річ у тім, що Ейдан постійно змінює щось у своїй зовнішності, і минулого року його не впізнали і не пустили на показ. 
Також, запам’яталося спілкування з німецькою акторкою Сібель Кікеллі, яка грала роль Шаї у «Грі престолів».
Актори – це звичайні люди, які не підхопили «зіркову хворобу».
Я зрозуміла, що актори – це звичайні люди, які не підхопили «зіркову хворобу». Мені це дало поштовх працювати над собою, щоб стати такою, як вони. Щоб через кілька років я прийшла на кінофестиваль у якості гостя чи журі, а волонтери думали: «Так, я хочу бути, як вона».
А чим саме ви займалися під час волонтерства?
Я працювала на локації «Родина», на «LastMinute». Взагалі правилами передбачено, що якщо власник квитка запізнюється на сеанс, то йому не гарантується місце. Окрім квитків, ще були фестивальні бейджі, і якщо залишалися вільні місця в залі, я могла запускати людей з ними по LastMinute. Як правило, не всіх.
Важко було пояснювати людям, що я не пускаю їх не через особисту антипатію, а через те, що немає місць.
Була окрема «каста» фанаток Ейдана Тернера, які благали провести їх до нього в гримерку. Якої не було.
Були люди, які просто штовхали тебе зі словами: «Я заплатив за цей квиток більше, ніж вартує твоє життя». Була окрема «каста» фанаток Ейдана Тернера, які благали провести їх до нього в гримерку. Якої не було.
Тому цей фестиваль навчив мене казати «ні». Усім, навіть милим бабусям, які просять пропустити їх за домашні пиріжки.
Що змінив у вашому житті чи поглядах кінофестиваль?
Я приїхала іншою людиною. Я стала впевненішою. У мене кардинально змінився погляд на окремі речі. Я зрозуміла, що в українського кінематографа є перспективи, але потрібно відмовитися від негативного досвіду, який залишила попередня епоха. Потенціал є, але ним нехтують.
Які плани маєте на майбутнє? І яке місце у них займає освіта культуролога?
Давайте я спочатку досягну у кіномистецтві такого рівня, щоб ви могли взяти у мене ще декількасот інтерв’ю, а там подивимося (- сміється). Якщо серйозно, то планую відвідати ще кілька кінофестивалів. І повернутися на Одеський фестиваль, у який я закохалася назавжди.
Думаю, що освіта культуролога не завадить мені розвиватися у сфері кіно. Культурологія розуміє під собою ще й вивчення кіномистецтва, і ця база мені точно допоможе.
Головне фото: Острог.Інфо. Інші фото надані героїнею матеріалу.