Реклама

Питання культурної Євроінтеграції в Україні піднімається постійно, і, насамперед, воно пов’язане з культурною політикою. Як не дивно, упродовж років на державному рівні вона не сформувалася, тому що фактично кожен уряд щоразу починає її з нуля. Я спробувала з’ясувати, чи здатні  рядові громадяни робити особистий внесок у Євроінтеграційні процеси нашої країни.

Для цього я зустрілася з жінкою, яка систематично й активно співпрацює із закордонними громадськими організаціями та є директором музею Острозької академії, – Анастасією Хеленюк.

Пані Анастасія народилася в Острозі, в 1999 році вступила в Острозьку академію і до сьогодні присвячує значну частину свого життя університету. Вона була тут у ролі слухачки підготовчого відділення, студентки, аспірантки, працівника Інституту дослідження української діаспори і, нарешті, директора музею.

Що спонукало Вас займатися мистецькою галереєю?

  • Я прийшла на роботу, де була галерея. Її треба було запускати в дію, тому ми з колегами почали налагоджувати співпрацю з художниками, музеями, колекціонерами, згодом робили перші виставки.
    Річ у тому, що мистецька галерея – це не є якийсь окремий об’єкт. Музей академії дуже специфічний. Його об’єднують різні тематичні експозиції, які знаходяться в різних приміщеннях. Експозиції історії академії, іконопису в храмі, стародруків, мистецьких колекцій, підземель – це все один музей, і галерея включена в цей комплекс. Але оскільки це галерея, вона включає змінні виставки і є найбільш динамічною частиною музею, яка постійно оновлюється.

Ми розмовляємо в академічній кав’ярні, що знаходиться зовсім поруч місця роботи моєї співрозмовниці. На стінах закладу розвішані старі фотографії, маленькі картинки та різні дрібні прикраси. У повітрі аромат кави, а довкола нас майже нікого немає – у студентів заняття.

  • Створення галереї було ідеєю ректорату. Я вважаю, що це дуже-дуже хороший вибір. Ми працюємо з 2010 року постійно. Провели близько сімдесяти виставок, і я думаю, що для університетської галереї це дуже непоганий результат.

Чи робили Ви виставки робіт закордонних художників?

  • На жаль, поки що ні. Лише в рамках планерів, які проходять у серпні кожного року, – у них брали участь художники з Польщі. Усе, що вони намалювали за 10 днів, перебуваючи на планері в Острозі, виставляли в нашій галереї.
    Ще ми мали одну дуже хорошу виставку з-за кордону, яка вже перебувала в Україні два роки і просто мандрувала по різних музеях. Це була приватна й абсолютно унікальна за своїм походженням колекція професора Миколи Мушинки – роботи українського художника Олекси Новаківського. Це, фактично, теж зарубіжна виставка, Новаківський творив і в Україні, і за кордоном, але повноцінної зарубіжної виставки у нас, на жаль, ще не було.

Що перешкоджає зазвичай робити подібні виставки?

  • Насамперед це пов’язано з офіційним перетином кордону творів мистецтва – завжди є ускладнення з документацією. До того ж це дуже затратно. Профінансувати виставку, яка приїде з-за кордону, університет не може, тому що це не входить у рамки фінансової політики університету. Якщо ми знайдемо спонсорів (можливо, це буде знову якийсь новий проект із кимось), то тоді – так. Знаєте, скільки прекрасних художників є в Україні?! Хай би нам вистачило часу популяризувати всю їхню творчість!

Пані Анастасія всміхнулася. Раптом їй зателефонували (уже не вперше за нашу розмову). Помітно, що в моєї співрозмовниці багато справ, які ще потрібно виконати. Цікаво, що лише за два дні до інтерв’ю вона тільки повернулася з Польщі. Коли я запитала, скільки разів пані Анастасія там була, вона скромно відповіла: “Чесно? Не рахувала… Напевно, десь 25.”

dsc_0810Ви співпрацюєте з якимись закордонними громадськими організаціями?

  • Так, у мене вже є тривалий період співпраці з громадськими організаціями в Польщі. Це все в рамках моїх приватних зв’язків та дружби. Коли я була студенткою, теж була в громадській організації – займалася дозвіллям діток у місті. “Центр дитини” – дуже хороша організація.
    Головна ідея була в тому, що ці діти можуть проводити своє дозвілля, а потім виступати на різних міських святах не лише в Острозі. Ми зав’язали співпрацю з такою маленькою місцевістю, як Плужніца в Польщі, і нам вдалося 4 роки поспіль робити гарні обмінні програми. Діти з Острога їхали туди, жили там у сім’ях, спілкувалися, танцювали, співали, робили концерти на певні свята, а сім’ї отримували величезне задоволення від того, що вони роблять щось хороше. Вони дуже тішилися тими дітьми, завалювали їх подарунками, раділи їхнім успіхам. Потім зворотній візит був уже від молоді з Плужніци до нас.
    Тобто, на міжлюдському рівні ця комунікація дуже гарно працювала, і я знаю приклади, коли родини після цих обмінних програм до сьогодні спілкуються. Минуло 12 років із першої обмінної програми, а люди й досі підтримують стосунки. Очевидно говорити про те, що ось таке міжміське спілкування було дуже корисним.

Пані Анастасія із захопленням розповідає, як люди з різних країн із різними традиціями та мовами, можуть обмінюватися, ділитися своєю унікальною культурою, знаходити щось спільне та кожному особливо рідне. Це ті випадки, коли кордони перестають бути бар’єром, коли заради однієї цілі люди різних національностей об’єднуються та роблять щось добре разом.

  • Потім була перерва, у силу того, що у кожного з нас були якісь свої зміни в житті. А тепер ми відновили співпрацю. У цьому році нам вдалося спільно зробити дві програми – обмінну й навчальну. У них уже беруть участь наші студенти. Місцева громадська організація Плужніци організовує різні соціальні проекти в своїй громаді, а тепер залучила і нас. Ми зробили одну обмінну програму влітку – 8 наших та їхніх студентів спільно мешкали в рекреаційному центрі впродовж тижня. Проводилися різні інтеграційні зустрічі, спілкування, тренінги. Усе було пов’язано на тому, щоб подолати, передовсім, якісь стереотипи один про одного, а, по-друге, просто гарно провести час з освітньою метою.
    Наступним проектом стала “Кузня лідерів”. Експерти з Плужніци спробували навчити молодь Острога писати проекти та реалізовувати їх. Також показали власні приклади, як ці проекти працюють у їхній місцевості. Як з освітньої, так і з мотиваційної точки зору, я вважаю цей захід дуже хорошим.

dsc_0836

Яке Ваше бачення Польщі як сусіда?

  • Як на мене, у Польщі за останні 5 років зробили дуже великий стрибок в плані збереження пам’яток, культурної спадщини, і ми могли би брати з цього приклад. Навіть як вони пишуть і реалізовують проекти в Євросоюзі. Це ж дуже великий шанс знайти недержавні кошти, яких завжди ніколи немає на культуру, на пам’яткоохоронну діяльність. І ці кошти вкласти в збереження певного культурного об’єкта. Ми робимо різні проекти для того, щоб поспілкуватися і повчитися один в одного. У плані досвіду це дуже хороше партнерство й дуже хороша співпраця.

Можливо, острожанам потрібно шукати приклади польських міст, які покажуть, як усе можна змінити?

  • Польща тут ні до чого. Має бути спочатку внутрішня ініціатива, місцева. А тоді, якщо захотіти, можна пошукати десятки прикладів у Польщі і запитати в них про те, як вони це зробили. Якщо найближче до нас, то можна взяти місто Замостя. Вони виграли величезний багатомільойонний проект і зберегли автентичний, ренесансний центр свого міста. Вони відновили будинки, які були на цьому місці. Усе відремонтоване, красиве, вулиці “полатані”.
    Таких прикладів дуже й дуже багато, але йдеться не про те, що потрібно чекати, щоб до нас хтось прийшов і побудував чи сказав: “Ось це проект, нате вам гроші – будуйте”. Такого ніколи не станеться, усе має йти від нас – тих, кому це потрібно. Я впевнена в цьому, а приклади завжди знайдуться.

У цю мить я задумалася, чому в Острозі не можна зробити те ж з центральною площею? Відремонтувати її, реставрувати старі будівлі, адже це старовинне місто з багатою історією! А як щодо інших маленьких містечок України, які також вразливі перед часом, але не менш цінні? Можливо, проблема в нас самих?

Чим ми відрізняємося від європейців? Часто можна зустріти твердження, що “у нас інша ментальність”?

  • Це дуже стереотипно, що є якась “європейська ментальність”. Можливо, нам просто про це дуже багато говорять зараз. Немає такого, що німець, француз і поляк думають абсолютно однаково, мають абсолютно однакові життєві пріоритети. Це різні люди, які виховані в різних умовах, традиціях, із різними темпераментами. Так само й ми. З іншого боку, у нас є комплекс “меншовартості”, який у нас постійно виховували і який нам треба долати дуже часто. Але не можна сказати одночасно, що європейці в загальному якісь одні люди, а ми якісь треті. Усі люди різні і тут під одну гребінку ніколи не підгребеш.

dsc_0827

Ви так багато разів були в Польщі. Чи помітна відмінність у культурі людей там і в Україні?

  • Насправді люди скрізь різні. Хтось вихований, хтось невихований. Це дуже відносне поняття. Можливо, вони трішки більше люблять не тільки себе й своє найближче оточення, а місце й місто, у якому вони живуть. Це дуже відчувається по тому, як люди сприймають соціальні проекти на користь культурних пам’яток. Вони цим гордяться, це для них дуже важливо. І ось цей розвиток громади, напевно, трішки на вищому рівні, ніж у нас.
    У нас ще дуже часто працює ось цей стереотип “моя хата скраю” – не вболівати за все інше, а, головне, щоб у мене було добре. Такі речі, на жаль, у нас є, а там якось такого менше. Вони бачать позитивні зміни, і вони ними гордяться. Я думаю, що є у нас різниця в цьому, що ми чекаємо, що хтось за нас щось зробить, а коли приходить час “давайте зробимо”, то вже починаються проблеми.

Можливо, ми завжди чекаємо дива, яке швидко вирішить усі негаразди й зробить наше життя кращим та легшим, лише через те, що “зверху” постійно говорять про глобальні зміни, глобальну Євроінтеграцію. Інколи здається, що звичайних громадян це не стосується. Ніби реформи, зміни й побутове життя знаходяться в різних світах. Але ж кожен із нас може і повинен впливати на державні процеси. Навіть у маленьких населених пунктах люди здатні змінити спочатку своє оточення, а згодом – цілу державу.

Чи є важливою індивідуальна Євроінтеграція кожного з нас?

  • Євроінтеграція – це процес самоусвідомлення себе в Європі. Можна підписати мільйон паперів про те, що Україна стає частиною Євросоюзу, але справжня Євроінтеграція відбувається в нас самих.
    Ми нічим не гірші ні з точки зору своєї культури, традицій, пам’яток, ні з точки зору людей, яких виховала Україна – митців, поетів, письменників. Ми всі абсолютно рівні, це навіть не обговорюється. Тут питання в тому, як людина усвідомлює, що таке Європа і як їй себе поводити. Там інші форми поведінки та самоусвідомлення.
    У нас іноді стикаєшся з просто диким невіглаством. Не знаю, що це спричиняє… Чи те, що люди в загальній свої більшості малоосвічені й бідні (знаєте цю дурну приказку: “чого бідні – бо дурні, чого дурні – бо бідні”?). Абсолютно дурна приказка, але вона хоч трішки віддзеркалює те, що в нас іноді буває. У ставленні не тільки до культури, пам’яток, а навіть на побутовому рівні. Потрібно якось змінювати ситуацію, але це залежить від кожної людини індивідуально.

dsc_0843

Пані Анастасія на мить замовкла. Я не хочу порушувати тишу, що раптово повисла в повітрі. Є в ній щось глибоке та свідоме. Раптом, співрозмовниця продовжує:

  • Знаєте, після Майдану дуже багато чого змінилося. Якихось глобальних змін в країні ще не відбулося, але ментально, емоційно у дуже  великої кількості людей по-іншому почала працювати самосвідомість, з’явилося усвідомлення своєї  ролі в суспільстві. Коли я зі своїми колегами обговорювала різні їхні хороші соціальні проекти, то подумала, що у нас ситуація виглядає абсолютно не гірше. Просто активні люди і їхні сили більше спрямовані на те, щоб допомогти країні вижити, підтримати армію, для того, щоб зробити якісь проекти для колишніх військових, які повернулися з фронту. Пріоритети зараз змінилися.
    Розвивати соціальну сферу треба обов’язково, але умови, у яких живе зараз країна, диктують інші потреби. І ось ці активні й молоді зараз перемкнулися в основному на війну, на жаль. Якби не було війни, коли закінчився Майдан, то я впевнена, що ці лідери, які сформувались у часи Майдану, які оцінили свою роль, своє значення для суспільства, зараз реалізовували б велику кількість культурних і соціальних проектів.

Що ми можемо зробити, щоб острожани стали активнішими й долучилися до захисту культурних пам’яток?

  • Острожани люблять своє місто, просто я думаю, ще не знайшлася критична межа, коли б люди об’єдналися і зробили щось позитивне. Можливо, їх треба якось підштовхнути. Мені здається, що в нас просто мало локальних ініціатив. Люди є, і вони хороші. Таких багато в Острозі, просто, напевно, немає лідера чи кількох лідерів, які б розпочинали ці локальні ініціативи й організовували навколо себе інших. Я думаю, що це найважливіше. Проблема не в тому, що острожан потрібно виховувати, – просто треба їх об’єднати.

dsc_0841

Як кожен із нас може допомогти своїй країні у активній Євроінтеграції?

  • Усі ідеї реалізовують конкретні люди. І чим більше буде цих людей, тим більше  буде хороших проектів та ідей. Я впевнена, що не можна сидіти і чекати, що за мене хтось щось зробить. Потрібно шукати однодумців і робити. Питання в тому, що для всіх разом – це неможливо. Усе залежить від ініціатив, конкретних людей, і я впевнена, що такі ініціативи будуть реалізовуватися, незалежно від того, чи підпишуть нам безвізовий режим, чи включать нас до Євросоюзу зараз чи потім. Питання в тому, що ми хочемо зробити і що ми хочемо взяти з цієї культурної Євроінтеграції. Якщо це хороший досвід (а для мене це в насамперед), то я думаю, що це реально і що це залежить від кожної людини зокрема.

За час нашої розмови я зрозуміла, як багато сил і часу вкладає моя співрозмовниця у свою роботу. Напевно, далеко не кожен може присвятити життя не тільки собі та родині, а й справі, яка маленькими кроками змінює твоє місто, його обличчя та, урешті-решт, майбутнє.

Пані Анастасіє, яка Ваша головна мета у житті?

  • Ми вирішили, що можемо зробити щось корисне для більшої кількості людей, і написали свої проекти. Але це не є моєю основною ціллю. Це, швидше, як один із варіантів моєї громадської активності, мого життя загалом.
    Я ніколи не ставлю собі якихось глобальних цілей. Мені головне, щоб музей працював добре, що дуже важливо. Щоб ми не знизили планку й реалізували ще багато цікавих проектів. Можливо, розширили експозицію, долучили нових людей, нові ідеї. Я завжди намагаюся ставити собі такі цілі, які я відчуваю, що можу реалізувати. Моя мета – просто жити, працювати й розвиватися. Мені достатньо сил, місця і простору, щоб розвиватися тут. Це найважливіше.

Нам постійно говорять, що ми маємо бути такими, як хтось інший. Мабуть, настав час перестати думати про те, як “вступити в Європу”, “щоб нас прийняли до Європи”. Європу треба творити тут. Ми ніколи не будемо “такими як” німці, французи чи поляки. Ми були, є і залишимося українцями. Питання лише в тому, чи готові ми змінювати спершу самих себе, свої переконання, погляди, навіть стиль життя. Країна починається з нас, і лише нам вирішувати, куди і як їй рухатись далі.

Світлана Моренець

Фото Віталія Кушмирук


 

 

 

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here