Полетіти за тисячі кілометрів, щоб побачити інший світ, знайти там новий досвід і несподівані знайомства — саме такою стала подорож для студентки Острозької академії.
Нещодавно Яна Манько, студентка спеціальності «Журналістика», повернулася зі студентської програми обміну в США. Ми вирішили дізнатись історію про її досвід, як дівчина опинилась за океаном, побачила іншу культуру, освіту й людей. Студентка взяла участь у програмі Southwestern Advantage, що передбачає прямі продажі освітніх продуктів системою «від дверей до дверей».
– Що стало Вашою головною мотивацією полетіти за океан?
– Розпочну з того, що я живу за принципом: ми розвиваємося та покращуємося лише тоді, коли нам важко й страшно. І, насправді, коли мені зателефонували, я зрозуміла, що я проходжу відбір на одну з, по суті, найважчих студентських програм, які існують у світі — Southwestern Advantage. Але в цей же момент я зрозуміла, що саме там, де є ось цей страх, і лежить мій розвиток. Улюблена фраза: «Іди туди, де страшно, бо мрії так і залишаться мріями».
Раніше я їздила в Португалію, і після цього мені всі говорили: «Яно, ти так змінилась!» Це було не про зовнішній вигляд, а більше внутрішньо. І тоді, під час навчання в Острозькій академії, я розумію, що мені вже надто легко навчатися. Мені не достатньо. Тоді ж отримую дзвінок, де мені говорять: «Яно, мені ваш контакт порекомендували як контакт розумної і активної студентки». Це про зміни, це про страх, і про те, що потрібно пробувати щось нове та невідоме.
– Згадайте свої очікування перед поїздкою та порівняйте їх з реальністю перших днів. Якими вони були?
– Враховуючи те, що була дуже довга підготовка до цієї програми, у процесі того, як нас готували, я вже знала все, що там буде і як там буде. Мені залишалося лише одне — відчути це на собі. Напевно, очікувала все-таки, що Америка — це як космос якийсь, як другий світ. Насправді та сама земля. Проте там дуже багато іншого. Навіть якщо піти в магазин та поспілкуватися з людьми, то відчуваєш різницю. Але все одно іноді ти там стоїш, і в тебе немає відчуття, що ти за кордоном. Тому що буквально один день — і ти вже звикаєш бути в Америці. А потім, коли з Америки прилітаєш в Україну чи в Європу, ти розумієш відмінність.
– Що саме Вас найбільше вразило у менталітеті або звичках американців, та що відрізняється від нас?
– Я помітила, що в Америці завжди всі всміхаються. З часом я перейняла цю звичку, і коли я приїхала з Америки, люди не розуміли, що зі мною. Коли я починала щось говорити, я не могла говорити без усмішки на обличчі. Я просто кажу, що вони настільки інші. Вони дуже відкриті. Вони добрі, щирі й дуже довіряють людям. Американці готові тебе впустити додому, поспілкуватися з тобою, розповісти про себе щось. Наші люди круті, але ми не можемо навіть порівнювати — це як небо і земля. Вони не бояться комунікувати з людьми, а також вони не бояться висловити свою думку — кажуть все, як є. Ось що я мала на увазі. Тобто вони вільні, я б так сказала. Вони не бояться щодо того, що вони більш відкриті до комунікації. Мені хотілося б, щоб і в Україні ми були такі відкриті.
– Яно, як Ви наважилися взяти участь у програмі Southwestern Advantage?
– Мені було страшно так, що іноді хотілося плакати. Я ще навіть не поїхала в Америку, а мені вже було страшно. Якби мені було не страшно, тоді сенсу не було б їхати. От я знайшла той сенс якраз в тому, що я боялася. Коли я собі кажу: «Яна, ти боїшся?», і відповідаю «так», значить потрібно їхати. От якби я сказала «ні», значить не поїхала б, тому що в цьому не буде сенсу. Я усвідомила те, що я буду шкодувати все життя, якщо відмовлюся. І я жаліла б, тому що не можу порівняти це літо ні з чим у своєму житті. Це, напевно, найкраще, але найважче літо в моєму житті, тому що те, що я собі уявляла в думках, таки сталося. Не всі готові працювати в найважчих продажах, не всі готові постукати до людини та спілкуватись іншою мовою в іншій країні. Одного разу мені відчинив двері брат піаніста гурту ABBA. І він настільки мене тоді вмотивував розповіддю про свого брата. Крім того, він сказав мені таку фразу: «Якщо я завтра помру, то я не жалітиму. Я прожив своє найкраще життя». Він був у скількох країнах в світі цьому…І це надихає!
– Ця програма відома своєю специфікою. Як цей досвід вплинув на Вас?
– Ця програма діє за системою «від дверей до дверей». Ти повинен продавати освітню продукцію і, наприклад, коли тобі кажуть 40 «ні» за день, то є два варіанти: «Я лечу в Україну» або «Я йду завтра знову чути 50 ні». І це завжди впливає на емоційний стан. Це особистий вибір кожного. Коли ми чуємо «ні», ми стаємо сильнішими. Навіть зараз я легше сприймаю відмову. Просто одразу відпускаю. Буває, що хочеться здатися, а ти далі йдеш і працюєш. Ти далі спілкуєшся в новій країні з новими для себе людьми. Це повністю щось нове. Це і про вирішення проблем, це і про ставлення до них, бо може щось статися, і ти дуже бурно почнеш реагувати. Це досвід про контроль. Це також комунікативні навички, бо різні люди були, і до кожного треба було знайти підхід. Тобі емоційно погано, але повинен продовжувати. Тому що ти сам несеш відповідальність за своє життя. І в той момент ти розумієш, що я або йду, стукаю в двері й розвиваюся, або я сиджу на траві й просто нічого не отримую від цього життя. І звісно, це внутрішні зміни. Я плакала, було тяжко. Але в один день я зустріла одну жінку, яка мені каже: «Yana, don’t try to be the best. Just do your best». (Яно, не намагайся бути найкращою. Просто зроби все можливе – ред.). Насправді, я ще досі користуюся цією фразою. Тобто я все життя порівнювала себе з іншими, а тоді зрозуміла: я просто пишу свою історію. І все змінилось.
– Згадайте особливий випадок під час програми, про який варто дізнатися нашій авдиторії.
– Завжди потрібно робити ще одну спробу. Завжди. Стукайте в ще одні двері. У мене була така ситуація: було вже пізно, я мала закінчити роботу, але за цей день було просто нуль. Нічого не продала. Я була вже в такому відчаї. Уже було темно. І я не знала, що мені робити: чи повертатися вже додому, чи продовжувати.. І в моменті я бачу, що в одному будинку світло. І я думаю: «Яна, зроби ще одні двері», і воно крутилося в голові: «Зроби ще одні двері. Плюс одні двері». Я туди стукаю. І це були саме ті двері, які я запам’ятала на все своє життя. Це була та людина, яка мені допомогла. Я отримала чудове спілкування і ще досі з нею спілкуюся. Вона справді крута. І в чому історія? Що у вас може не вийти. Але є шанс зробити ще одну спробу — робіть. Або, як в моєму контексті, тобі не відчинили минулі двері, то зроби ще одні, бо саме ті двері можуть бути найщасливішими у твоєму житті. Ризикуйте! До мене досі пишуть та кажуть: “Яна приїжджай в Америку, ми сумуємо!»
– Які ключові відмінності Ви помітили між підходом до навчання у США та в Україні, зокрема в ОА?
– Я не була саме в університеті, але мені є що сказати. Спершу, якщо порівняти українські та американські школи, то другі ми завжди бачимо у фільмах, серіалах. У них дуже круте позашкільне життя, і це правда. Але рівень освіти в них жахливий у плані шкіл: діти не готуються до екзаменів. Вони просто не готові. Якщо ми говоримо про коледжі та університети, то наш університет дає можливості, щоб поїхати на всілякі програми. Академія завжди залучає, щоб ми їздили на ось таке. У нас дуже хороші цінності в університеті, яких я не помітила в американських. Там класні коледжі, університети, проте студенти, яких я зустріла, там вчаться «аби вчитися». Ну, вони вже в Америці. Так, вони можуть поїхати в інший штат, але вони не прагнуть поїхати кудись в Європу. А наші більше прагнуть розвиватися, у них є ціль поїхати в Америку, чи кудись за кордон.
– Що з побаченого або вивченого в США Ви б хотіли впровадити у своє життя або в навчання в Україні?
– У нас трішки інше сприйняття світу наразі та інше життя. Але якщо трошки абстрагуватися від цього, я б сказала, що у них круте позашкільне, позауніверситетське життя, постійні заходи. Проте в нашому університеті теж чимало активностей. Я б так сказала, що наша Острозька академія — це перлинка, яка мені частково краще чим американський університет. Але з того, що варто запозичити — це простіше ставлення до цього світу. Бо якщо говорити про Америку, там людям байдуже на тебе. Ти можеш просто ходити в піжамі, робити, що хочеш. Не зациклюватися на тому, хто про тебе що подумає. Наприклад, йдеш в тапках по Лас-Вегасу — і людям байдуже, у чому ти йдеш. Звісно, не будемо виключати, що є деякі, яким не байдуже, але це дуже мала частина. Людям не все одно на те, який вигляд вони мають і як живуть. Вони більше турбуються про своє життя, а не про чуже.
– Що б Ви порадили іншим студентам, які тільки вагаються, чи варто подаватися на такі програми?
– Я б порадила боятися, звісно. Як я раніше зазначила, це страшно, і це нормально, але там ти зможеш розвинутися. Потрібно йти. Тому що ви будете шкодувати все життя, що втратили можливість подорожувати і знайомитися з іншими студентами з усього світу. Ви пошкодуєте, що втратили можливість виїхати далі свого міста, бо боялися. Я б дала пораду: «Не стримуйтесь страхом, не зупиняйте себе». Я їхала раніше на Erasmus, і я не знала дуже добре англійську мову. Коли їхала в Америку, не могла вільно спілкуватися, але все одно. Бажання розвинутися і відчути щось нове має бути більшим за страх. Якщо я можу побачити Голлівуд, якщо я можу побачити оцей Golden Bridge у Сан-Франциско, якщо я можу побачити місто ковбоїв, якщо я можу побачити кілька океани у житті, якщо я можу побувати вночі в Лас-Вегасі, якщо я можу бродити просто вуличками американськими і розуміти, що я бачу трішки більше, ніж Рівненську область, —це не значить, що ви покидаєте Україну. Це значить, що ви приїжджаєте оновлені в рідну країну. І ви можете більше дати Україні. Бо ви вже розвинуті, ви побачили більше. Ви побачили зовсім щось нове, далеке від вас. І якраз там, де вам страшно, от туди треба йти. Якщо вам комфортно, ви просто втрачаєте час. А якщо вам не комфортно, то ви на правильному шляху.
Софія Юхимук