Феміністки про таке дуже часто говорять. Чому це важливо? Чому взагалі когось хвилює хто, як і з чим вітає? Напевно, щоб розібратися в цьому треба бути або феміністкою (чи про-феміністом?), або дослідити історію.
Я у фемінізмі не дуже довго. Рочки три. З усім розбиралася поступово. І була дуже здивована, дізнавшись, коли та як виникло 8 березня. Узагалі часто всьому дивуєшся, коли приходиш у фемінізм, бо виявляється, що дуже-дуже багато речей у світі — це страшно, дивно та неправильно. Але сьогодні не про це. Сьогодні конкретно про свято. Повернімося трохи назад у часі.
8 березня часто вважають «радянським святом». Ще частіше «святом весни та ніжності». Але це не про ніжність, не про тюльпани і, як не дивно, не про Леніна. Для того, аби зрозуміти, що з цим не так, розберімося детальніше в історії.
1857 рік. Нью-Йорк. Проходить велика маніфестація жінок, на які вони вимагали рівної зарплатні з чоловіками, 10-годинного робочого дня та чистих приміщень для роботи.
У ті роки чоловіки працювали 10 годин, а жінки — 16. Приміщення швейних контор були брудними й маленькими, інколи навіть не мали вікон. До цього всього жінки заробляли набагато менше, ніж чоловіки.
Пізніше цей великий мітинг у США увійде в історію. А все через те, що у 1910 році на Міжнародній конференції жінок в Копенгагені Клара Цеткин виступить із пропозицією про святкування Міжнародного жіночого дня.Тому 8 березня 1857 року жінки перевернули гру. Вони не хотіли тюльпанів та побажань «залишатися такими ж прекрасними». Цей день став знаковим у боротьбі жінок усіх країн за свої права.
Свято сили, відваги та гідності.
Потім відбувалися численні жіночі демонстрації в 1913-1914 роках. Багато з них пройшли під лозунгами миру, що було дуже актуально напередодні Першої світової війни.
1917 року жінки в Російській Імперії знову провели мітинг “За хліб та мир”. За юліанським календарем цей страйк відбувся 23 лютого, за григоріанським — 8 березня. Ці жінки вимагали припинення війни. Вимагали, щоб їх чоловіки, сини та брати повернулися додому. Через декілька днів цар зрікся влади. Тож деякий час 8 березня святкувалося як “День пам’яті учасниць Петроградської демонстрації”.
Після Другої світової війни 8 березня почали святкувати як “День жінок, що служили на фронті”. Почалося зрощення культури маскулізму та мілітаризму. Вам може здатися, що це краще, ніж “День весни”. І це дійсно краще. Але як ми опинилися тут, де нас вітають зі святом “ніжності та любові”?
Настали 60-ті роки. Діє активна пропаганда “жіночності”, “справжньої жінки” та “справжнього чоловіка”. На цьому починають заробляти маркетологи. А з 1966 року 8 березня роблять вихідним днем. Фокус свята зміщується до просто “жіночого дня”. Без контексту.
І ось, що ми маємо зараз. Побажання “прикрашати колектив” та “завжди посміхатися”. Проте жінки не можуть посміхатися постійно. Ні, не так. МИ не можемо посміхатися постійно. Ми відчуваємо біль, ми засмучуємося, ми виходимо на мітинги та демонстрації, ми виховуємо дітей чи будуємо кар’єру. Ми не надихаємо. Ми не закохуємо. Ми не речі. Не іграшки. Не тварини.
Ми справжні жінки.
І ми можемо святкувати по-різному. Можемо любити квіти, можемо — ні. Можемо святкувати 8 березня за столом, а можемо весь день читати книги.
Бо це не свято весни та краси.
Це Міжнародний день боротьби жінок за рівні права.
От і все.
Редакція може не поділяти позицію автора/авторки блогів і готова опублікувати обґрунтовану позицію її противників. Ostroh.info виступає за плюралізм думок.