про фільм Андрія Малюського «Острог: в тіні історії»
Мемуар 2026 року
Тепер, у листопаді 2026 року, легко говорити про відомий фільм «Острог: в тіні історії».
Після того, як фільм здобув низку престижних нагород на визнаних міжнародних кінофорумах. Зокрема, приємно згадати, який фурор серед стриманих німців справила стрічка на Фестивалі документального кіно у Ляйпцигу! А якими аплодисментами палкі іспанці зустрічали знімальну групу на фестивалі “Punto de Vista” в Наваррі! Я вже не кажу, як буквально на руках носили авторів на фестивалі документального кіно «Ямагата» запальні японці.
А вже після того, як культурологи постколоніального напрямку Едвард Саїд та Гунар Бгабхі запропонували концепцію, згідно з якою образ Острога в цьому фільмі тісно корелюється з образом Йокнапатофи у творчості лауреата Нобелівської премії всесвітньо відомого американського письменника Уїльяма Катберта Фолкнера, досліджувати та переглядати стрічку стало культурним брендом. В істеблішменті, особливо – постсоціалістичному, набуло традиційних рис посилання на культурний базис на прикладі Острога як такого та фільму про нього.
Однак, звісно, не все так просто й легко було у далекому вже 2016-ому році. Підручники з історії соціальних комунікацій, описуючи перебіг художніх шукань авторів фільму, намагаються мінімілізувати напруженість атмосфери, у якій виникала ідея, формувалася концепція, проводився добір осіб до інтерв’ю, укладався перелік орієнтовних питань. Адже сама по собі постановка проблеми була наскрізь інноваційною. Острог жив тоді у передчутті ювілею Острозької академії…
Ні, не так. Навряд чи Острог та острожани відчували, що відбувається якась культурно значима подія. Академія з усіх сил добудовувала новий корпус, саме тоді зависочіла слинна арка при вході. Місто та університет жили повсякденним життям. Як усі останні п’ятсот років.
От власне про повсякденне життя маленького великого міста і йдеться у фільмі. Чи відчуваємо ми хід Історії? Чи чути нам клацання секундної стрілки на дзигарку Вічності?
А фільм рясніє революційними (й досі революційними!) ідеями. Ви згадайте відомі всьому тепер світові кадри, коли острозький філософ, мружачись як кіт на призьбі, висловлює єретичну здавалось би думку про те, що Хмельниччина зруйнувала Україну міську, перетворивши її на сільську. А це цілком інший менталітет, зовсім інакша культура. Пісні та казки інші. Гімн! Але ж це було. І ми про це звикли говорити як про наше героїчне минуле. І от яке воно тепер?
А скандальна фінальна сцена?
Історики культури перекопали літописи усього світового кінематографу, аби встановити закономірність претензій художньої ради до цього епізоду. Скільки, виявляється, сил було віддано режисерами всіх часів і народів, аби відстояти десять секунд екранного часу! До яких тільки хитрощів не вдавалися митці, щоби врятувати свою ідею, не поховати її під уламками злободення!
Так, Острог тільки за часів литовських (sic!) князів Острозьких був столичним містом, центром невеличкої імперії, на окраїнах якої тулилося периферійне містечко Київ. Усю решту своєї історії Острог провів на узбіччі. У затінку великих історичних подій. Як кажуть в анекдотах, в Україні нема такого села, у центрі якого не ріс би дуб, під яким не відпочивав би Богдан Хмельницький, а в церкві якого він же ж й не вінчався. Так от – ця лиха доля оминула Острог. Ані дуба, ані церкви. Нічогісінько.
І революційна як для буремного 2016-ого року авторська концепція полягала у тому, що не можуть УСІ українці, УСІ міста й села завжди бути в центрі історичних подій. Переважаюча більшість мешканців країни у кращому випадку є свідками цих подій. Провінційність не є світоглядною вадою. Провінційність є нормою. Усе в будь-якій країні, що перебуває за межами королівського паркану, є провінцією. І нема на то ради.
Тому старенька мешканка Острога, яка пережила у своєму житті п’ять державних режимів: польський, перший радянський, окупаційний німецький, другий радянський, пострадянський – не в змозі ідентифікувати політичну спрямованість свого світогляду. Якби вона якимось чином не достосовувалася до усіх цих режимів, ми б її тепер не почули. Тому, кажучи, що вона «тутейша», що вона – острожанка, вона просто вимовляє вголос те, що відчуває пересічний мешканець села Глинки Рівненського району чи міста Ківерці Волинської області. Чи й навіть міста Київ Київського району Київської області.
Мистецтвознавці окремо відзначають легку, трохи мінорну звукову та видовищну атмосферу фільму, цілком адекватну добі створення стрічки та її філософському настрою. Звичайно, це не блокбастер, але це й не арт-хаус. Це кіно про народ і для народу.
Непросто складалася подальша доля творців фільму. Та тепер вони у розквіті сил та можливостей. Визначне культурне явище, сформатоване та сформульоване ними залишилося яскравим маркером епохи.
Олександр Глотов — професор кафедри журналістики НаУОА, доктор філологічних наук.