Я сиділа й чекала в коридорі офісу, поки мене розрахують. На стінах – фотошпалери з полуницею, на столі – ваза у формі полуниці, а в ній ручки з малюнком полуниці. Її було більш ніж достатньо за ці два місяці.
– Ну і як вам наша практика? – запитав німецький фермер у російської студентки.
– Це неймовірно! – чітко почулося мені з-за зачинених дверей. – Я ніколи не думала, що можу працювати по 14 годин на день та без вихідних! – Чоловік посміявся, віддав їй гроші та повідомив, що вона виклалася на 73%.
Ту дівчину звали Альоною. Вона з подругою Лілею приїхали на практику в Німеччину від університету, в якому навчалися. Вони мало розуміли, що саме будуть робити, який буде графік і т.п. “Нам сказали выбирать, либо считать букашек, либо ехать сюда. Ну мы и подумали, что здесь веселее будет, но лучше мы бы считали букашек”, – розповідала якось сибірянка.
На відміну від тих дівчат, я знала, куди їду. Серед студентів Острозької академії дуже популярно їздити на такі підзаробітки за програмою міжнародної практики. Програма обіцяє роботу та можливість подорожувати Німеччиною. Мої знайомі розповідали, що після тижня збирання полуниці на полі здається, що пройшов рік. Але я все ж поїхала. Крім того, що хотіла заробити гроші, вирішила випробувати свої сили.
Весело чи ні?
У контракті написано, що це збирання полуниці, але паралельно ми виконували багато різних робіт. Наш робочий день починався о 4.30, працювали від 10 до 14 годин на день. Ніколи не знали, скільки точно триватиме робота. Так само й не знали, що будемо робити наступного дня або цього дня після обіду, або куди нас везуть у конкретний момент. Вихідних я не застала за 63 робочих дні. Говорити одне з одним або слухати музику нам забороняли (але звісно, ми б здуріли, якби не порушували цих неофіційних правил). Я відчувала себе роботом, якому немає часу на зайві думки. Інколи ловила себе на тому, що забуваю, про що говорила секунду назад або куди треба піти, що зробити. Ми поступово дурнішали від того, що мало думали та мало спали. Багато кому часто снився один і той же сон, як ми збираємо полуницю.
Працювали там українці, поляки, угорці, росіяни, узбекистанці та румуни, але найчастіше я все одно чула одне слово – «курва», тому мову наших західних сусідів вдалося трохи вивчити навіть у Німеччині.
Якось я запитала в однієї милої польської бабусі, скільки вона вже працює. Вона посміхнулася й відповіла, що 27 років збирає полуницю. Я досі думаю, що це неможливо.
Таких «досвідчених» заробітчанок було багато, особливо з Польщі або з Угорщини. Мало хто виглядав на свій вік: зморщена від постійної засмаги шкіра, зіпсовані зуби від регулярного куріння та грубі натерті мозолями руки – так виглядають люди, які не звикли шкодувати себе. Ці бабусі та жінки питали нас, українок, скільки нам років, а потім обзивали дітьми, сміялися й розповідали про свої сім’ї, заради яких приїхали.
Мій найяскравіший спогад із роботи – це вечір, коли всі збирали полуницю, було жарко та ясно, а потім різко пішов дощ, через який не було видно за пару метрів. Я забігла під найближчий дах. Там сиділи дівчата з мого університету й плакали, а їхній керівник групи витерав дівчині сльози. Такі рідкісні моменти нагадували про людські почуття, а не тільки про кількість ящиків полуниці, які потрібно зібрати.
Жити в Німеччині краще?
Чомусь вдома мене постійно питають, чи краще там, у Німеччині, а потім дивуються, що я сміюся з цього питання. Вони говорять, що в моєму Інстаграмі все було дуже гарно. Звісно, добре жити в країні з хорошою інфраструктурою, красивими будинками, чистими вулицями й усміхненими людьми. Але це не те, чим живуть заробітчани, бо це все я, наприклад, бачила тільки тоді, коли мала пару годин на тиждень, щоб закупитися продуктами в магазині.
Інколи я вставала серед ночі й будила сусідок, бо здавалося, що ми запізнюємося, інколи – кричала або просто ходила по кімнаті. Спина та коліна боліли, а менструальний цикл збився. І так майже з усіма. «У тебе місяць не було місячних? Аай, та нічого страшного, тут так у багатьох», – говорили дівчата. Ми не дозволяли собі часто нити, бо розуміли, що обрали це самі й майже в будь-який момент могли поїхати додому. Мені, наприклад, дуже пощастило із сусідками по кімнаті, бо ми підтримували одна одну. Поїхати й сказати рідним, що ти здалася, соромно. Я бачила пару таких людей, які не витримували або яких виганяли за погану роботу. Мені їх було більше шкода.
Зараз можу сказати, що така робота навчила мене витримки та відповідальності, познайомила з хорошими подругами, а ще змусила дати обіцянку не повертатися туди більше.
Пам’ятаю, як в останній день попросила знайомого українця допомогти поставити ящик і щасливо йому повідомила, що це мій останній ящик у житті. Він перепитав: «Останній?». Потім потис руку, посміхнувся й сказав: «Вітаю. Побачимось наступного року».
Редакція не несе відповідальності за зміст блогових матеріалів.
Фото авторки