Я – гуманітариня, яка навчалася в математичному класі. Та людина, яка намагалася розібратися з математикою, хоча мови виходили трішки краще. І яка чула, коли щось не виходило, жарти “просто ти гуманітарій, краще йди щось почитай”.

 

Ці милі, дружні жарти потім перетворювалися у стійке розуміння: гуманітарії – це “нижча каста”, вони не здатні розібратися в комп’ютері та досягти чогось справді класного. Гуманітарії у “технарському” середовищі або погоджуються зі своєю долею, або намагаються будь-що довести: “ні, я не гуманітарій, я такий, як і ви”.

Але чому так відбувається? Чому “гуманітарієм” зараз називають не того, хто вивчив три мови та здатний критично осмислити літературний твір, а людей, які не можуть вивчити табличку множення? Звідки оце виправдання: “я не можу розібратися, бо я гуманітарій?”

Для мене все почалося тоді, коли у школі нас поділили на “математиків”, “біологів” та “гуманітаріїв”. Я пішла до математиків, бо більшість моїх однокласників була там. Та й з біологією я не планувала пов’язувати життя, а в гуманітарному не подобався колектив. І що було далі?

Я не померла.

Виявилося, що я цілком здатна малювати перерізи та розв’язувати системи рівнянь. Може, не так блискуче, як ті, хто мав більші здібності до точних наук, але я виявила, що “гуманітариня” – це не вирок. Питання у тому, скільки часу ти витрачаєш на те, щоб зрозуміти матеріал. У математичному класі ми мали 9 годин математики на тиждень (не рахуючи “додаткових” годин), тож ми мали час, щоб розібратися з кожною темою та “набити руку” вправами. У результаті – горда заслужена “вісімка” та задатки причинно-наслідкового мислення (яке на гуманітарній спеціальності в українському виші продовжувати розвивати нелегко).

Що у цей час робили гуманітарії?

Вони мали 3 години математики на тиждень та купу предметів, які потрібно зазубрити. 3 години математики – це смішно. За 3 години не можна якісно опрацювати навіть одну тему. Опрацювати – означає “зрозуміти, як це працює”, а не “прочитати параграф та списати відповіді з ГДЗ”. Умовно, в математичному класі ми розбиралися з одною темою 5 годин, а в гуманітарному її пробігали за півгодини.

Відповідно, гуманітарії були впевнені, що математика – це щось надземне, незрозуміле і точно їм не потрібне. Але проблема була не в них і не в математиці, а у примітивній навчальній програмі. Нема різниці, ЩО ми вивчаємо. Ми все одно забудемо і математичні формули, й історичні дати, якщо не будемо їх використовувати. Але розуміння залишиться: якщо я зроблю так, то вийде отак. ЗРОЗУМІТИ – краще, ніж ЗАЗУБРИТИ. Змушуючи зубрити матеріал, гуманітаріїв вже у школі ставили в гірше становище. Робили їх “апріорі дурними”.

В університеті ця тенденція продовжується. Після вступу я довгий час не могла зрозуміти, чому деякі викладачі та викладачки очікують від мене “зазубрення”. Або ж, чому той, хто “зазубрив” може отримати такі ж високі бали, як той, хто проаналізував. Тому що сидів і перечитував підручник вночі, витратив свій час? Але ж це неефективна праця, вона не повинна оплачуватися високо.

Уявіть, що ви говорите на парі про кішок. Хтось ідеально зазубрив породи кішок із підручника та зразково їх переказав. А хтось не відкривав ту книжку 1994 року випуску, а проаналізував поведінку живих тваринок та визначив, як на це впливає їхня порода. Не уявних, далеких кішок із 1994, а тих, які живуть із нами сьогодні. Хіба він не заслуговує на значно вищий бал, навіть якщо не може зразково назвати породи на трьох мовах? Виявляється, що ні.

А потім я зрозуміла, що на цьому просто базується майже уся освіта на гуманітарних спеціальностях в Україні. Критичне мислення, аналіз та систематизація даних – ні, навіщо? Давайте зазубримо, так простіше. Бо ж ми гуманітарії, ми – (не)дурні.

Марія ОЧЕРЕТЯНА