Іноземець обіцяв мені слідкувати за російською журналісткою

0
3497
Реклама

За місяць повномасштабної війни в нових інформаційних умовах вдалося поспілкуватися зі значною кількістю людей з-за кордону. Серед них були й іноземці, й українці та українки, які проживають в інших країнах тривалий час.

Мені переважно траплялися ті, хто сміливо називає речі своїми іменами, не боїться лозунгів, знає, хто путін і куди йти російському кораблю. Але я все одно зрозуміла, що не всі слідкують за нами, українськими медіа, що є ті, кому важко досі зрозуміти, що росія не така вже й могутня і що не вони рупор новин.

Я тут хочу розповісти про кількох тих, хто не став основними героями моїх текстів, але залишив якісь враження.

Це була приємна розмова з португальським класом. Мене запросив на неї викладач-психолог з Лісабону. Поки я відповідала на питання його студентки та студентів він одягнув синю футболку, жовтий шарф і вийняв прапор ЄС та гілочку оливки, як символ миру. Я розповідала їм про війну, намагалася зачепити і страшні речі, які тоді впродовж перших днів наступу мені переповідали друзі з гарячих точок. Словом, вони настільки лояльні, що не було напруги навіть попри питання: “А що, якщо ти дізнаєшся, що ми тут підтримуємо росію?” (але трохи подиву було) Ох, як я ліберально відповіла, розповідати вам не буду. Але після моєї відповіді студент вигукнув “Слава Україні!” і я перестала хвилюватися через цю ноту ліберальності, яку досі не вважаю умісною.

У ролі спікерки, навідміну від ролі журналістки, можна зачепити політичну тему й пояснити, чому мир буде тільки після перемоги України. Хоча тепер і в ролі журналістки можна. Європейська авдиторія, здається, досі вірить, що війну можна зупинити мирним шляхом, вирішивши всі образи за столом і спокійно вивівши війська після того. Так само вони вірять у “хороших русских”.

Якось цей викладач-психолог опублікував у себе на сторінці допис про марію овсяннікову. Типу редакторку пропагандистського російського каналу, яка раптом вирішила зробити “протест” з плакатом у прямому етері. Він щиро вірив, що такі люди, які чиннитимуть опір російській владі, існують. І коментатори його допису теж цьому вірили. Я звісно обережно пояснила що і до чого. Він пообіцяв мені слідкувати за цією російською журналісткою далі, щоб зрозуміти ситуацію. Здавалося, я ж пояснила все, щоб повірити мені, а не овсянніковій. Тут у мене в голові тиша. І висновок: там все ще вірять у “хороших русских”.

Про російські канали мені розповів ще один аргентинець, який переконаний, що вже ніколи в житті не приїде в Київ, бо “росія сильно б′є, хоче захопити всю країну і вже на шляху до цього”. На пояснення, що нічого вони не захоплять, а тим більше столицю, він, здається, подумав, що я дурна і вирішив порівняти себе зі мною: “От ти там за цим слідкуєш, а я тут граю з друзями в боулінг”. Окей. Цей співрозмовник до таких новин не готовий.

Не знаю, як розповідати про колег і кожележанок з Білорусі. В перші дні більшість знайомих із них відмовили з інформаційною підтримкою. Настільки небезпечно для них, що навіть не можна спитати, що тут і як. Звісно, є ті, хто просто зі всіх сил сконцентровані на Україні, але так склалося, що зі всіх, кого знаю, це одиниці.

Якось їх одна журналістка мені все ж надіслала текст про “референдум”, що відбувся в Мінську 27 лютого. Анонімно. І після того більше не писала. На противагу цій історії люблю згадувати волонтера Сашка, який переїхав у Польщу з Білорусі, бо йому там було небезпечно залишатися. Із батьками він не спілкується, бо вони за лукашенка. Волонтерка Юля, українка, яка волонтерить теж у Польщі, розповіла мені, що Сашко дивується нашим дівчатам і взагалі усім людям, бо казав їй, що нема в них таких, які все готові зробити заради країни.

Отож, нас підтримують іноземці, але часом вони не докінця розуміють ситуацію. Тому ми часто з колегами та колежанками можемо просити ваші розповіді чи розповіді ваших знайомих про обстріли, евакуацію, втрати тощо. Завдяки таким історіям, які пишуть і для своїх, і для іноземних медіа, світ читає правду й все більше перестає вірити у хороших росіян.

Розповіла це, щоб ви для себе зрозуміли, що якусь вже наявну історію не варто замовчувати, а краще розказати, щоб в іншій країні прочитали і усвідомили:  “Ось де справжня правда”.

Реклама