> ## Content Index > Fetch the complete content index at: https://ostroh.info/llms.txt > Use this file to discover other available public pages before exploring further. # «Ти розумієш, що через рік можеш померти?», – питала лікарка - URL: https://ostroh.info/aktsenty/ty-rozumiyesh-shho-cherez-rik-mozhesh-pomerty-pytala-likarka/ - Published: 2017-12-13T19:30:02.000Z - Updated: 2026-10-21T17:45:27.000Z - Description: У 9 років їй поставили діагноз – діабет. Це – історія про дівчину, яка бореться із невиліковною хворобою, про неетичну етику лікарів, про втрату та віру, про життя. Таке, як воно є. Життя до «дня Х»: мрії Вона мріяла бути поетесою чи співачкою, як і більшість маленьких дітей. Вона – це студентка… - Author: Острог ІНФО - Tags: Акценти, Інтерв'ю, Острозька академія, #wp-category-17, #wp-category-21, #wp-category-7, #wp-route-37b37948384a6c46, #wp-source-9501 У 9 років їй поставили діагноз – діабет. Це – історія про дівчину, яка бореться із невиліковною хворобою, про неетичну етику лікарів, про втрату та віру, про життя. Таке, як воно є. **Життя до «дня Х»: мрії** Вона мріяла бути поетесою чи співачкою, як і більшість маленьких дітей. Вона – це студентка 1-ого курсу ОА Павлина Розумець. Павлина римувала з 7 років, і вже тоді мама вважала її тексти зовсім не дитячими. *«Я – борець з 5 років. Тоді усім діткам вирізали аденоїди, а мені підрізали. Операція пройшла не дуже успішно».* 1 вересня вона пішла у 1 клас. Усі діти були налякані невідомим, а вона взяла і вибігла до мікрофону – почала розказувати вірш. Люди сказали, що це – талант. Павлина була маминою дівчинкою: відсутність у гардеробі штанів та присутність суконь, рожевий одяг, її було легко образити. **Життя до «дня Х»: втрата** Її брата вбили, коли йому було 16\. Вона на кладовищі плакала доти, доки її не забрали звідти силоміць. «*Через 5 місяців після смерті брата, я дізналася, що у мене цукровий діабет. Ця втрата – величезний стрес, я плакала настільки сильно, що це й викликало хворобу».* ![](https://ostroh.info/wp-content/uploads/2017/12/pavlynaa-770x512.jpg) Вона дізналася про хворобу випадково: не хотіла йти до школи, тому казала батькам, що погано себе почуває. Хоча головний біль час від часу і справді був. Вночі ставила біля себе 5 літрів води, і все випивала. Коли інші діти клали у чай ложку цукру, то вона – 4-5\. Їй порадили здати кров на цукор. За результатами аналізів вона прийшла з мамою. Це було 28 жовтня. День, коли її мама плакала, а їй сказала, що це діабет. Павлині було тоді 9 років. **Життя після «дня Х»: страждання** Її забрали у районний стаціонар, коли стало погано. З цього почалася історія «після». Павлині вкололи інсулін, хоча цього можна було не робити. Інсулін – наркотик, дороги назад уже не було. Наступним пунктом її життя стала Кіровоградська обласна лікарня. Установа більше нагадувала в’язницю, але не лікарню. Дівчатам забороняли спілкуватися з хлопцями, гратися – теж ні. Тоді її рятувала присутність мами. «*Мені ставили на мою вагу відповідні дози інсуліну, хоча так робити одразу не можна. У 4 класі я важила 19 кг».* Ніхто з її рідних не знав про цукровий діабет достатньо. Мама перечитувала все нову й нову літературу. З дитинства Павлина пам’ятала, що «солодкого та мучного не можна». Перші ін’єкції інсуліну стали стражданням: вона кричала, закривалася у туалеті. Проте у 10 років почала колоти інсулін самостійно. Від шишок теж нікуди було тікати, через це проходить кожен хворий діабетом. **Життя після «дня Х»: безцеремонність** У 7 класі у неї почав формуватися характер. У школі була контрольна, на якій вчителька заборонила їм виходити. Але Павлині через симптоми хвороби потрібно було вийти. У її пам’яті закарбувалися слова однокласника: «Ти що думаєш, що одна така з діабетом?». Діти бувають дуже жорстокими. ![](https://ostroh.info/wp-content/uploads/2017/12/DSC07143-769x512.jpg) Від усього негативу її рятували вірші. Спочатку вони були безглузді, потім – вигравали на конкурсах. Натхнення до неї приходить раптово: вона пише, коли сумує. …Всесвіт крутиться, плескає у долоні Я в кімнаті самотня і вода капає. Не здурію ніколи у цьому полоні, Виходу немає, зате мапа є. Павлина хотіла навчитися грати на скрипці, тому пішла у музичну школу, яку закінчила на відмінно. *«Я розуміла, що моя хвороба – це несправедливо. Мама казала, що хотіла б помінятися зі мною. А я не розуміла, чому вона має це терпіти. Бог дає кожному стільки, скільки людина може витримати».* Вона жила майже так само, як її однолітки, якщо не враховувати регулярних ін’єкцій інсуліну. **Життя з діабетом: опора** Її опорою були дідусь та бабуся. Дідусь помер, коли Павлина була в іншому місті, а вона навіть зараз спілкується з ним, хоча відповідь уже не почути. Бабуся завжди казала Павлині, що «якщо впала, то вставай, борись і борись». Цього літа померла і бабуся. Їй морально складно, що повернути назад час – це неможливо. *«Всі події роблять мене сильнішою».* ![](https://ostroh.info/wp-content/uploads/2017/12/received_602814220088622-769x512.jpeg) Бабуся подарувала їй хрестик, і коли Павлині потрібна підтримка, то вона дивиться на нього, і звертається не до Бога, а до бабусі. **Життя з діабетом: академія** Вона хотіла вступати у Київ на журналістику. До ЗНО готуватися було складно, тому склала середньо. В університеті Грінченка їй грубіянили. «До твоїх балів ми ще не спустилися», – казали їй з університету. В Острозі все було по-іншому: зустріли гарно, і ставлення було діаметрально протилежним. Їй вдалося отримати бюджетне місце на літературній творчості. У школі Павлина була дуже активною: олімпіади, МАН, конкурси. В академії їй важче, бо страшно, що не може чогось досягнути через хворобу. Проте вона щоразу згадує слова бабусі, що просто так нічого не буде. «*Просто треба зупинитись на кілька секунд, набратися сил і йти далі. Бабуся хотіла, щоб я була сильною».* **Життя з діабетом: безпардонність** На початку вересня вона потрапила у лікарню. Лікарка подивилася її результати аналізів. «Кожен платить за свої вчинки. Ти розумієш, що через рік можеш померти?». Таким було перше питання. Павлина не розуміла, де етичність у їх діалозі. Людині треба давати надію, а не словесно вбивати. «Розумієш, що не зможеш завагітніти?». Так звучало друге питання. Павлина і до цього переймалася цими питаннями, додумувала зайвого. «Розумієш, що може бути катаракта?». Останнє питання лікарки. Павлина не витримала, сказала, що це не лікування, а знущання, моральне. *«Що вони тільки не говорили. Що я ганьбила її. Що наїдаюсь солодкого вночі, щоб мене жаліли. Я послухала це, але ніхто не має права принижувати твою гідність, які б аналізи у тебе не були».* Коли Павлина повернулася з лікарні у гуртожиток, то відрізала волосся. Так вона хотіла забути негатив, який там отримала. **Життя з діабетом: стрес** Після 2 тижнів навчання у неї почалися практичні заняття. А це нерви, як наслідок, і ацетони. Вона знову потрапила у лікарню, звідки її довго не хотіли виписувати. Коли настав день студента, то для неї це був час ацетону. Сусідки з кімнати носили їй «Боржомі», ліки та готували їсти. Тут, у гуртожитку їй тепло, бо є люди, які турбуються. Хоча їй і доводиться спати на верхньому ліжку, і залазити туди, коли щось болить. ![](https://ostroh.info/wp-content/uploads/2017/12/received_602813870088657-769x512.jpeg) «*Багато хто здається, але здаватися не варто. Чи є життя після життя? Не знаю. Треба намагатися жити гідно зараз. Щоб не відступати після кожної невдачі».* Ірина ГОЮК