Жовті шкільні автобуси, іменні шафки в коридорах та випускні бали, які ми звикли бачити в американських фільмах, для 16-річного Артема Сідловського з Острога незабаром стануть реальністю. Артем став фіналістом престижної програми обміну FLEX (Future Leaders Exchange) і вже цього серпня вирушає на цілий рік жити та навчатися до Сполучених Штатів.
Про те, як за кілька хвилин ухвалити рішення, що змінює життя, як за допомогою танців підкорити американських організаторів та за чим з рідного міста він сумуватиме найбільше — Артем розповів у нашому інтерв’ю.
«Це жарт?» — «Ну, сьогодні ж не перше квітня»
— Пам’ятаєш той момент, коли дізнався про перемогу? Яке перше слово вилетіло з вуст?
— Я дуже добре пам’ятаю цей день. Обдзвін мали зробити другого квітня. Але першого квітня в чаті півфіналістів усі почали жартувати, що організатори вже дзвонять. Я тоді повівся на цей розіграш. Тому, коли другого квітня в чаті знову написали про старт дзвінків, я просто не повірив.
І раптом мені телефонує невідомий номер. Я беру трубку, і мені кажуть: «Ти — фіналіст!». Моє перше слово було: «Це жарт?». На що мені відповіли: «Ну, сьогодні ж не перше квітня». Тільки після цього я все зрозумів. Почав неймовірно радіти, кричати: «Я зміг, я пройшов!». Це незабутні емоції. У такий момент ти усвідомлюєш, що досягнув мети, до якої йшов цілий рік.
Від дитячих страхів до чіткої цілі за кілька хвилин
— Коли ти вперше серйозно сказав собі: «Я хочу пройти у FLEX»? Це був імпульс чи розрахований план на кілька років?
— Взагалі, я з самого дитинства мріяв про програми обміну. Правда, колись я думав, що це працює за принципом прямого обміну: я їду в іншу країну, а на моє місце до нас додому приїжджає хтось іноземний. Тоді я ще міркував: «Ну ні, мама точно не дозволить, щоб у нас жив якийсь іноземець».
Про сам FLEX я дізнався абсолютно випадково — просто одного вечора шукав у мережі різні програми. І саме в той момент у мене з’явилася чітка ціль: я пройду, полечу в США і нарешті здійсню свою дитячу мрію. Це було рішення, прийняте буквально за кілька хвилин, але воно кардинально все змінило. Далі почалася серйозна підготовка, яка й допомогла вибороти місце серед величезної кількості учасників.
— На твою думку, що саме в твоїй анкеті чи інтерв’ю «зачепило» організаторів?
— Мені здається — моя відкритість і те, що я показував себе справжнього, з різних сторін. Я не намагався створити образ якогось «ідеального пластикового учасника», а чесно розповідав про свої інтереси, досвід та цілі.
Я серйозно займаюся танцями, і в есе багато говорив про те, як саме вони допомогли мені відкрити нові грані себе. Завдяки танцям я став упевненішим, відкритішим до людей і навчився не боятися брати на себе відповідальність та бути лідером — а FLEX це дуже цінує. Також я писав про культурний обмін: про те, що хочу привезти в США частинку України та нашої культури. Думаю, роль зіграли й чіткі цілі. Організатори побачили мою реальну мотивацію, а не просто бажання отримати «прикольну можливість».
Виклик самому собі: «А чи зможеш ти в 16 років?»
— Ми всі бачили це в кіно — жовті автобуси, шафки, випускні. Чого ти чекаєш від навчання найбільше?
— Звісно, хочеться відчути цей американський вайб на повну: прокататися на тому самому жовтому автобусі, закинути підручники в персональну шафку, відсвяткувати День подяки, спробувати знамениті Crumbl Cookies та справжні чизбургери.
Але якщо зазирнути глибше, то найбільше я очікую особистісного росту. В одному з есе було запитання про очікування від року в США, і я відповів: «Вирости як людина». Опинитися самому в 16 років за тисячі кілометрів від дому — це звучить трохи лячно, але водночас це крутий виклик самому собі: «А чи зможеш ти?». Я хочу вийти із зони комфорту, стати сильнішим, побачити життя американських підлітків без фільтрів соцмереж та фільмів. І головне — привезти назад в Україну досвід, який реально мене змінить.
— Багато хто боїться навіть подаватися, бо це означає на рік залишити все звичне. У який момент твоє «хочу в Америку» перемогло страх невідомості?
— А я взагалі не боявся! Для мене це ніколи не було страхом невідомості, скоріше навпаки — чимось, що шалено хотілося дослідити. Америка завжди приваблювала мене як простір великих можливостей. Я з дитинства мріяв про подорожі, тому моє «хочу» з самого початку було сильнішим за будь-які побоювання. Мені й досі не страшно їхати. Відчуваю лише величезну цікавість і передчуття чогось дуже масштабного.
— Що в процесі підготовки виявилося зовсім не таким, як ти собі уявляв?
— Очікування результатів! Я взагалі не думав, що саме цей етап буде найважчим. Навіть написати три есе за обмежені 45 хвилин було легше, ніж місяцями чекати бодай якихось новин. У цей період невідомості ти мимоволі починаєш себе накручувати, прокручувати різні варіанти, переживати. Я думав, що чекати буде легко, але виявилося зовсім навпаки.
Між Острогом та Америкою
— Яка твоя головна мета на цей рік у США, окрім навчання?
— Планів дуже багато, хочу взяти від цього року максимум. Наприклад, мрію навчитися грати в хокей, пожити справжнім американським життям, розділити з приймаючою родиною їхні свята та традиції.
Але моя головна мета, про яку я також згадував в есе — це створити щось своє. Я хочу організувати там танцювальний клуб, де навчатиму американців українських народних танців, інколи міксуючи їх з їхнім рідним хіп-хопом. Мені здається, це може стати дуже крутим культурним містком між нашими країнами.
— Чого тобі найбільше бракуватиме з Острога в Америці? — Мені вже зараз його бракує! Я наразі навчаюся в Рівному й приїжджаю додому лише на вихідні. Коли повертаюся, просто гуляю вулицями й розумію, як сильно сумую за містом. В Америці це відчуття, мабуть, загостриться ще більше.
Мені бракуватиме всього нашого, такого рідного: забігти в «Аврору» чи «АТБ», взяти кави у «Спершу кава», прогулятися парком біля Острозької академії… Але найбільше бракуватиме людей. Саме мешканці Острога та вся наша громада роблять це місто настільки особливим для мене.
«Вовка боятись — в ліс не ходити»
— Твій приклад доводить, що з невеликого міста можна потрапити в будь-яку точку світу. Що б ти сказав тим, хто боїться мріяти масштабно?
— Тим, хто вагається через конкуренцію, сумніви чи думки на кшталт «я ж із маленького міста», я скажу одне: просто відкиньте це і спробуйте. Це стосується не лише програм обміну, а й будь-яких можливостей у житті. Ми дуже часто зупиняємо самі себе ще до того, як зробимо перший крок.
Я обожнюю наше прислів’я: «Вовка боятись — в ліс не ходити». Щоразу, коли я вагаюся, чи варто щось пробувати, я згадую ці слова. Якщо життя дає шанс — треба хапатися за нього обома руками. Краще спробувати й навіть помилитися, ніж взагалі позбавити себе шансу. Кожна спроба — це досвід, який нас формує. Але пам’ятайте: просто хотіти — замало. Якщо ви вже за щось взялися, викладайтеся на всі 100%. Саме наполегливість і ваші зусилля зрештою приводять до здійснення найсміливіших мрій.
Кіра Лапіга