Нещодавно в Острозі провели тридцяту акцію-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих українців та українок.
«Тридцять разів ми виходили, щоб створити осередок розголосу та підтримки. І кожен, хто приходить, кожен, хто поширює, є частиною голосу. І цього разу, попри всі новини і тиск, ми маємо бути ще гучнішими. Маємо показувати стійкість», – координатори в Інстаграмі.
Такі акції-нагадування саме в Острозі стали регулярними з жовтня 2024 року. Вони проходять у форматі заходу в вихідний день: острожани, гості міста, студенти, родини військовополонених та безвісти зниклих осіб, а також просто небайдужі громадяни стоять обабіч перехрестя на Майдані Свободи. Головним атрибутом акцій-нагадувань є картонні таблички з сильними фразами та прапори військових бригад та з зображенням військових. Для звернення уваги учасники акцій закликають водіїв сигналити, а коли транспортний трафік зменшується — вигукують гасла.
Ініціативу започаткувати в Острозі акції-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих проявили студентки Національного університету «Острозька академія». Першочергово такі акції в великих містах України започаткували рідні військовополонених та безвісти зниклих. Острог — один з прикладів того, як ці акції локалізувалися в менші міста.
Для чого потрібні такі зібрання? Чому вони не втрачають актуальності навіть після десятків проведених акцій? І як досвід невеликої громади на зразок Острога підсилює загальноукраїнський контекст пам’ятування?
Що таке акції-нагадування?
Формально, акції-нагадування – це зазвичай регулярні зібрання громадян, об’єднаних спільною метою. Їх часто помилково вважають мітингами чи протестами, хоча ці зібрання різняться у своїх цілях. Якщо ж мітинги та протести проводять як реакцію на певні дії або ж бездіяльність влади, і вони мають на меті запровадили чіткі зміни, на яких наполягає суспільство, то акції-нагадування — власне про нагадування за якусь проблему, що варта уваги та обговорення, але вона замовчується, ігнорується або ж мало відома, бо медійно не висвітлена.
Тобто головна мета акцій-нагадувань як явища – нагадати, звернути увагу, озвучити проблему вголос, надати їй розголосу, змусити суспільство ставити запитання та вимагати відповідей. Це ефективний інструмент громадянського суспільства, який не потребує агресивних заходів.
Акції-нагадування зазвичай проводять у фізичному форматі. Наразі відомі формати зібрань громадян в одній локації з інформаційними плакатами, також автопробіги чи хода головною вулицею населеного пункту.
З’явився також інтерактивний підхід до нагадувань – інсталяції. Зазвичай їх встановлюють у популярних місцях населеного пункту, або ж на площах. Так, в Острозі під час тридцятої акції-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих координатори встановили інсталяцію «Зайняте місце». Істаляція містила декілька рядів стільців, що поставили на площі перед Будинком культури. На стільцях були імена та прізвища безвісти зниклих захисників Острозької громади. Рідні лишали особисті речі та прапори бригад безвісти зниклих. Це стало методом нагадування про безвісти зниклих, а також безпечним простором пам’ятування.
Ще одним із форматів акцій-нагадувань можна виокремити комунікаційні методи. Кожна акція створює інформаційний привід, який дає підставу медіа розповідати про полонених і зниклих не лише в дні великих обмінів або офіційних заяв. Також люди на особистих сторінках у соціальних мережах поширюють інтерв’ю звільнених з полону, які розповідають про свій досвід, злочини росії тощо.
Саме акції-нагадування свого часу надали медійності темі полону та безвісти зниклих за особливих обставин. Чому тема російського полону взагалі потребує розголосу?
Які ж передумови для появи акцій-нагадувань про військовополонених та безвісти зниклих українців?
Після повномасштабного вторгнення росії на територію України, українські військові Маріупольського гарнізону опинилися під повним оточенням російських військ на заводі «Азовсталь». Оборонці Маріуполя стримували ворога до 21 травня 2022 року, давши можливість українським військам отримати очікувану допомогу від партнерів та перегрупуватися по лінії фронту.
Українське командування дало наказ завершити бої та оборону на «Азовсталі» й зберегти життя, здавшись у російський полон під супроводом Міжнародного комітету Червоного хреста та ООН. 6 червня 2020 Володимир Зеленський заявив, що таким чином у російському полоні опинилися понад 2,5 тисячі українських бійців з «Азовсталі». Зокрема, більшість оборонців входили на той час до полку Азов (нині – 1-й корпус Національної гвардії України «Азов»).
Детальніше про історію оборони «Азовсталі» можете почитати на «Суспільному». Вони підготували спецпроєкт на цю тему, зібрали весь відомий матеріал та свідчення учасників подій, їхніх родин та очевидців.
Захисникам Азовсталі обіцяли три-чотири місяці почесного полону, гідні умови утримання та швидкий обмін. Зараз значна частина з цих 2,5 тисяч осіб утримується в російському полоні понад 3 роки. Очевидці та побратими, яких вже звільнили з полону, розповідають про “особливе ставлення”, неналежне утримання військовополонених, тортури та катування, обмеження в харчуванні та забезпеченні, обмеження у спілкуванні з рідними та інші дії росіян, які вважають порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.
1 червня 2022 року родичі оборонців заснували ГО «Асоціація родин захисників Азовсталі». Спершу родини надавали розголосу облозі на заводі, їхні рідні багато часу були без води, їжі, мобільного з’єднання та електрики, з пораненнями й під прямими обстрілами росіян. Тоді дружини бійців створили петицію до генсека ООН Антоніу Гутерреша, у якій просили допомоги в розблокуванні заводу, а 11 травня зустрілися з Папою Римським Франциском.
«Ми мали надію та ідею, щоб делегація Папи Римського прибула в Маріуполь і під проводом цієї делегації забрала всіх з «Азовсталі»», – коментували жінки для «Суспільному» .
Після виходу з Азовсталі й донині члени асоціації займаються розголосом для українського суспільства, міжнародних організацій, світу про умови російського полону для захисників та захисниць. Так і почалися зібрання у форматі акцій-нагадувань.
Але про що там говорять? На чому наголошують? Про що нагадують власне?
Чому акції-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих почали проводити в багатьох містах країни? Та чому це досі актуально?
24 березня 2022 року відбувся перший обмін між Україною та росією. Тоді було звільнено українських моряків з рятувального катера «Сапфір», яких направили на острів Зміїний. Наступний обмін відбувся 21 вересня. З російського полону повернули 215 захисників та цивільних, зокрема з «Азовсталі» та «Азову».
Тоді Україна почула багато історій від військовополонених. В інтерв’ю після звільнення вони ділилися “особливостями” умов перебування в російських колоніях, про ставлення росіян до українських полонених, тортури та катування, допити та знущання, побиття, голод.
Артем Середняк був у числі захисників «Азовсталі». Спочатку його привезли в колонію в Оленівці на Донеччині, а за кілька місяців перевели до в’язниці в Таганрозі. В інтерв’ю для BBC він розповідав, що полонених перевіряли двічі на день, а приводом для знущань охоронців могло стати будь-що.
«Б’ють за все, за що захочуть. Можуть і просто так. Не сподобалось, як ти вибігав з камери: чи надто повільно, чи руки надто низько, чи голова зависоко. За все це били», – розповідає Артем.
Розповідали про теракт в Оленівці… У ніч з 28 на 29 липня 2022 року стався один з найбільших російських терактів спрямованих щодо військовополонених – обстріл Волноваської виправної колонії в селищі Оленівка. Внаслідок теракту загинуло щонайменше 53 українських захисники та ще 130 дістали поранення різної важкості.
«Я просто побачив сполох. З верхньої частини нар я впав на підлогу. І одразу моментально другий вибух. І все починає горіти. Другий вибух: усі горять, усі кричать, люди починають виходити з будівлі, а не можуть вийти, бо вихід завалений і ліжками, і тілами. Паніка почалась.
Я тоді дістав дев’ять осколкових поранень. Ми спали коло вікна, невелике таке вікно з гратами, його винесло ударної хвилею. Я просто почав хлопців через вікно виводити, і так вивів декілька людей вилізли на вулицю. Я забіг, щоб витягнути свого друга, підбіг до нього: він був мертвий. І ще декілька людей догорали. Ми просто не могли в самий епіцентр вогню залізти, тому що там була дуже велика пожежа, їх завалило ліжками. Ми просто чули, як вони кричать.
Ми намагалися потушити це, бо в нас була там вода – стояла 500-літрова бочка і відро було. Декілька разів ми постаралися залити це все водою, але це не допомогло», – свідчення в інтерв’ю «Суспільному» надав боєць «Азову», який вижив в ту ніч та повернувся під час обміну з полону.
Родини військовополонених та безвісти зниклих почали виходити на акції-нагадування, щоб заявити, що жодна людина не заслуговує перебувати в таких умовах, у яких зараз опинилися українські захисники та захисниці в російському полоні. «Свободу Азову!», «Вони захищали нас, бо їм не байдуже. Я тут, бо мені небайдуже. Полон вбиває!», «Будь їхнім голосом», «Полон триває», «Я їхній голос, а ти?», «Коли обмін?», «Frее аzovstаl dеfеnder», «Боріться за них так, як вони за нас», «Забуття гірше зради», «Мій страх – це зашиті вуста», «Волю українським полоненим», «Це не всі Frее», «3 years in сaрtivity», «Frее Аzov», «Стань голосом тих, хто став твоїм щитом», «Поки їх змушують мовчати. Ми є їхнім голосом», «Шануй полеглих! Допомагай живим! Кричи про полонених!», «Скільки ще їм бути в тому пеклі?», «Сигналь! Поки ти мовчиш – їх катують», «Мовчання – смерть», «Герої мають бути вільні», «Ще не всі вдома», «Будь голосом тих, хто став щитом» .
Розголос теми полону зараз важливий. Про численні порушення росіянами статей Женевської конвенції про поводження з військовополоненими почали говорити в медіа. Правоохоронні організації документували воєнні злочини росіян, аби мати змогу притягнути відповідальних до покарання.
Що відомо про кількість українців у неволі?
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, в Україну вдалося повернути 6 266 громадян. Обмін полоненими або тілами загиблих між Україною та росією дуже тяжко дипломатично досягти. Росія вдається до способів “зривати” та “відтягувати” обміни, щоб виміняти “цінних” для себе військових, віддавши якомога менше українських бійців. Зокрема, вона намагається штучно розширити свій обмінний фонд і включає до “списків” цивільних, яких мала б відпустити без обміну, якби дотримувалася Женевських конвенцій.
За заявою Артура Добросердова – уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, – станом на 5 вересня за допомогою OSINT-методів підтверджено перебування в полоні понад 2 тисяч українських військових. Про це стало відомо на офіційній зустрічі МВС з представниками місії незалежних експертів Московського механізму ОБСЄ.
«Одним із ключових напрямів роботи є забезпечення належного функціонування Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, а наша спільна мета – повернути кожного громадянина додому, враховуючи, що військовополонені зберігають статус зниклих безвісти до моменту повернення», – наголосив Уповноважений.
Проте наразі точної кількості військовополонених, цивільних осіб у полоні та осіб, що вважаються безвісти зниклими, встановити неможливо. В інтерв’ю для «УП.Життя» представник Координаційного штабу Петро Яценко пояснює це тим, що російське бюро підтверджує статус не всіх полонених і не завжди оперативно надсилає інформацію про них. Водночас Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, що наразі займається обмінами полонених, оперативно повідомляє рф про всіх полонених росіян.
Також, як наголошує і сам Артур Добросердов, відомо про випадки, коли осіб, ідентифікованих як полонені, знаходили у списках загиблих. Неодноразово особи, яких в Україні реєстрували як безвісти зниклих, поверталися в межах обмінів з російського полону.
Для чого акції-нагадування як форма поширення російських воєнних злочинів?
Як вже згадано раніше, акції-нагадування стали одною з основних платформ поширення інформації про умови російського полону, проблеми пошуку безвісти зниклих осіб. Коли суспільство регулярно виходять на акції й через картонні плакати або дописи в соціальних мережах розповідають особисті історії, історії своїх рідних та близьких людей, що перебувають в полоні, або вже звільнені, або ж історії людей, які чекають рідних, це створює інформаційний запит. Суспільство цікавиться навіщо ці люди в цей час стоять тут і розповідають про полон та безвісті зниклих. Це сприяє більшій обізнаності про ситуацію. Чим більше людей знає про російські воєнні злочини, тим більший тиск ми зможемо чинити, щоб відповідальність за скоєне була справедлива.
Це спосіб нагадувати про полон постійно, поки не відбудеться останній обмін з нашими людьми. Скоріше за все, без акцій-нагадувань тема полону та зниклих безвісти доволі швидко зникла б із публічної уваги, адже те, про що суспільство не говорить, за пріорітетністю стає набагато нижче.
«Для мене особисто акції — це нагадування собі та іншим містянам про те, що поки ми маємо можливість жити спокійне життя, хтось намагається втримати своє —болюче та складне; хтось після пекельного бою в гарячих точках все ще продовжує боротьбу», – говорить учасниця акцій в коментарі для «ГРУНТ».
Такі акції помічають як українські, так і закордонні медіа, міжнародні інституції, політики та дипломати. Рідні наголошують, що це важливо, щоб усі бачили наскільки Україна хоче, аби росія повернула всіх наших людей з полону, обміняла всі тіла загиблих. Бо умови, які пропонує російський полон – далеко не форма збереження життя в умовах російсько-української війни. І важливо поширювати інформацію про те, чому російський полон прирівнюють до пекла.
Про це у своїх інтерв’ю розповідають звільнені з полону. Акції-нагадування певною мірою створили комфортні умови, наскільки це можливо, для адаптації та повернення. Також звільнені розуміють наскільки їх чекали насправді, і що вони мають простір поділитися власною історією — анонімно, або ні — щоб розповісти, на жаль, про чергові порушення Женевської конвенції.
«Ми все будували собі ілюзії щодо Женевських конвенцій, але кожен день в полоні я знімав рожеві окуляри. Я не думав, що є настільки жорстокі люди. Нас катували й під впливом цих катувань вішали вбивство мирного населення, руйнацію інфраструктури. У справі навіть не було вказано, хто ці люди. На мене повісили вбивства трьох цивільних маріупольських. Мене засудили на 29 років, тоді в самозваній ДНР відбувались так звані судилища. Я два з половиною роки був у полоні», – ділиться з журналістами «Суспільне» звільнений з полону Іван Бочкарьов. Відтоді він приходить на акції-нагадування щоразу.
Зі свідчень звільнених українські правозахисники визначили, що представники ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста не виконують повноцінно своїх обов’язків. Вони не відвідували колонії утримання українських військовополонених, а також належним чином не сприяли дотриманню всіх норм та положень міжнародного гуманітарного права.
У вересні 2025 року путін підписав закон про денонсацію Європейської конвенції щодо запобігання тортурам і нелюдському поводженню. Експерти Європейського комітету із запобігання катуванням мають право без попередження відвідувати місця позбавлення волі для перевірки умов утримання. Тобто після денонсації росія взагалі більше не зобов’язана допускати експертів до перевірки, в будь-які скарги щодо запобігання тортурам не зобов’язані розглядати. Будь-який контроль над росією зникає, як і можливість притягати винних до відповідальності зменшується.
У коментарі для «Суспільного» жінка, що чекає чоловіка з полону розповідає про свою мету: «Намагаємося не просто говорити, а кричати про полонених, бо це важливо для нас. Нам важливо бачити підтримку суспільства. Ми хочемо достукатися до міжнародних організацій. До Червоного Хреста чомусь це важко. Тому покладаємо надію на інші організації, які мають вплив на Росію».
Беззаперечно, важливою функцією акцій-нагадувань є підтримка родин. Для близьких полонених і зниклих безвісти кожна акція — це підтвердження того, що їхній біль поділяють, і що вони не зіткнулися з цим наодинці, це болить всім небайдужим. Це єднає, визначає цінності людини та створює безпечний простір для проживання травми.
Раніше начальник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов в інтерв’ю військовій та журналістці Анні Максимчук заявив, що акції-нагадування шкодять обмінам.
«Шкодить. Усі ж знають про це. Ну але, зрештою, я і людей розумію: їм треба якось відчувати, що вони щось роблять для того, щоб їхні рідні повернулися. Хоча зрештою вони роблять тільки проблеми», — так відповів він на запитання від журналістки.
Але більше ніяких пояснень та коментарів не надавав цій темі. До цієї тези часто люблять апелювати люди, які свідомо ігнорують акції-нагадування та не поширюють інформацію про військові злочини росіян проти українців. Проте звісно це відбувається через те, що вони обмежуються лише цією заявою.
В інтерв’ю для «Вечірній Київ» речник Координаційного штабу Петро Яценко детальніше пояснює, що конструктивними є акції, під час яких люди нагадують українському суспільству та міжнародним організаціям про людей у полоні, які там умови та ставлення. Проте представники Координаційного штабу наголошують не поширювати саме особисті дані про військовополонених — зокрема особисті фото чи світлини з побратимами. Також радять не згадувати про конкретні посади та роди військ. Адже всю цю інформацію росіяни намагаються використовувати для “зривання” обмінів, аби вимагати для себе вигідніші умови, ніж є в української сторони на переговорах.
Водночас речник зауважує, що акції-нагадування зараз є найкращою допомогою рідним. Так набагато легше отримувати певну документацію, звертатися до міжнародних організацій щодо умов утримання та обмінів.
Чим унікальний досвід Острозької громади?
Уперше акція-нагадування в Острозі відбулася 6 жовтня 2024 року. Тоді на Майдан Свободи вийшли свідомі студенти, родини військовополонених та безвісти зниклих, небайдужі жителі міста. Одна з координаторок, Палій Анастасія, у коментарі для «Острог.Інфо» говорить, що вирішила долучитися до організації акції-нагадування в Острозі тому, що тут багато людей, яким не байдуже: «Ми хотіли допомогти долучитися до цієї акції та стати голосом народу в Острозі. Ми маємо говорити про всіх військовополонених і всіх цивільних, які зараз в російському полоні, та показувати іншим людям, що не соромно стояти на цих акціях, ми маємо виділяти трохи часу, щоб сказати, що нам не байдуже. Адже бачили, що за період акцій частинку азовців було звільнено».
Раніше акції проходили в неділю, зараз — у суботу. Формат проведення найпоширеніший в Україні — фізичне зібрання громадян в одній локації з інформаційними плакатами. Координаторки закликають проїжджі машини до сигналів, а в проміжках між сигналами спільно вигукують гасла, щоб звертати більше суспільної уваги до теми полону та повернення безвісти зниклих. Практикуються час від часу інформаційні інсталяції.
Чому досвід Острога є унікальним? Акції-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих почали проводити в Києві — столиці країни. Надалі родини, що чекають, спільно з Асоціацією родин захисників Азовсталі почали проводити акції у обласних центрах, зокрема у Львові, Дніпрі, Полтаві, Івано-Франківську тощо. Острог — невелике місто, і поява акцій саме тут є прикладом процесу локалізації теми полону. До цього родини з Острозької громади їздили на акції в Рівне.
Місцеві координаторки розповідали, що приклад Острога став одним з перших у локалізації. Зараз в інших маленьких та непопулярних мітах теж почали організовувати акції, наприклад: в Арбузинці, Шполі, Кролевці, Овручі, Коростені, Бердичеві, Охтирці тощо. Таким чином тема полону не вважається якоюсь “далекою”. Стає вища ймовірність того, що більша кількість українців взагалі матимуть змогу дізнатися про російський полон за допомогою акцій-нагадуванням. Тобто немає вже місця для виправдань, що це відбувається далеко у великому місті і важко бути частиною небайдужих українців.
Також багато хто помилково вважає, що акції-нагадування потрібні лише для голосу рідних. Але в Острозі координаторками стали студентки, яким небайдуже. Більшою частиною учасників акцій також стають студенти, створюючи родинам простір голосу та підтримки. Тоді родини, що їздили в інші місця, почали приходити на площу Острога, щоб розповісти місцевим про тих, кого вони чекають вже так довго. Це дає розуміння, що, на жаль, багато українських сімей переживають біль та втрату, і завдання інших учасників акцій — бути опорою, заявляти, що українцям не байдуже на долю полонених та безвісти зниклих.
То що конкретно ви можете зробити сьогодні для військовополонених та безвісти зниклих?
Якщо у вашій громаді, або поруч, уже є акції-нагадування — проходьте регулярно. Кількість людей на площі стає аргументом і для медіа, і для влади, і для міжнародних організацій. Суспільний запит зростає, і його складно ігнорувати.
Цікавтеся самостійно та поширюйте інформацію: фото з акцій-нагадувань, короткі відео з інтерв’ю звільнених, і власні думки стосовно цього у соцмережах. Тема полону має завжди звучати в нашому інформаційному просторі, маємо чітко фіксувати для себе, за що росія має нести відповідальність.
Підтримуйте родини, що чекають, будьте для них опорою. Вони потребують не жалю, а присутності, діалогу та залученості від людей.
Поки ми стоїмо, говоримо й нагадуємо, доти маємо більшу вірогідність, що полонені й зниклі будуть вдома, будуть у безпеці.