Сашко Чорний: «Не будьте байдужими…»

0
517
Реклама
Острог інфо реклама

Хлопець, який уже встиг стати військовою легендою НУ “ОА”, розповів про себе, цінності та Схід.

 Розкажи про себе, яким був Сашко Чорний у дитинстві?

Житомирянин, 1995 року народження, дитячий садочок, школа, усе стандартно.  У  дитинстві грав у шахи, закінчив художню школу, займався легкою атлетикою. Був спортивним хлопчиком, доволі травматичним, ще й досі страждаю від цього.

Ти є членом якихось організацій?

Так, звісно. Я член Національної скаутської організації України «Пласт», голова острозького осередку цієї організації. Це те, що мені подобається. Тут я себе знайшов і  зміг реалізувати свої амбіції з підліткового віку. «Пласт» – це виховання дітей, туризм, подорожі, самовиховання в усіх розуміннях цього слова.

 Звідки з’явилося рішення поїхати на Схід? Можливо, членство у  «Пласті» якось вплинуло на це рішення?

Напевно, все-таки фундаментальну роль зіграло виховання. Духовні засади, які були закладені батьками, я почав реалізовувати з підліткового віку.

Житомир до останнього часу патріотизмом не вирізнявся, я себе некомфортно відчував у своєму середовищі. Тому, власне, старався не світитися. Я не боявся говорити про те, ким я є і які погляди сповідую. Але старався бути завжди мудрішим, не лізти поперед батька, коли це не потрібно, знаючи те, що я нікому нічого не доведу. Вступив до «Пласту», там я знайшов своїх однодумців, зміг розкритися. Якби не виховання і не «Пласт», я б навряд чи став студентом «Острозької академії».

Усе змінив Майдан, якого ніхто не чекав. Я з ваганнями, звісно, бо ти не знаєш, на що ти йдеш, і це страшно, але без докорів сумління пішов.

Поїхав на Майдан я 29 листопада, потрапив на ніч розгону. Власне, та ніч змінила все. Трішки полікувався після розгону, відлежався (мене в гуртожитку доглядали, за що дуже вдячний, звісно). Потім знову поїхав на Майдан. То тут, то там, у Києві й у себе вдома акції, заворушення. Ти, напевно, пам’ятаєш, тоді й академія була не в своєму стабільному стані. Власне, чому не шкодую, що вступив до «Острозької академії», це за розуміння викладачів і студентів. Це те середовище, де людям не потрібно пояснювати, навіщо така жертовність потрібна. Ще з того моменту і до цього часу, я вважаю, боротьба є пріоритетнішою за  отримання диплому чи здобуття  вищої освіти. Звісно, це теж важливо, тому навчатися виходить паралельно. І я дуже щасливий, що більшість викладачів цю точку зору розуміють.

Майдан формально закінчився, усі повернулися до звичного життя. Почалася війна на Сході. Багато моїх друзів пішли, а я повернувся до буденності, навчання. Із того моменту в мене були докори сумління, що  я зробив недостатньо на Майдані. Це мені дуже довго не давало спокою, поки я не поїхав на Схід.

Навчання, потім вибори до студентської ради, став головою студентської ради факультету. Почалася якась громадська робота. Я намагався на місці не сидіти, не думати про те, що відбувається. Бо так чи інакше події в країні і на Сході відволікали і били морально. Я завжди повертався до думки, що зробив недостатньо, міг зробити більше. Улітку організовував дитячий табір. Потім осінь, вона була дуже депресивна, не знаю чому. Було відчуття важкого повітря і в університеті, тому що ніби все іде своїм плином, але неможливо приховати певні моменти, що відбуваються в суспільстві, це стосується надмірних розваг під час війни та байдужості до багатьох речей.

Напевно, рішення воювати я почав обмірковувати після смерті батька. Це момент, який мене зламав внутрішньо, переламав багато поглядів на життя. Залишити маму і піти на війну − це доволі егоїстична позиція, багато хто мені це говорив і я сам це розумію, але, хвала Богу, мама розуміє. Вона сама знає, що доклала до цього руку з самих пелюшок.

Скільки часу ти там пробув?

Включаючи навчальний центр і відпочинок, то з лютого місяця і по цей час.

Ти був безпосередньо в гарячих точках?

Був і в жовтій зоні, і в червоній. Я не кіборг, звичайно, я гранати руками не ловив, міни битами не відбивав…

Але автомат у руках тримав…

Автомат у руках тримав. Безпосередньо в бойових зіткненнях участі я не брав, це не моя специфіка служби. І я розумію, що командир мене шкодує. Я наймолодший боєць свого підрозділу,  єдиний син, без дітей, власної сім’ї. І хоча мене шкодують, я намагаюся реалізовувати свої можливості там максимально.

Від якого батальйону ти воюєш?

Від добровольчого українського корпусу Правого сектору, це військове крило «ПС».  Я в 5 окремому батальйоні, спеціальні служби.  Наразі ми чи не єдине незаконне формування в зоні АТО. Зараз це питання вирішується, хочемо легалізуватися та бути у межах закону.

Чому саме «Правий сектор»?

У них є мотивація. Це хлопці, які показали себе на Майдані, які в перших рядах пішли на Схід. Це люди, які без грошей, владної підтримки, на голій мотивації, воюють. У них немає ніяких соціальних гарантій, впевненості в тому, що їх визнають тощо. Це добровольці.

Побувавши там, людина переоцінює цінності? Щось змінилося в тобі після цього?

Безумовно. Змінилося ставлення до людських стосунків. Я почав цінувати такі речі, як дружба, відданість. Матеріальне відійшло на другий план. Багато речей, до яких ішов до війни, зараз просто втрачають свій сенс.

Коли ти повертаєшся до академії, то відчуваєш себе тут як удома?

Звісно. Напевно,  це завдяки друзям. Я їду в Острог, до академії, у свої стіни і я їду до друзів. Тут  я пройшов певний шлях, стіни академії мені багато чого дали. Звідси я пішов на Схід.

Ти будеш їздити на схід, поки все не закінчиться?

Важко сказати. Ті мотиви, із якими я туди йшов, однозначно змінилися. Я йшов туди здобути військовий досвід і незабаром повернутися, а знаходжуся там до цих пір. Поки з цього шляху не збираюся сходити.

 Що ти будеш робити, після того, як повернешся?

Поки буду воювати далі. Якщо щось кардинально зміниться, то, можливо, з другого семестру буду повертатися на навчання.

А після закінчення навчання?

Я не знаю. Такі далекі плани я не будую. Це «забиває» голову та  відволікає. Розраховувати, сподіватися на щось, звичайно, потрібно. Однак це війна, про майбутнє будемо говорити після її завершення.

У тебе є життєве гасло?

Згадую слова Олега Ольжича: «Захочеш – і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила».

Що можеш побажати нашим читачам?

Не будьте байдужими і залишайтеся людьми! Це стосується не лише війни. Це стосується всього нашого життя. Байдужість – це, напевно, найбільше зло. Якби свого часу люди не були байдужими до деяких речей, ми могли б уникнути багатьох проблем, які зараз маємо.chorniy5

Спілкувалася Алла Максимчук

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here