Реклама

Усім людям властиво звикати до того, що їх оточує. Зазвичай ми бачимо Острог маленьким і спокійним містечком, інколи майже безлюдним та похмурим. Ostroh.Info розпочинає серію матеріалів про людей та місто, його таємниці, історії та вигадки.

Перший матеріал присвячений містичним оповідкам та незвичайним пригодам.
Щоб відкрити для себе зовсім інший, легендарний Острог, без масок і прикрас, я зустрілася з відомим збирачем легенд – Миколою Бендюком.

1

Як виявилося, він “із родини бандерівців”, адже всі його предки були в УПА. Цікаво, що в 1988 році, коли активіст проводив екскурсії Острогом і називав УПА героями, на нього не раз писали доноси у відділення КДБ (де зараз знаходиться СБУ). У заявах зазвичай указували, що чоловік “неправильно розповідає історію”.
Через подібні доноси Микола Миколайович, за його словами, ледь не втратив роботу. Вочевидь, навіть у питаннях історії правда в кожного своя.

Ми зустрілися біля Острозької академії, щоб розпочати трішки незвичайну прогулянку містом. Особливу таємничу атмосферу створювало холодне й потемніле осіннє небо, що простяглося над нашими головами.

2

Пане Миколо, чи відомі Вам якісь містичні історії про університет?

Після захоплення Острога Польщею у 20-их роках 20 ст. була закрита Братська школа графині Блудової (це теперішнє приміщення Острозької академії) і засновано Вчительську семінарію – початкові вчительські курси. Колишнього директора школи Кутневича теж було звільнено з посади. Але підстаркуватий, низький зростом дідусь не міг змиритися з такими змінами й частково навіть утратив здоровий глузд.
Учні вчительської препаранди часто бачили, як він блукав коридорами у своєму старенькому сюртуку. Усі знали, що старенький намагається проникнути до своєї колишньої учительської (зараз аудиторії №22, 23). Кажуть, що навіть після смерті Кутневича у школі помічали його кроки коридорами й тінь у старому сюртуку.
Був один цікавий випадок, коли в університеті ночувала охорона одного з Президентів. Вони сказали, що чули (коли нікого, крім охорони, точно не було в корпусі), як в кабінеті проректора котиться склянка. Це вже така новітня легенда. Охоронець запевняв, що перевірив усе й нікого не знайшов. Коли він ліг спати, звук з’явився знову. Можливо, колишній директор семінарії там так і ходить.

Микола Бендюк розповідає легенди з усмішкою на обличчі, але, чим більше подробиць я дізнаюся, тим моторошніше мені стає.
Ми пішли центральною дорогою (проспектом Незалежності) у напрямку гуманітарного корпусу. Пан Микола продовжив свою розповідь.

Не буду називати прізвище, але ще в 90-их роках, коли тільки відкрили академію, один із викладачів розказував, що якось допізна сидів там і писав. Коли вийшов з кафедри, побачив тінь. Каже: “Вона реально пройшла поруч, аж вітром дмухнуло на мене.” Цей викладач упевнений, що бачив привида, який блукає у старомонастирському корпусі.
Є легенда й про студента, якого закрили в наших криптах. У нас же вважається, що якщо ти хочеш добре здати екзамен, маєш піти в крипти і там повчитися. Але обов’язково, щоб тебе закрили там на цілу ніч. Звичайно ж, коли там сидиш, немає що робити – доводиться вчити. От один зі студентів заховався десь під час екскурсії, а коли на другий день прийшли, побачили вибиті зсередини двері з підземель крипт. Мабуть, студент не витримав так довго там сидіти, вибив двері й утік назовні.

У цю мить подумала, що як би сильно не хотіла отримати хорошу оцінку, усе одно ніколи б не залишилася на ніч у цих підвалах. Для такого кроку потрібно бути або дуже сміливим, або геть божевільним.
Одразу за піцерією “Маестро” мій співрозмовник звернув увагу на дорогу:

Зараз ми минаємо земляний вал – виходимо з міста 18 століття і входимо в місто 17 століття. Біля цього валу колись текла річка. І тут ніколи нічого забудовано не було, тому що під час дощів набиралася вода, від чого річка ставала великою. Тому в Остріг заїжджали не тут, а через Луцьку браму…

3

Помічаю, що Микола Миколайович уже не вперше каже “Остріг”, а не “Острог”. Ненавмисно він не може так часто помилятися. Я вирішила розпитати про це. Дослідник відповів, що принципово каже “Остріг”, тому що це справжня українська назва міста, а не русифікована, яку зараз усі вживають.

… А під замком текла більша річка – Грабарка, – продовжив Микола Бендюк. – Існує міська легенда, як граф і князь посварилися між собою. Я казав жителям, які живуть на тій вулиці (де зараз вулиця І.Федорова), що вони скоро можуть опинитися у Венеції, якщо історія повернеться.
У 17 столітті місто розділили між собою граф Ільїнський і князь Яблоновський. Графу тоді належали території вулиці Бельмаж, яка веде до Межиріцького монастиря, і Татарська вулиця (передмістя Острога). Центр міста належав князю.
Коли вони пересварилися, Ільїнський перекрив річку, щоб не дати води для Яблоновського, і хотів пустити її у р. Вілія. Але потік води раптом пішов під землю. Перекривши русло, він спровокував те, що р. Грабарка є десь під землею, але вона в будь-який момент може вийти при паводках і заповнити всі будинки, які розташовані на цій вулиці.

Пан Микола розповідає історії повільно й задумливо, інколи замовкає та дивиться кудись уперед. Кожна легенда – це маленька піщинка, яку він колись уперто шукав, а зараз бережливо тримає у своїй пам’яті.

4

Це Луцька Вежа, а це Красна гірка, – сказав дослідник, указавши рукою на стару муровану споруду. – Цим шляхом в’їжджали в Остріг. Проїжджали через Луцьку вежу й рухалися далі в місто.
Є легенда, що колись біля цієї вежі була найбільша в місті криниця. Напали козацькі війська (які нищили все, що стосувалося євреїв та католиків) і закидали цю криницю трупами євреїв.
За легендою, якщо постояти біля Луцької вежі, то можна почути, як з криниці кричать духи вбитих.
Десь тут, у районі вежі, ця криниця була, але ми не знаємо, де саме. За моїми дослідженнями, у 19 столітті криниця вже не існувала.

Ми підійшли до ще недобудованого гуманітарного корпусу університету. Чомусь для мене він здався холодним та аж надто самотнім, особливо в дощову осінню пору. Мабуть, ця величезна споруда смиренно чекає, поки потік студентів удихне в сірі стіни життя.
Помічаю, як Микола Бендюк тихенько зітхнув. У ту мить я ще не уявляла, що у мене під ногами.

Вам відомі якісь історії, пов’язані з цим місцем?

Зараз ми бачимо гуманітарний корпус, який активно будують. Насправді тут знаходиться величезне підземне місто, яке подекуди складається з трьох поверхів. Щоб ви зрозуміли, це безліч приміщень, у яких легкова машина може розвернутися. Де стоїть корпус, цих приміщень немає, тому що вони були зруйновані ще у 80-их роках.
А ось щодо площі, яка веде далі до дороги, то тут досі є три поверхи під землею. Так само ці три поверхи йдуть в сторону ресторану “Рікос” (тут була ринкова площа). На ринковій площі жили найбагатші люди.

dsc_0337

Одного разу я побачив, як екскаватор, копаючи 8 метрів углибину, руйнує склепіння в черговому підвалі. Я зупинив його й попросив почекати, а сам спустився в той підвал, де побачив величезні ковані двері. На них висів великий замок (я тоді ще не був хорошим спеціалістом, але думаю, що ті двері створені не пізніше 18 століття). Вони були трохи замулені, нижню частину засипала земля десь сантиметрів на 50. Щоб їх відчинити, треба було відкопати це все, а ще знайти, чим розпиляти замок. Але машиніст екскаватора сказав: “Я не буду чекати, поки ти це все робитимеш. Мені платять за кількість кубів землі, які я викину звідти”.
І він все повалив, закидавши сміттям підвал разом із тими великими кованими дверима.

Пізніше, коли я вже по тих підвалах “совався”, проліз в один із них на животі. Дивлюся, а сама ніша замурована, але пізнішою цеглою (підвал, судячи з цегли, десь 17 століття, ніша – 18 століття). Постукав по ніші. Чую, що там пустота – перехід в інший підвал. Я взяв лома, почав розбивати. Коли черговий раз вдарив ломом, він впав у друге приміщення, але в ту мить я побачив, як склепіння наді мною почало тріщати і валитися. Я ледь встиг вискочити назад в сторону, звідки заходив. Мало не загинув.

Ви плануєте далі досліджувати підземне місто та чи можна його врятувати від руйнування?

Підвали просто треба розчищати. Ми вже говорили з ректором про цю проблему. У майбутньому, коли добудується гуманітарний корпус, ми почнемо розчистку підвалів і відновимо підземне місто під Острогом. Якщо це справді здійснити, у величезних кімнатах, які там є, можна зробити і магазини, і ресторани, і кав’ярні, і готелі.

Напевно, не одна я спокійно ходила по Острозі й навіть не підозрювала, що під моїми ногами знаходиться ціле місто. Маленький та давно забутий світ, який помалу руйнується. Камінь за каменем щодня падають, тим самим позбавляючи нас можливості торкнутися історії, відчути атмосферу та дух давнини. Величезна й безцінна спадщина предків просто в нас під ногами. Варто лише розплющити очі та не дати їй розчинитися в часі.

Зараз ми з Нижнього міста виходимо до Нижнього замку (або у Верхнє місто), – продовжує свою розповідь дослідник. – Десь приблизно через дорогу жив другий ректор Острозької академії – Ян Лятош. Зазвичай князь Острозький селив своїх слуг, яких він кликав на інтелектуальні роботи, на вулиці Бельмаж (у перекладі з французької – “гарна картинка”). Там селилися більшість викладачів академії, а також музиканти, художники.

6

Є легенда про скрипаля Геснера. При дворі князя Острозького було двадцять два скрипалі. Я думаю, що не так багато монарших дворів у Європі мали такий потужний оркестр. Серед тих скрипалів був Геснер (німець за національністю). Геснер справді грав при дворі в князя, але коли той помер, його син Януш Острозький не настільки займався цим. Геснер, не маючи княжої підтримки, почав голодувати, а потім зійшов із розуму.
Легенда розказує, що люди часто виходили слухати чудову музику, яку він грав. Але коли скрипаль бачив, що довкола збирається натовп, то переставав грати й утікав (нервово хвора ж людина була). Тільки коли Геснер помер, з’ясували, що скрипки в нього вже давно не було, адже вона зіпсувалася. Як виявилося, він прямо на дошці розтягнув струни і грав чудову музику.
До речі, те, що Геснер справді був музикантом при дворі князя, підтверджено фактами.

Богоявленська церква порівняно молодша за більшість пам’яток Острога. Про неї вже чули щось незвичне?

У Богоявленському соборі лишилася лише стіна (зліва від нас) 16 століття, усе інше добудовано 19 століття. Але це була родова усипальниця князів Острозьких. Мабуть, тут до цього часу під землею лежать їхні тіла.
Російська імперія прийшла й розібрала стару церкву до фундаменту, збудувавши вже в новому псевдоруському стилі. Але кості, які там знайшли, перепоховали в лівому кутку храму. І ось цей хрест – це хрест над спільною могилою князів Острозьких. Цього практично ніхто не знає.

7

Про церкву теж є легенда. Її почав будувати ще в 15 столітті князь Василь Красний (“красний” не від того, що він червоний, а від того, що гарний), але не закінчив. За легендою, коли напали татари, він перестав будувати церкву, а почав зводити оборонні укріплення на Замковій горі в Острозі. У черговий напад татар він десь на цій горі заховав свої скарби, а потім не зміг знайти. Це його покарав Бог за те, що він недобудував церкву. Потім уже його внук Констянтин Іванович завершив її у 1521 році. Скарби десь на території так і лишилися.

Їх намагався хтось знайти?

Знаєте, у нас навіть є легенда про скарбошукачів, які знали цю історію. У ній йдеться про те, що якщо тут лягти ввечері, коли буде тихо, і прислухатись, то можна почути, як під землею щось шуршить. Це копають ось ці скарбошукачі, які хотіли знайти скарби, але їх засипало. І вони тепер щоночі відкопуються, а коли встає сонце, їх знову засипає. Це покарання за те, що вони хотіли ті прокляті скарби князів Острозьких забрати собі. Сподіваємось, що ці скарби десь тут ще є. Можливо, прокляття зніметься і ми їх знайдемо.

Останні слова Микола Бендюк промовив із щирою посмішкою. Було зрозуміло, що він у це не дуже вірить. Цікаво, чи багато острожан знають про заховані скарби? Мабуть, якщо комусь і відома ця легенда, через плинність часу віра в реальність подібних історій поступово згасла.

А ще, коли теплими ночами прислухатись, то окрім шурхотіння лопат, можна почути дзвони (як говориться у ще одній легенді). До того ж вона підтверджується реальними фактами. Тут був палац Яблоновського. Якось він одружився на молодій, красивій туркині Фатімі. І для того, щоб вона почувалася добре, як удома, він створив собі зоопарк якраз навпроти замку. Там були верблюди та інші східні тварини.
Коли одного разу Яблоновський поїхав у справах до Кракова, а потім повернувся, виявилося, що його Фатіма втекла з конюхом татарином. Яблоновський так розізлився, що підпалив весь зоопарк. Вогонь розгорівся, верблюди почали втікати і бігати по місту. Тут поряд була дерев’яна дзвіниця. Коли вона почала горіти, то величезний дзвін, який стояв на ній, упав на землю, пробив її і залишився десь під землею.

8

Легенда цього дзвону теж цікава. Його відлив ливарник ще в 16 столітті за часів князя Острозького. Він туди додав срібло, щоб звук був кращим, але ніяк не міг добитися того, щоб звук став найдзвінкішим у світі.
У ливарника була донька, яка дуже гарно співала. Для того, щоб голос доньки перейшов у дзвін, він кинув її у розплавлений метал. І так сталося, що дзвін висів аж до того часу, поки не загорілася дзвіниця і він не провалився під землю. Тому, коли буде тепло, прийдіть сюди в травні місяці і послухайте, чи не чути, раптом, якоїсь мелодії. Особисто я приходив слухати, але так нічого і не почув.

Поступово ми підійшли до Круглої вежі. Надворі вже звечоріло, тому величезна споруда здавалася ще таємничішою та неприступнішою, ніж за дня. Складалося враження, ніби вся велич століть закарбована в одній будівлі. Пан Микола зауважив, що ця вежа є його улюбленим місцем в Острозі ще з самого дитинства. Він часто втікав з уроків, щоб поблукати між кам’яних стін та знову й знову оглянути кожну цеглинку в пошуках нових відповідей.

9

Я мрію, що колись, можливо, удасться накрити Круглу вежу і створити музей військової слави князів Острозьких. Ця вежа унікальна. Якби поставити ряди стільців, як у колізеї, щоб можна було вниз дивитися, а там би трупа виступала з театральним дійством, – це було б чудово! Поставити смолоскипи, зробити накриття і спостерігати за якимось концертом. Але, як бачите, зараз грошей немає навіть на те, щоб просто позрізати дерева, які руйнують споруду. У майбутньому, надіюся, моя мрія все-таки втілиться в життя, і ми матимемо наш місцевий театральний колізей Круглої вежі.

Урешті ми зупинилися біля самого замку. Через пізню пору вхід зачинений. На вулиці темно, моросить дощик, пальці на руках дубіють від холоду. У таку погоду, мабуть, особливо доречно розповідати давні легенди, від яких інколи мороз іде по шкірі.

Напевно, усі чули історію про Гальшку Острозьку. У неї була трагічна доля, адже дівчина до 16 років уже була раз удовою і три рази заміжньою. Щодо самої легенди, то Гальшка повернулася назад до Острога майже сорокалітньою жінкою. Уже будучи психічно хворою, вона почала жити в цьому замку.
Після її смерті люди створили легенду, що Гальшка, княжна Острозька, через таку важку долю вирішила покінчити життя самогубством. Із балкону замку вона нібито вистрибнула вниз, але недолетіла до землі. Гальшка перетворилася на птаху. Птаху називають рожевою, зеленою, але переважно все ж зеленою. Уважають, що вона досі літає над Острогом, береже його від різних напастей і є охоронницею міста.10

Можливо, Ви чули про те, що хтось зустрічав її привида?

Привид Гальшки ходить по замку. Особисто я його не зустрічав. Коли я прийшов на роботу, часом зачинявся в замку й залишався там допізна. Мені один із колег розповідав, що він якось лишився вночі. У нас є одне таке приміщення – півповерх між підвалом і середнім поверхом. Він там шифрував черепки. І тут, каже, почув, як зверху дзвонить годинник. Каже: “Чую, як з підземелля риплять сходинки – хтось піднімається.” Він знав легенду про Гальшку, тому йому стало моторошно. Потім, каже, дивиться, а двері раз – і відчинилися. Війнув запах жіночих парфумів у ніс. Але він нічого не бачив, швидко зібрався і втік із замку.
Після того я теж лишився в замку, чекав до дванадцятої ночі. Писав, знаходив собі роботу, але Гальшка не показалася, – Микола Бендюк усміхнувся. – Вона мене, видно, не любить.

Ви справді вірите в такі містичні історії?

Не дуже, я хочу їх перевірити, але, як бачите, ні в академії, ні тут, у підземеллях, привиди до мене не являються. Усе ж таки вони мене справді не люблять.

Наостанок я захотіла дізнатися, що людина, яка з дитинства вивчає кожну маленьку шпаринку історії свого міста, думає про Острог. Мабуть, скрізь є щось особливе, що не відпускає нас, коли ми інколи хочемо втекти світ за очі.

Ви коли-небудь замислювалися, чим для Вас є Острог?

Так. Усім. Хочу сказати, що я, насамперед, українець, але я також патріот Острога. Острога на маленькому рівні, а вже на макрорівні патріот України. Я не відділяю одне від одного.
Остріг для мене – це той маленький всесвіт, у якому все крутиться. Я дуже щасливий, що живу та працюю в цьому місті й просто не хочу бути ніде більше. Живу тут, бо це моє. Я тут народився й мені тут добре…11Ми стояли біля замку, який повільно потопав у сутінках. Десь позаду блимали вогники з вікон будинків, де мирно відпочивали острожани та, мабуть, навіть не здогадувалися, що хтось знову намагається заповнити білі плями в історії. Можливо, колись завіса таємниць відкриється, і ми зможемо знайти відповіді на питання, які сховалися між кам’яними стінами старовинних будівель. Усе ж таки у кожній легенді є своя крихта правди. Головне – не загубити її.

Світлана Моренець
Фото Назар Мазилюк

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here