Куди ми біжимо?
Після мого підйому на Говерлу TikTok безповоротно змінився та підхопив новий тренд, наче алгоритми підслухали всі мої бажання. Гори, тумани, самотні наплічники на заходах сонця. І одне й те ж повідомлення, запаковане в різні відео: «кинь усе, знайди себе, твоє справжнє життя десь там». Нові ідеї для походів, шляхи пілігримів по типу Camino de Santiago, подорожі, дика природа – все це відгукується з чимось всередині серця та стало новим трендом для мого покоління.
Спочатку був «успішний успіх»: концентрація на ідеальному житті, перспективній роботі, академічний тиск, продуктивність та задушлива романтизація офісної роботи, де кожен ранок починався о 5:00, кожна хвилина монетизувалась, а відпочинок виправдовувався лише, якщо ти «заслужив». Моє покоління вигоріло. Не досягнувши навіть 30 років. Потрібен ковток свіжого повітря. Тому починаємо сприймати це занадто буквально – створюємо тренд «Touch the grass» – відхід від соціальних мереж на користь власного спокою та відчуття спорідненості з природою. Тренд буквально говорить нам: вийди та доторкнися до трави, досить скролінгу та біганини. І далі як логічне продовження тенденції, покоління зумерів створює новий тренд на хобі, і – це Хайкінг.
Цей тренд просувається в TikTok, монетизується брендами одягу, захоплює наш мозок, створює нову мрію – бути там де немає метушні, лише концентрація на дорозі та підйомі. І ми втікаємо від задушливих міст та реальності.
Я намагаюся зрозуміти чому дорога та подорожі відчуваються як найбільша свобода. Чому відсутність інтернету ( на диво і, на жаль, він є на Говерлі, проте, з принципу вимикаємо) дає те, що не отримати навіть в день зарплати.) І тут я ловлю себе на думці, що відповідь на це ми отримали ще в дитинстві.
Повернемось до перегляду мультфільмів. Персонажі Pixar кидали все заради мрії –Вал-І мандрував космосом за єдиним паростком надії, та Душа запитувала: а навіщо взагалі жити якщо не відчуваєш? Расселл з «Вгору» нагадував старому Карлу, що пригоди не закінчуються, навіть коли здається, що все вже позаду. Disney вчив: стань собою, не слухай інших, кинь те, що тебе обмежує – Моана пішла проти волі батька у відкритий океан, Меріда відмовилася від заміжжя та трону заради свободи, Мулан порушила всі правила, щоб довести, що її життя належить їй. Рапунцель двадцять років дивилась у вікно і врешті решт вистрибнула. Буквально. Тарзан, Покахонтас, Аладдін – кожен з них у якийсь момент стояв перед вибором між безпекою і собою. І жоден не обрав безпеку.
Мадагаскар. Марті: « Я побажав – опинитись на волі».
Рапунцель: «Мені треба їх побачити і не просто з вікна, а на власні очі. Я маю знати, що це таке».
Рататуй. Густо: «Треба бути вигадливим. Хоробрим. Пробувати і помилятися і не думати, що тобі може стати на заваді. Слухайтеся своєї душі».
Планета скарбів. Джон Сільвер: «Хапай штурвал і лягай на свій власний курс. Тримай його і не відступайся».
Мілленіали, покоління наших батьків, які все це створювали, насправді застрягли в боргах, неулюблених роботах, втрачених мріях. Вони поклали в наші дитячі серця те, що хотіли б мати самі: свободу бути вільними у цьому світі.
Тепер вони споглядають на те, що вже не зупинити – наше бажання жити.
Здається, їм самим складно зрозуміти, що відбувається, складно повірити, що ми можемо так «легковажно» так «безвідповідально» бігти вперед.
Можливо те, що зараз виглядає як втеча, насправді, криза 20, що накрила, наче хвиля, моє покоління. І зараз той момент, коли не запитуєш себе Як же досягти успіху, а питаєш Навіщо? Коли основним бажанням є не просто жити – а відчувати це життя.
І гори – це лише шлях, який підкидають нові і нові тренди TikTok. Тож ми і біжимо. Біжимо до тієї версії життя яку нам обіцяли ще в дитинстві: справжнього, відчутого, свого.
Покоління наших батьків хотіло для нас стабільності: хорошої роботи, впевненості в завтрашньому дні, зрозумілого маршруту. А поки вони будували цей маршрут, то паралельно малювали нам мультфільми: про дівчат які тікають до океану, щурів які мріють про ресторани і роботів які перетинають галактику заради єдиної живої рослини. І ми все це вибрали. Вони не змогли дати собі свободи – але дали її нам. Ненавмисно. Безоплатно. І я за це безмежно вдячна, навіть якщо вони досі не розуміють, що саме створили.
Тож біжимо. Знайдімо свій спокій.
Підемо в гори?
Валерія Антоненко
