«У ВАС – МЕНШЕ, НІЖ ПІВДОБИ», – жінка зі снодійним

УВАГА! ПРОДУКТ СТВОРЕНО СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ ОСІБ, ЯКИМ СТАНОМ НА ВЕРЕСЕНЬ 2018  БУДЕ 16-18 РОКІВ, ТА ЇХ БАТЬКІВ!

«Шо за брєд? І ше таке довге. Та ну його», – ви про це подумали? Не полінуйтеся витратити 20 хвилин на те, щоб дочитати це до кінця. За 20 хвилин можна ж так багато всього зробити, скажімо, просто полежати на дивані, чи просто з’їсти зайвий йогурт, коли ти нещодавно з’їв дві порції гречки, нафарбуватися, обговорити чийсь інстаграмчик…

Цей текст для мене багато означає, та я хочу, щоб він у сотні разів більше означав для тебе.

Скажімо так, я даю тобі безкоштовну пораду.

Пригадала один момент зі свого життя.

Одного разу я запізнилася на автобус і стопила. Зупинила кілька машин, але вони їхали в іншому напрямку. Я не сіла, проте сіли інші люди, яким було по дорозі, і які до цього просто стояли на зупинці. Тоді я зрозуміла, що вплинула на долю інших, або Бог таким чином через мене вплинув на їх долі.

Сьогодні я задумалася над тим, що, можливо, багато відкриттів не здійснили б, якби не інші пересічні люди, про яких ми ніколи не знали й не дізнаємося. Скажімо, Менделєєв не відкрив би тієї таблиці, якби не його жінка, яка вирішила дати йому снодійне, бо Мендєлєєв страждав через безсоння…

Сьогодні я  хочу стати для вас тією жінкою, яка дала ліки він безсоння Менделєєву.  Я зроблю це задарма і буду дуже вдячна, якщо ви дочитаєте до кінця. Ні, не для мене – для себе.

Трохи про мене.

Коли мені було дев’ять, я кілька місяців пролежала у лікарні. Це була найдовша «відпустка» від школи. Саме тоді почала писати свою першу повість «Дамінік».  Дамінік – це дівчинка з сирітського будинку, яка володіє особливим даром – відчувати душі інших людей. Сама не знаю, чому я поселила Дамінік у Лондоні.

Тоді я думала, що поб’ю рекорд, стану найзнаменитішою письменницею –  дитиною думала, мені дадуть мільйон – я витрачу на його на лікування когось смертельно хворого. Мене виписали з лікарні, а «Дамінік» я так і не дописала. Мені було чотирнадцять. Я не дописала «Дамінік», але мріяла про все  те, що й у дев’ять. Минуло ще трохи часу – я не дописала «Дамінік». Я відпустила натхнення – і бажання писати померло. Тоді  і померло прагнення допомогти смертельно хворій людині…

Я малювала картину, бачила її у своїй голові: дівчина з раком садить квіти – у своїй труні. Я зробила ескіз  і купила акварельний ватман. Кілька десятків разів я прокручувала у своїй голові картинки, що ця картина висить на стіні одного зі світових онковідділень, що хтось купив її – і гроші пішли на лікування хворого/хворої, чи що картина подарувала віру дитині, хворій на рак…  І я не намалювала.

Мене неодноразово називали егоїстичною, бо частково так воно і є.

Одного разу ми говорили з моєю класною керівницею, яка прийшла на випускний у жовтому платті та блакитному шарфику, щось чи-то про громадську активність, чи-то про Майдан, чи-то про гроші. Вона сказала таку фразу: «Та ти – егоїстка». Моя відповідь була спонтанною. Сама не знаю, звідки вона вирвалася, але я сказала: «Я буду мати мільйони, але жодного не витрачу на себе», забралася  – і пішла. Зараз я не маю жодного мільйона.

Моя дитяча та шкільна реальність

Мама ще з першого класу хотіла, щоб я була  відмінницею – батьки не змогли б заплати за навчання, та розумна людина, якою я мала би стати, обов’язково виб’ється в люди, вилізе з цього села. І я була відмінницею. Якщо ти  щиро віриш, що школа – місце, де дадуть  МІЦНУ базу знань та, головне, ОБ’ЄКТИВНО оцінять тебе, привітай мене – у мене золота медаль.

Мій зошит рвали, я пересувала  зошит з алгебри на 48 аркушів лише для того, щоб вчителька потішилася, що я акуратна дівчинка. А ще, зараз я хочу послати cos і sin «далеко на небо за зірочкою».

Надто багато я про себе. Перейдемо до суті. В одинадцятому класі я вчилася, аби лише здати на відмінно  ЗНО. Я бачила мало сенсу у школі, а  в роботі, професії та, головне,  зароблянні грошей я взагалі не бачила сенсу, тому і не бачила сенсу вступати в університет. Я не знала,  з чого обирати! Я хотіла дихати – я хотіла хоча б рік подумати і не вступати! Але ж це ж настільки тупо, дивно і «стидно»: золота медалістка, яка склала обидва ДПА на дванадцять,  не вступить!

Тоді я ще не знала про Українську академію лідерства (УАЛ).

Якщо дуже коротко – то це освітня програма, де ти навчаєшся усього 10 місяців. 10 місяців, які круто змінять твоє життя. Це вам не наша корумпована вища освіта з радянським присмаком блювоти. Це – лекції, подорожі, волонтерство, а, головне, – можливість знайти свою дорогу у житті, сформувати себе як особистість та розвивати Україну. «Це платно?», – у багатьох виникне  це запитання. Якщо ви проходите відбір і стаєте студентом УАЛ – вам надається грант, який покриває навчання, проживання і т.д., якщо я не помиляюся.

Виглядає як реклама? Можливо, але я взагалі не маю ніякого стосунку до команди УАЛ. Мені просто подобається те, що ці люди роблять… Так от, в 11 класі я нічого не знала про УАЛ і якось так склалося, що вступила до НаУ «Острозька академія». Після першого курсу я дізналася про УАЛ. Але гадала, що туди беруть тільки після школи. Майже через рік, приблизно місяць тому, я дізналася, що серед студентів УАЛ – 2017 є і представники вищих навчальних закладів України, тобто ті, кому за 18. І що зробила Богдана? Засвітилася з радощів – і подала заявку. А через кілька днів оце:

Я не знаю, як це сприймати, адже 5 квітня під час стріму Роман Тичківський  говорив, що можлива участь молоді, старшої 18 років, якщо таких аплікантів буде не менше 30%…

Однак  я зрозуміла, що автомобіль, який я застопила, їде не в моєму напрямку, тому я пропоную це місце ВАМ, молоді, чиї мізки ще зґвалтовані вищою освітою в Україні (тут є нюанси: не всі університети, кафедри, викладачі такі вже погані, я описую теперішню картинку загалом),  молоді,  яка не готує документи для вступу закордон, щоб там і залишитися.

Дедлайн сьогодні – 7 квітня 2018 р. до 23:59!

Анкета тут.

Інформація про УАЛ тут.

Ну ж бо, сідайте, бо водій поїде! Вас чекає не банальний проїзд у маршрутці, а подорож, яка змінить геть усе, якщо ви постараєтесь…

І на завершення. Знаєте, у книзі «Список Шиндлера» була така цитатка: «Той, хто врятує одне життя, врятує цілий світ». Слава Богу, у нас нема геноциду зараз, і я не збираюся рятувати когось від смерті, але якщо б хоча б одна людина, яка ніколи нічого не чула про УАЛ, дочитала це текст до кінця і подала вчасно анкету – я стала б неймовірно щасливою, я б стала б тією жінкою, що принесла снодійне Менделєєву…

Богдана КАПІЦА