У 9 років їй поставили діагноз – діабет. Це – історія про дівчину, яка бореться із невиліковною хворобою, про неетичну етику лікарів, про втрату та віру, про життя. Таке, як воно є.
Життя до «дня Х»: мрії
Вона мріяла бути поетесою чи співачкою, як і більшість маленьких дітей. Вона – це студентка 1-ого курсу ОА Павлина Розумець.
Павлина римувала з 7 років, і вже тоді мама вважала її тексти зовсім не дитячими.
«Я – борець з 5 років. Тоді усім діткам вирізали аденоїди, а мені підрізали. Операція пройшла не дуже успішно».
1 вересня вона пішла у 1 клас. Усі діти були налякані невідомим, а вона взяла і вибігла до мікрофону – почала розказувати вірш. Люди сказали, що це – талант.
Павлина була маминою дівчинкою: відсутність у гардеробі штанів та присутність суконь, рожевий одяг, її було легко образити.
Життя до «дня Х»: втрата
Її брата вбили, коли йому було 16. Вона на кладовищі плакала доти, доки її не забрали звідти силоміць.
«Через 5 місяців після смерті брата, я дізналася, що у мене цукровий діабет. Ця втрата – величезний стрес, я плакала настільки сильно, що це й викликало хворобу».
Вона дізналася про хворобу випадково: не хотіла йти до школи, тому казала батькам, що погано себе почуває. Хоча головний біль час від часу і справді був. Вночі ставила біля себе 5 літрів води, і все випивала. Коли інші діти клали у чай ложку цукру, то вона – 4-5. Їй порадили здати кров на цукор. За результатами аналізів вона прийшла з мамою. Це було 28 жовтня. День, коли її мама плакала, а їй сказала, що це діабет. Павлині було тоді 9 років.
Життя після «дня Х»: страждання
Її забрали у районний стаціонар, коли стало погано. З цього почалася історія «після». Павлині вкололи інсулін, хоча цього можна було не робити. Інсулін – наркотик, дороги назад уже не було.
Наступним пунктом її життя стала Кіровоградська обласна лікарня. Установа більше нагадувала в’язницю, але не лікарню. Дівчатам забороняли спілкуватися з хлопцями, гратися – теж ні. Тоді її рятувала присутність мами.
«Мені ставили на мою вагу відповідні дози інсуліну, хоча так робити одразу не можна. У 4 класі я важила 19 кг».
Ніхто з її рідних не знав про цукровий діабет достатньо. Мама перечитувала все нову й нову літературу. З дитинства Павлина пам’ятала, що «солодкого та мучного не можна». Перші ін’єкції інсуліну стали стражданням: вона кричала, закривалася у туалеті. Проте у 10 років почала колоти інсулін самостійно. Від шишок теж нікуди було тікати, через це проходить кожен хворий діабетом.
Життя після «дня Х»: безцеремонність
У 7 класі у неї почав формуватися характер. У школі була контрольна, на якій вчителька заборонила їм виходити. Але Павлині через симптоми хвороби потрібно було вийти. У її пам’яті закарбувалися слова однокласника: «Ти що думаєш, що одна така з діабетом?». Діти бувають дуже жорстокими.
Від усього негативу її рятували вірші. Спочатку вони були безглузді, потім – вигравали на конкурсах. Натхнення до неї приходить раптово: вона пише, коли сумує.
…Всесвіт крутиться, плескає у долоні
Я в кімнаті самотня і вода капає.
Не здурію ніколи у цьому полоні,
Виходу немає, зате мапа є.
Павлина хотіла навчитися грати на скрипці, тому пішла у музичну школу, яку закінчила на відмінно.
«Я розуміла, що моя хвороба – це несправедливо. Мама казала, що хотіла б помінятися зі мною. А я не розуміла, чому вона має це терпіти. Бог дає кожному стільки, скільки людина може витримати».
Вона жила майже так само, як її однолітки, якщо не враховувати регулярних ін’єкцій інсуліну.
Життя з діабетом: опора
Її опорою були дідусь та бабуся. Дідусь помер, коли Павлина була в іншому місті, а вона навіть зараз спілкується з ним, хоча відповідь уже не почути. Бабуся завжди казала Павлині, що «якщо впала, то вставай, борись і борись». Цього літа померла і бабуся. Їй морально складно, що повернути назад час – це неможливо.
«Всі події роблять мене сильнішою».
Бабуся подарувала їй хрестик, і коли Павлині потрібна підтримка, то вона дивиться на нього, і звертається не до Бога, а до бабусі.
Життя з діабетом: академія
Вона хотіла вступати у Київ на журналістику. До ЗНО готуватися було складно, тому склала середньо. В університеті Грінченка їй грубіянили.
«До твоїх балів ми ще не спустилися», – казали їй з університету.
В Острозі все було по-іншому: зустріли гарно, і ставлення було діаметрально протилежним. Їй вдалося отримати бюджетне місце на літературній творчості.
У школі Павлина була дуже активною: олімпіади, МАН, конкурси.
В академії їй важче, бо страшно, що не може чогось досягнути через хворобу. Проте вона щоразу згадує слова бабусі, що просто так нічого не буде.
«Просто треба зупинитись на кілька секунд, набратися сил і йти далі. Бабуся хотіла, щоб я була сильною».
Життя з діабетом: безпардонність
На початку вересня вона потрапила у лікарню. Лікарка подивилася її результати аналізів.
«Кожен платить за свої вчинки. Ти розумієш, що через рік можеш померти?». Таким було перше питання. Павлина не розуміла, де етичність у їх діалозі. Людині треба давати надію, а не словесно вбивати.
«Розумієш, що не зможеш завагітніти?». Так звучало друге питання. Павлина і до цього переймалася цими питаннями, додумувала зайвого.
«Розумієш, що може бути катаракта?». Останнє питання лікарки. Павлина не витримала, сказала, що це не лікування, а знущання, моральне.
«Що вони тільки не говорили. Що я ганьбила її. Що наїдаюсь солодкого вночі, щоб мене жаліли. Я послухала це, але ніхто не має права принижувати твою гідність, які б аналізи у тебе не були».
Коли Павлина повернулася з лікарні у гуртожиток, то відрізала волосся. Так вона хотіла забути негатив, який там отримала.
Життя з діабетом: стрес
Після 2 тижнів навчання у неї почалися практичні заняття. А це нерви, як наслідок, і ацетони. Вона знову потрапила у лікарню, звідки її довго не хотіли виписувати. Коли настав день студента, то для неї це був час ацетону. Сусідки з кімнати носили їй «Боржомі», ліки та готували їсти. Тут, у гуртожитку їй тепло, бо є люди, які турбуються. Хоча їй і доводиться спати на верхньому ліжку, і залазити туди, коли щось болить.
«Багато хто здається, але здаватися не варто. Чи є життя після життя? Не знаю. Треба намагатися жити гідно зараз. Щоб не відступати після кожної невдачі».
Ірина ГОЮК