> ## Content Index
> Fetch the complete content index at: https://ostroh.info/llms.txt
> Use this file to discover other available public pages before exploring further.

# Мій синдром відмінниці переріс у щось більше
- URL: https://ostroh.info/publications/blogy/mii-syndrom-vidminnytsi-pereris-u-shchos-bilshe/
- Published: 2019-08-08T17:58:51.000Z
- Updated: 2026-10-21T17:49:35.000Z
- Description: Існує ще не визнана хвороба, яка заважає жити й насолоджуватись тим, що маєш. Це страх того, про що інші зазвичай навіть не думають. Це стан, який нагадує тобі, що ти вже декілька днів не відвідував жодного тренінгу з психології лідерства, ораторства чи фінансової грамотності. Це те, від чого важко…
- Author: Острог ІНФО
- Tags: Публікації / Блоги, Місто, Публікації, #wp-category-19, #wp-category-12, #wp-category-77, #wp-route-9275805b5c973c8c, #wp-source-17049

[![](https://ostroh.info/wp-content/uploads/2019/08/5.jpg)](https://ostroh.info/wp-content/uploads/2019/08/5.jpg)

Існує ще не визнана хвороба, яка заважає жити й насолоджуватись тим, що маєш. Це страх того, про що інші зазвичай навіть не думають. Це стан, який нагадує тобі, що ти вже декілька днів не відвідував жодного тренінгу з психології лідерства, ораторства чи фінансової грамотності. Це те, від чого важко позбутися. Таке відчуття має наукову назву — FOMO (Fear Of Missing Out).

І дослівно перекладається як синдром втраченої вигоди.

Здається, що життя проходить повз, і доволі комічно визнавати це, будучи 16-річним підлітком. Адже навколо всі кажуть: «Carpe diem, поки маєш час». А що, якщо ти *так боїшся втратити цей момент, що починаєш звинувачувати себе в тому, чого ще навіть не зробив*? Інколи такий самосуд доходить до абсурду.

Спочатку я хотіла писати колонку про те, як все встигати, володіти мистецтвом еклектики в часовому просторі й бути схожим на бога продуктивності. Та коли пишеш, починаєш багато рефлексувати над своїми твердженнями та переконаннями.

Я завжди порівнюю себе з кращими, і це мотивує мене до щоденної праці над собою. Проте позаду вже 15 років життя, а я не маю власного винаходу, не стала публічно говорити на серйозні теми, не вивчила декілька іноземних мов і майже не подорожувала. *Я — звичайна школярка, яка йде власною дорогою, проте переконана, що нею потрібно бігти.*

Мені важко сприймати відмови, я не вважаю їх життєвим уроком. Мозок диктує одне: «Ти — невдаха. Так і не стала обраною». Нещодавно подала заявку на один цікавий проєкт, але після двох тижнів, що минули з моменту дедлайну, не отримала відповіді. І хоча цій історії вже понад місяць, навіть сьогодні я традиційно декілька разів оновила свою електронну пошту. Я сподіваюсь на те, що пройду, мені не хочеться усвідомлювати зворотне. Адже на власному досвіді знаю — такі моменти роблять мені боляче, знищують впевненість у собі.

Нещодавно тато сказав мені: «Так добре, що в сучасного покоління є стільки можливостей!» Я згодна з ним, проте звикла аналізувати питання з декількох позицій. На горизонті лідерства, успіху, перспектив та досягнень я ніколи не бачила слова «стоп», коли воно було таким потрібним. Я не можу зупинитись, адже не маю на це права. Ризики занадто великі — я можу щось втратити.

Якщо ж ви помітили в собі подібну проблему, то більшість людей, які вивчали це явище, мають для нас низку порад. Слід концентруватись не на тому, чого у вас немає, а на тому, що ви вже досягли. А ще спробувати зловити момент щастя, невимушеності, легкості та комфорту. Згадати про рідних, друзів, роботу, хобі. І уявити себе без одного з цих компонентів. Стає сумно та пусто всередині, правда ж? Як добре, що ви все це маєте, адже завдяки цьому у відображенні бачите неповторну особистість — себе.

А ще всі навколо кажуть, що потрібно себе полюбити. Ця проблема — моя найбільша. Я вважаю, що наодинці з собою потрібно бути жорстким та суворим, щоб не послабити внутрішній стрижень. І коли бажаю зсунути внутрішні парадигми в бік самоповаги та любові, то відмовляє або серце, або мозок, на щастя, в переносному значенні.

Мені у боротьбі з такими негативними думками інколи допомагає щоденник вдячності, у якому я регулярно пишу те, за що хочу сказати «спасибі». Сьогодні це вранішній дзвінок від близької людини, час, проведений наодинці з собою та мотивувальна цитата з однієї книги.

Попереду на мене чекає важкий рік: ЗНО, написання власної наукової роботи, олімпіади, самоврядування і ще багато заходів та проєктів, на які так кортітиме потрапити попри важливі справи. Утім я вже знаю, що у мене FOMO, і усвідомлюю, як на мене вплине гоніння за успіхом. Це не означає, що я покину все. Проте тепер вже переконана — інколи потрібно збавити темп, щоб врешті фінішувати та стати переможцем, у першу чергу для себе. З вірою у власні сили, задоволенням від зробленого та відсутністю синдрому, який заважав жити.

**Анна ЛАВРЕНЮК, 16 років**

*Голова ради старшокласників Острога та дитячої обласної ради. Грає на скрипці, гітарі, фортепіано, пише роботу на Малу академію наук*