В Острозькій академії відкрили виставку Максима Бурди (ФОТОРЕПОРТАЖ)
У холі нового корпусу Острозької академії людей стає все більше. Декілька хвилин до відкриття фотовиставки, підготовка до якої тривала 2 місяці. Відвідувачі розглядають листівки, наліпки, футболки та худі. На всіх — фотороботи Максима Бурди. Хтось переглядає кожну листівку, шукаючи конкретну світлину, щоб придбати, хтось мовчки дивиться на невеличке фото під назвою “Палає”.
Частину коштів із продажу перерахують до фонду “Янголи Азову”, які допомагають реабілітувати поранених військових. На минулій виставці — у Ковелі, вдалося зібрати для фонду 80 тисяч гривень.
На столі також лежить великий записник. Тут кожен та кожна може поділитися своїми думками, словами чи враженнями. Усе це — звернення до Максима.
Хлопець долучився до лав ЗСУ в перший день повномасштабного вторгнення росії. Він був оператором БпЛА у складі третьої окремої штурмової бригади полку “Азов”. Максим загинув під Бахмутом 26 січня, за чотири дні до свого 26-річчя. 14 березня 2023 року Президент України посмертно нагородив Максима орденом “За мужність”.
“Відкриття фотовиставки розпочинається через дві хвилини”, — оголошує директорка Музею історії ОА Анастасія Хеленюк, підвищивши голос. Шум людських розмов затих, відвідувачі підходять ближче.
Тут зібралися люди різного віку та із різними соціальними ролями. Хтось знав Максима особисто, а хтось уже ніколи не зможе з ним познайомитися.
Традиційно для Острозької академії, подію відкриває ректор Ігор Пасічник. У промові каже, що з усіх виставок, які доводилося проводити, ця далася йому найважче.
“У стінах академії ця виставка ще болючіша, адже ці викладачі, ці коридори — усі ми пам’ятаємо Максима. Стоячи тут, переживаю амбівалентні почуття. З одного боку — це печаль, сльози, які підкочуються зараз, гнів та ненависть до ворога. З іншого боку — ми відчуваємо радість та піднесення, бо цією виставкою реалізуємо мрію Максима. Недарма її описують як “мрія, що стала реальністю”, — повільно розпочинає він. У голосі ректора можна почути легке дрижання.
Початок експозиції знайомить із основними фактами з біографії Максима. Тут і стіл із його особистими речами — посвідченнями, шевронами, останньою військовою формою, і стенд із довоєнними фото. Біля нього ще один — тут можна прочитати про вшанування пам’яті в рідному місті Ковелі.
Після того, як закінчив Острозьку академію, Максим почав працювати фотографом. Здебільшого, знімав весільні святкування та love stories.
“Пам’ятаю іскорку в очах, коли стояло завдання, пов’язане із фотографією. Він дуже любив фотографувати. Брав у руки камеру і біг виконувати завдання”, — згадує завідувач кафедри журналістики Роман Шулик. А через хвилину додає: “У кожній фотографії хорошого фотографа видно частинку його душі. У тих фото, які ви побачите, дуже добре видно частинку душі Максима. Він завжди доводив свої фото до ідеалу. Він був завжди усміхненим, завжди рвався до праці, він був щирим та справжнім”.
Світлини, розміщені на стінах холу, можна поділити на дві категорії. Перша – роботи, які Максим зробив упродовж 2022 року, коли був у військових частинах на навчанні — на полігонах. Другу частину фото, які можна роздивитися трохи далі, за скляними дверима, він зробив у січні 2023. Тоді воїн уже виконував бойове завдання біля Бахмута.
Початок виставки знайомить із побратимами Максима. Елементи побуту, святкування Нового року. На останніх фото людей усе менше, а руйнацій усе більше.
“Деякі фото я називала сама, спираючись на особисті відчуття. Деякі ми називали з друзями Максима, деякі він назвав сам. Зокрема, “Світ тримається на моєму бурчанні”, оскільки він завжди говорив цю фразу. Робота “Вітик”— на ній зображено улюблену машину їхнього підрозділу, робота з позивним “Фатал” та фото “Як ти”. На ньому котик — він завжди мене так називав”, — розповідає дівчина Максима Марія Лукашук.
Вона додає, що ЗСУ неодноразово публікували фото бійця на своїх офіційних сторінках. Також Максим вів свій телеграм канал, де ділився своїми світлинами.
Потім Марія розповідає про символічність цифри 24. 24 березня відкрили виставку в Ковелі, 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення та його шлях як військового фотографа. У цей день зародилися стосунки пари.
Тут можна побачити й одногрупників воїна. Вони разом із Марією та мамою Іриною займалися підготовкою виставки.
“Макс — саме та людина, яка, прийшовши на перший курс, точно знала, чого хоче від життя. Фотографія була, справді, справою його життя і він цілеспрямовано, крок за кроком ішов до своєї мети, і, власне, її ми бачимо сьогодні”, — розповідає одногрупниця фотографа Ольга Зінько. Її очі починають блищати від сліз.
“Якби його душа стала натхненням, вона би лишилася у цих стінах і пронизувала би кожного з нас і кожного, хто тут навчається. Бо Максим — це та людина, яка горіла тим, що робила, і він робив те, що хотів”, — додає подруга Максима Ольга Сатіна.
Перші воєнні фото хлопець робив на свій телефон. Одне з них — “Дивись, яке небо”. У другій частині своєї промови Марія розповідає історію появи його назви. “Пам’ятаю, як він надіслав мені це фото і написав одне слово: “Дивись”. Побачивши його, я відповіла: “Яке небо!” і власне так ми його і назвали — “Дивись, яке небо”.
Пізніше Максим придбав професійну камеру, більшість фото зробив саме на неї. Марія розповідає, що хлопець обирав фотоапарат майже місяць. Планував купити професійний, компактний і зручний для зйомки у складних умовах.
“Я приходила сюди з одними емоціями, а отримала абсолютно інші. Ці фотографії я бачила ще до відкриття виставки, адже приходила в корпус на заняття. Проходячи повз них, я дивилася на перспективу, на те, як майстерно обігрувалися кольори і цим надавали сенс. Прийшовши сюди, почавши обговорювати ці фото, я зустрілася з близькою людиною для цього фотографа і це перевернуло мій світ. Це абсолютно інше відчуття, коли ти просто милуєшся фото, а біля тебе стоїть людина, яка безпосередньо спілкувалася з Максимом”, — каже Анастасія Бриненко, студентка-журналістка 2 курсу.
Фотовиставка закінчується роботою під назвою “Життя”.
Фото: Ольга ОЧЕРЕТЯНА
Текст: Оксана ПАЛАЄВСЬКА
