Після цієї розмови Микола Рябчук, журналіст, публіцист, політолог, письменник, перекладач, почесний президент Українського ПЕНу запитав, чи наша розмова — це ріка, що перетікає з одного запитання в інше. Приблизно так і було. Ми говорили про читання книжок із критикою “буржуазної філософії”, з яких у радянський час можна було почерпнути багато цитат неугодних, отже, не виданих тут мислителів. Про його квартиру в Львові, що стала місцем вільнодумства і зустрічей богеми, альманах “Скриня”, через який Рябчука виключили з політеху. І про те, чому імперії було вигідно впакувати все українське в етнографічні рамочки, забарвивши його стражданнями й соціальними проблемами, і що насправді зараз сучасна українська література не поступається іншим сучасним літературам світу.
Та русел у цієї ріки-розмови більше.
Розмова вийшла у межах проєкту “Портрет читача замолоду”, що є спробою поглянути на відомих успішних людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.
З чого починалася ваша читацька біографія? Які книжки залишилися з вами з дитинства?
— Перші книжки з’явилися, мабуть, десь у п’ятирічному віці, коли я тільки почав читати. Пам’ятаю, мені в першому класі за успіхи в навчанні подарували збірку народних німецьких казок, і це справді була моя улюблена книжка. Казки були дуже-дуже класні, вони мали підпис, була шкільна печатка, така гербова, красива. Ця книжка в мене збереглася.
Хоча з казок я досить швидко виріс, а от книжка, з якої я так і не виріс, можливо, навіть до цього часу, — це “Пригоди Вінні Пуха” Алана Александра Мілна, гарний український переклад якого здійснив Леонід Солонько. Досі я його іноді для онуки читаю. Це книжка абсолютно на всі часи, для всіх дітей, вона фантастична.
Ще одна книжка, яка чомусь мені дуже запам’яталася і яку мені хтось подарував у ранньому шкільному віці, це українське видання автора-історика з Криму Сергія Царевича “За вітчизну! Повстання Яна Гуса”, про трагічну біографію Гуса. Вважаю, що твір десь був написаний у межах боротьби з космополітизмом, бо там дуже сильний антинімецький пафос. Але мене зачепила постать Гуса, який боровся за правду, за істину. А потім, вже заднім числом, я зрозумів, що це був такий дубовий, соцреалістичний підхід.
І звичайно, “Пригоди бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека. Це теж одна з книжок, яку мені подарували досить рано, десь, мабуть, в 11 років, але я досі її люблю і перечитую. Прекрасна мова, прекрасний переклад, дуже соковитий. Я потім порівнював його з деякими іншими й вважаю, що український неперевершений (йдеться про переклад Степана Масляка за редакцією Григорія Кочура — ред.). Це просто абсолютно шедевр.
Ви читали, бо ви розуміли, що хочете писати, чи тому, що вам це просто подобалося і було в кайф?
— Тому що мені подобалося. Але десь у певному віці, в якомусь підлітковому віці всім щось хочеться спробувати писати. На щастя, я не писав вірші. Якось мене оминуло це лихо. Я почав вигадувати якусь фантастичну історію, але вона була, звичайно, дуже примітивна, і я охолов дуже швидко, втомився вигадувати. Тож це закінчилося на перших сторінках, і більше я цього не робив.
Натомість я знайшов дуже цікавий вихід для своїх творчих імпульсів у шкільному класі, бо там було ще кілька таких вар’ятів, як я сам. Ми додумались до того, щоб писати дисертацію. Ми навіть називали її щось типу “…. на звання кандидата нікому не потрібних наук” чи “…безглуздих наук”, я точно не пам’ятаю. Ми обирали тему, фактично пародіювали ці дубові, наукоподібні тексти й готували такі собі зшитки. Тобто, це було знущання з дисертації, це був стьоб. Ми могли це читати на перервах, і всі сиділи слухали. І що мене досі дивує, що однокласники це слухали з цікавістю: воно було весело, дотепно. Це був такий ніби формальний чи неформальний захист дисертації.
Я думаю, що це мене привчило до того, що треба писати цікаво.
Пізніше, коли вже я був студентом і потрапив у середовище Грицька Чубая, де існувала альтернативна література, я побачив, що вона вся була не для читання, а для слухання. Ми не друкувалися і не могли друкуватися, але ми виконували тексти одне для одного, і я вже тоді розумів, що це мають бути насамперед цікаві тексти.
Я писав оповідання і якимсь дивним чином повернувся до фантастики, але вже зовсім іншого типу. Це вже була така кафкіанська фантастика. Ну, якоюсь мірою, за намовою Ірини Калинець, яка мені казала “так попробуй як Кафка сновидіння записувати”. Одне з них є у журналі “Скриня”. Це була добра школа того часу.
Вас вигнали з Політеху за самвидавну річ. Що це була за річ і чи так багатьох ваших однокурсників вигнали? Чи щастило не всім, а лише обраним?
— Ми зробили цей альманах “Скриня”. Скільки я пам’ятаю, ініціатором і душею цього всього товариства був Грицько Чубай. У нас було добре середовище, ми тусувалися, читали одне одному тексти, чаї пили, іноді щось інше. Обмінювалися книжками і взагалі враженнями. У нашу “тусівку” входили не лише письменники.
Комусь спала на думку ідея зібрати наші тексти й видати альманах для своїх, для друзів. Там не було ніяких політичних текстів, бо ми розуміли, що рано чи пізно це потрапить в органи. Час був не дуже сприятливий, бо це вже якраз початок 70-х років, коли почалося закручування гайок — відлига минула.
“Скриня” була зроблена на машинці, як і весь тодішній самвидав, через копірку, на тонкому папері. Не знаю, скільки там тих примірників було — 5, 6 чи 10. Правда, була добра обкладинка з гарною графікою, стилізованою під 20-ті роки, нарбутівська. Ну і звичайно, що воно потрапило в органи, це було неминуче. Це сталося швидше, ніж ми думали.
Тобто ви розуміли, що ризикуєте, створюючи такий альманах?
— Абсолютно. Ми, звичайно, знали, що воно не є кримінальним, бо там не було політичних чітких меседжів, але всі тексти, по-перше, були абсолютно модерністські, авангардистські, такі, що не мали нічого спільного з офіційним соцреалізмом. А по-друге, сам факт самодіяльності, сам факт, що ми робили це без санкцій, без будь-чийого дозволу. Але я думаю, що найголовніше було те, що ми поза цією діяльністю мали ще також і контакти з Калинцями, В’ячеславом Чорноволом та багатьма іншими дисидентами, трохи старшими за нас людьми, які цікавили КДБ набагато більше.
“Скриня» сама по собі не була аж такою загрозливою, але вона була загрозлива в тому сенсі, що коли б вона потрапила на Захід, то тоді про все це відразу розповіли б по “Голосу Америки” чи “Радіо Свободі”. А це означає, що у КДБістів злітають усі зірочки.
Але от наші контакти з Калинцями, з іншими дисидентами були цікавими, і “Скриня” використовувалася для шантажу для того, щоб змусити “цих шмаркачів” давати свідчення. Свідчень, правда, ми не дали, за що, власне, вилетіли з навчання і я, і Віктор Морозов, і Олег Лишега.
Так я й опинився робітником на залізниці, бо знайти роботу якусь після вигнання з вовчим білетом неможливо. Я навіть мусив виїхати зі Львова і найнятися будувати залізницю в Карпатах. Якоюсь мірою завдяки цьому мені пощастило отримати помешкання, бо батьки дістали нове, після двадцятилітньої черги. До цього ми жили всі в якійсь руденькій однокімнатній квартирі десь на околиці Львова.
Скільки книжок у вашій бібліотеці й коли ви почали їх збирати?
— Я не рахував їх. На око, я так прикидав, то десь тут тисяч десять чи на одну тисячу менше, бо я не так давно віддав понад тисячу книжок до Українського католицького університету в Львові. Таким способом я позбувся майже всієї русистики, яка, думаю, вже мені не потрібна, тим більше моїм дітям. Залишив тільки ті речі, які для мене є справді важливими. Тепер, думаю, ще далі треба спекуватися, бо життя вже ніби добігає кінця, а книжок не меншає, і треба їх передавати в якісь достойні руки. Тож тут, на жаль, панує такий трошки хаос, бо я оці полиці з-під русистики ще не заповнив, не переставив дещо так, як хотів
Які у вашій бібліотеці найцінніші для вас видання?
— Це перший том української енциклопедії 30-х років. Один том тільки зацілів, і він для мене дуже цінний, тому що його зберіг мій дід. У нього була непогана бібліотека, але вона загинула. Він закопав її десь у полі, коли прийшли совєти, бо розумів, що можуть бути обшуки, але так вже її й не знайшов. Для мене це така метафора всієї української книжкової мудрості — десь воно закопане це все, десь воно є. Але цей том якимсь чином він зберіг.
Ну і якісь книжки з автографами, які з різних причин для мене цінні. Норман Девіс “Історія Європи” з його підписом чи двотомник Френсіса Фукуями, теж з автографом. Я не полюю за автографами, але коли є нагода щось таке взяти, то хай буде.
Але загалом я не трясуся над книжками, чесно вам скажу. Я їх роздаю, позичаю, ніколи не записував, що кому позичив, завдяки чому багатьох книжок позбувся чи втратив. Спершу картав себе в цьому, але потім переконався, що коли я не пам’ятаю, кому позичив, то ця книжка мені не дуже й потрібна. А якщо хтось не повертає, то вона йому потрібніша, ніж мені.
Ви часто говорите про дихотомію розвитку України: проєвропейська проти малоросійської. Чи можемо ми сказати, що люди, які належать до цих двох концептів України, читали різну літературу? Чи, можливо, якась частина взагалі не читала книжок?
— Якщо йдеться про читання книжок, то тут публіка не ділиться на дві частини, бо є набагато більше різних сегментів за вподобаннями, за лектурою. А сам цей бінарний поділ, він не є якоюсь українською унікальністю. Загалом усі суспільства певним чином поділені, і ми маємо дуже добрий приклад сучасної Польщі, яка була навіть не поділена, а розколота, можливо, навіть більше, ніж Україна в політичному сенсі. Те саме із США.
До речі, я недавно прочитав гарну книжку Девіда Шеффера про культурну історію Америки. І там є одна абсолютно анекдотична історія, як під час війни троє полонених німців втекли з табору й сховалися в горах Аппалачі. Місцева жінка, яка на них там натрапила, хотіла їх спочатку прогнати, а потім розстріляла всіх трьох. І найцікавіше, що коли їй сказали, що це німці, вона схопилася за голову й каже: “Боже, я ж не знала. Я думала, то янки”. Тобто настільки в цих південців сильна ненависть була до північних. І це ж скільки вже років минуло після громадянської війни в штатах.
Мені не йдеться про унікальну ситуацію, але якщо ми говоримо про книжки, то чи можна припустити, що ці люди виросли на різній літературі?
— Тут треба, мабуть, проводити якісь соціологічні дослідження. Звичайно, я думаю, що, очевидно, є маса людей, які взагалі нічого не читають, але люди, які близькі до “русского мира”, не читають українських текстів. Український читач, звичайно, читає все, оскільки український світ — поліфонічний: він цікавиться і своїм, і чужим. Український читач читає і російську літературу, і літературу інших країн. А російський світ, на жаль, герметичний. Він зазвичай закритий до інших, а особливо до українського, бо з погляду імперської традиції, українське — меншовартісне. Тож я припускаю, що люди, які перебувають під впливом цієї ідеології, мають певне упередження. Вони, скоріш за все, українських текстів не читають засадничо.
Двадцять років тому я стикався ледь не на кожному кроці з такими ситуаціями, коли, наприклад, на презентації нашої книжки в Одесі й про Одесу, якась дамочка погортала її й сказала: “Боже, какую книгу испортили!”. Це була історія Одеси, написана американською авторкою, яку ми переклали українською. Тому я припускаю, що така психологія, таке бачення притаманне багатьом людям. Не знаю, наскільки воно зберігається сьогодні й наскільки змінюється.
Але підкреслю, більший вплив на формування психіки людей мають все ж не книжки, а телебачення — те, що ми споживаємо через мас-медіа, через популярну культуру.
Люди вже добирають собі книжки відповідно до своїх поглядів, ідеологій, своїх упереджень, зрештою, але не навпаки.
Чи має цей малоросійський концепт якийсь корпус текстів? Чи він має цей культурний багаж, на який можна опертися, щоб надалі розвивати свої ідеї?
— Якоюсь мірою так. Принаймні є Микола Гоголь, який, безумовно, видатний, геніальний малоросійський письменник, який є великим патріотом України й одночасно лояльним імперським підданим. Я сумніваюся, що це можливо в сучасному світі, бо Україна вже є реальністю, а тоді вона була радше чимось дуже уявним. Навіть ще за Тараса Шевченка України не було. Тобто Україна є, але українців немає в його текстах. Сьогодні поєднати цю реальність з імперською візією важко або навіть неможливо. Тим більше після початку війни, коли ми вже зовсім опинилися по різні боки барикад.
Якщо в цьому середовищі з’являються якісь нові талановиті автори, вони неминуче інтегруються або в українській проєкт, або в російський. Навіть війна на Донбасі дуже добре показала, що середини немає. Усі люди, яких війна заскочила, або виїхали в Москву, або почали вірно служити окупантам, тобто реалізовувати повністю російський проєкт, або вони перебралися в Україну й дедалі більше себе ототожнюють з українською культурою. Дехто навіть і пише українською мовою, але це необов’язково.
Українська культура, література існують цілком повноцінно, самодостатньо, поза імперським проєктом. За часів Гололя це не було очевидним, і навіть упродовж цілого ХІХ століття.
Ви себе називаєте українським космополітом. Чи може бути українським космополітом читач, якщо він не читав певний корпус текстів української літератури?
— Я себе так само іноді називаю націоналістом, не тільки космополітом. Тільки в одному випадку додаю, що я — український космополіт, а в другому — ліберальний націоналіст. Це ніби різні речі, але завдяки цим доповненням, вони дозволяють компроміс. Насправді я граюся з цими термінами, показуючи у такий спосіб умовність цих всіх ідентичностей. Можна бути космополітом, якщо ти український космополіт, і можна бути націоналістом, якщо ти ліберальний націоналіст. І немає тут ніякої суперечності, тому що людина багатоманітна в різних ситуаціях, різних проявах.
Безумовно, читач повинен бути космополітом для того, щоб об’єктивно сприймати тексти й мати широту погляду. Людина загалом потребує певної космополітичності для універсального, стереоскопічного бачення. Я хочу бачити себе не тільки з однієї точки зору — національної, але також з погляду світового.
Але чому українська література так любить страждати?
— Ну, я не певен, що вона любить страждати. Взагалі вважаю, що це певний стереотип, що передусім пов’язаний з дуже нефортунною шкільною програмою, бо наша школа традиційно була зосереджена на ХІХ столітті, а література того часу була дуже народницька, справді дуже переймалася соціальними проблемами, становищем бідного селянина. Але це стосується тільки дуже короткого історичного проміжку. Якщо ви подивитеся на літературу українського модернізму, уже починаючи з кінця ХІХ століття, чи на літературу 20-х років ХХ століття, — які страждання? Віктор Домонтович, Валер’ян Підмогильний, Володимир Винниченко? Це вже література не про страждання в тому сенсі, як це було у Панаса Мирного чи в Івана Нечуя-Левицького.
Повний текстовий варіант інтерв’ю за покликанням.