Військовий, студент-міжнародник та сім’янин. Такі ролі у собі зараз поєднує Артур Крищук, командир взводу у 394-му окремому батальйоні охорони та обслуговування. Родом він з Рівненщини. Поки що по ротації повернувся додому. Але на місці не сидить. Складає іспити в університеті, бо хоче здійснити свою давню мрію.
Ти одразу хотів бути військовим? Що тебе до цього привело?
Навіть не знаю. Я спершу пішов у військовий ліцей, там напрямок військовий, та й так я, мабуть, і вирішив. Батьки мене вмовляли, щоб я не йшов, а я ні, я піду, це ж романтика. Потім поступив у Львівську академію сухопутних військ на розвідувальний факультет, де провчився 2 роки 6 місяців, а у 2013 році факультет перевели до Військової Академії, що в Одесі. І я вже випускався там.
Ти колись думав, що справді будеш воювати? Чи це здавалося нереальним?
Як я починав свій шлях військового, то не думав, що в Україні може бути війна. Але коли вже безпосередньо навчався в академії, нас готувати до бойових дій. Тоді я вже зрозумів, що ми точно будемо там.
Тебе призвали на службу в АТО. Коли це сталося?
Перший раз я поїхав 3 червня 2015 року. Взагалі я їздив три рази. Перший раз – три місяці, наступні два рази по півроку.
Можеш детальніше розповісти про свою роботу там?
Моя робота полягала в тому, щоб забезпечити безпеку своїх побратимів під час різних операцій. Більше сказати не можу.
Коли призвали вперше. Ти хотів іти?
Звичайно. Тому що в мене майже всі з випуску одразу поїхали туди. А я майже рік ще був у Рівному. От було таке відчуття, що вони там, а я нічим не можу допомогти.
А чи були такі моменти, коли ти хотів відмовитись? Чому?
Звичайно, були. Але роль у цьому грав більше людський фактор.
А що тебе там найбільше вразило?
Зібраність армії та її дружність безпосередньо там.. А ще ставлення населення до військових там дуже різне…
Ти був призваний тричі. Чим ці рази перебування на Сході відрізнялися?
Перший раз відрізнявся, тому що це було літо, і я був 3 місяці. Наступні рази їздив зимою на 6 місяців. Півроку – це дуже важко, люди втомлюються, морально виснажені, всі хочуть додому, до родини.
А ти уявляв собі службу такою, яка вона була?
Чесно кажучи, ні. Було багато історій, але більшість з них розповідати не можна. Але за час перебування там я зрозумів, що нам треба покладатися на власні сили, а не на міжнародні організації.
Ти плануєш туди знову повернутися?
Командування планує, щоб я у вересні зі своїм особовим складом поїхав назад.
Ти хочеш?
Чесно, ні. Не хочу, але… – поїду. У мене немає вибору. Бо хто ж, якщо не ми.
Ти розповідав, що хотів поїхати в зону бойових дій частково через друзів. Чи знайшов ти потім нових?
В основному всі друзі – це ті, з ким я навчався. Ми там зустрічалися, перетиналися. Історій з ними багато. Є вже декілька, які загинули.
А твій найкращий друг?
З ним все добре. Він ще поки в Донецькій області.
Яка історія з ним найяскравіша?
Якось ми стрибали з парашутом. Саме тоді ми надзвичайно відчули підтримку один одного. Стрибок був такий, що запам’ятається на все життя.
Що ти можеш порадити тим, хто іде на війну вперше?
Ну зараз там вже не так страшно. Головне, щоб з вами була людина, яка вже там була. Людина, на яку ви можете покластися.
Як я знаю, ти раніше навчався в Острозькій академії на спеціальності «Міжнародні відносини». Потім зробив перерву через те, що був на Сході. Зараз повернувся. Чому? І як ти потрапив сюди на навчання?
Привіз документи і потрапив. (Сміється). Просто я хотів поїхати на міжнародну місію, а з дипломом міжнародника це зробити легше. Це моя мрія. І я до неї йду.