Одного разу ми прокинемось в іншій державі: перший ранок

“Вона ще спить, не знаю, чи будити…”

Це голос мами. На годиннику 7:50. Мій будильник мав би пролунати о 8, і в планах було їхати в Острог. Через сльози мами починаю думати, що хтось помер. Це для мене було логічніше, ніж початок війни, бо ще вчора, говорячи з цивільними зі сходу та військовими, читаючи про все, я була достатньо спокійна.

Коли прокинулася в хід пішли тільки слова “с*ка” незліченну кількість разів. Я ж учора тільки питала знайому, які в мене шанси стати воєнною кореспонденткою. І, буквально, знайшла шанс. Тільки от в моїх планах навіть відрядження на схід було би безпечнішим, ніж, якщо вони прийдуть сюди.

У колеги мама їхала в Харків, каже, що зв’язок із нею обірвався, коли та доїжджала до Києва.

Колежанка з Дніпра каже, що атакаки активні. Від неї ж і дізнаюся, що білоруси пропустили росіян через кордон. За кілька хвилин колега розповів, що в Луцьку падала бомба.

Вчора полковник Штефан та офіцер Гай публікували на своїх сторінках дані розвідки про те, що росіяни мають нашивки білоруської армії, аби вторгнутися і спихнути на іншу країну.

А, як я розумію, вони двосторонньо вирішили зробити це дружно.

Наразі у нас є новина для хоч якогось заспокоєння. У Генштабі повідомили, що ЗСУ збили 5 ворожих літаків і 2 вертольоти. Крім того, на сході знищили ще 4 ворожих танка і декілька вантажівок.

Дзвоню в Маріуполь. Спокійним голосом жінка каже про вибухи, які були і продовжуються. Повідомляє, що укриття в них на роботі вже відкрите.

Станом на 8 ранку мережі палають повідомленнями про вибухи в Києві.

На цей момент уже воєнний стан.

8:27. Громадське повідомило про перші втрачені два населенні пункти на Луганщині (Городище та Мілове).