18-21 лютого в Україні – дні пам’яті подій Революції гідності. Цими днями 2014 року на Майдані Незалежності в Києві відбулися силові протистояння між силовиками та протестувальниками Майдану. Тоді упродовж 3-х днів загинуло понад 80 осіб.
20 лютого – день жалоби і пам’яті героїв Небесної сотні. Цього дня 2014 року під час протистояння Євромайдану беркутівці розстріляли 48 активістів.
Чому ми пам’ятаємо про ці події, та що змінив Майдан на думку його учасників?
Через шість років після цих подій ми зібрали 5 спогадів острожан, які брали участь у Революції гідності.
Ольга Шевчук – депутатка Острозької районної ради, голова Острозької міської організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, голова ГО “Волонтерський рух “Покрова””
Любов до України, до справедливості, до захисту честі й гідності свого народу спонукали до того, що поїздка на Майдан і відстоювання інтересів українського народу були необхідністю. Це уло досить серйозно, ми розуміли, на що йдемо. Що можуть бути нещасні випадки, бо ми знали, на що здатна міліція. Збирали тут кошти, закуповували пальне,брали буси в перевізників. Багато хто з перевізників відмовлявся їхати, бо тоді не дозволялося доїжджати до Майдану, арештовували транспортні засоби. Але все одно збиралися, доїжджали полями, околицями. Мене вразила кількість людей і кількість молоді. Вперше на Майдан я втратила перед розгоном. Радувало, що молодь небайдужа, що стоїть в авангарді відстоювань інтересів України. Я не чекала такого страшного й кривавого розгону. Як могли в дорослих чоловіків піднятися руки на беззахисних дітей – це ж фактично були їхні діти. Я з Майдану поїхала о пів на одинадцяту, поки працювало метро. О четвертій ранку мені віддзвонились, повідомивши, що Майдан вкритий кров’ю, що хлопців і дівчат побили. З академії зі мною поїхали 12 осіб. Я дуже злякалася, бо не знала, що казатиму їхнім батькам, якщо щось трапилось. Але так вийшло, що ці хлопці познайомилися з київськими дівчатами і ті їх забрали в гуртожиток. Таким чином вони не постраждали. Далі почалися майданні будні: завантажували буси їжею, одягом. Тоді був такий підйом національної ідентифікації. Люди ідентифікували себе як українців. Молодь тоді ще не знала, з якою жорстокістю може зіштовхнутися. В мене загинув побратим, Жора Рутунян. В нього померла жінка, він поїхав на Майдан, і його двоє дітей залишилис сиротами. З Шепетівки загинули мої побратими. Я ніколи не могла подумати, що в українців, які служать у поліції, підніметься рука на своїх же людей. Ще один момент дуже запам’ятала. Люди грілися біля бочок з дровами, тому що вночі тоді бувало – 22, – 24 градуси. І чоловіки взяли пляшку, туди налили води, олії, насипали борошна, цукру, розкалатали. І на цій бочці ставили пательню й пекли млинці. І роздавали всім, хто проходив повз. Це були найсмачніші млинці, які я куштувала у своєму житті. Не було якоїсь команди, ніхто нікого не примушував – сміття завжди прибиралося, ніхто не кидав недопалки під ноги. Одні роздавали чай, інші роздавали медикаменти, ті йшли на кухню готували, ті йшли на барикади, ті йшли на акції. Тобто було самоврядування. Мені дуже шкода молодь. Я хочу, щоб молодь побачила вільну незалежну Україну: без хабарів, без поборів, без бандитизму, без підводних течій. Я думаю, що це буде, може я цього й не побачу, але свято вірю, що побачать наші діти.
Олександр Чорний – випускник Острозької академії, пластун, учасник бойових дій, заступник менеджера Української академії лідерства в Полтаві
Спогадів багато і щось найвиразніше визначити важко, тому напишу про свій перший виразний спогад. Це було 30-го листопада 2013 року, я повертався в Острог ранковою електричкою з Києва, а за кілька годин до того відбувся розгін. Мій перший приїзд на Майдан відбувся 29-го листопада і вже наступного ранку я повертався в академію з думкою, що Майдану кінець, а разом з ним кінець справедливості, правам і свободам українців, що ми впали до рівня Росії. Було відчуття невизначеності та страху, хвилювався, що мене шукатимуть і всіх, хто тієї ночі був на Майдані. А далі я побачив у мережі, що народ повстав, і тисячі людей вийшли на вулиці. Залишилась тривога, невизначеність, разом з тим з’явилися надія та гордість за наших людей. Далі були протести, сутички, впав символ колоніалізму – Ленін, перші розстріли і ще запекліша боротьба, яка триває досі. Пам’ятати, говорити і пояснювати потрібно з багатьох причин: аби цього ніколи не повторилося, аби приходило розуміння, що саме такою є ціна за роки байдужості та безвідповідальності кожного дорослого українця, такою є ціна за халатне відношення та байдужість до виховання молоді, такою є ціна гречки та олії на виборах. І цей список безкінечний. Зараз ми ходимо по межі дуже гострого леза, намагаємося торгуватися з російським окупантом, який готовий піти на будь-що для повернення України в свою орбіту впливу, і пам’ять про Майдан, з якого все почалося, про подальші події та війну мають бути пересторогою та холодним душем для всіх.
Роман Шулик – керівник лабораторії журналістської майстерності Острозької академії, член Пласту НСОУ
Я провів на майдані сумарно десь 2 тижні в різні періоди. Пригадую атмосферу тотальної тривоги, яка висіла всюди у повітрі. Тривога минала лише тоді, коли приходив безпосередньо на Майдан. Щодо Києва окреме враження… Тут у більшості людей за якими я спостерігав за межами майдану замість тривоги було роздратування.
На самому ж майдані просто не було ні місця, ні часу для тривоги. Кожен раз коли приходив одразу знаходив собі роботу. Люди радо ділилися всім, що мали.
Пам’ятаю і холодні дні січня-лютого і гарячі ночі “вогнехреща”. Це спогади, які залишаються назавжди…Пам’ятаю плакат “Перепрошуємо за не зручності – міняємо країну” на одній з барикад.
Майдан – це наша жива історія. Якби не майдан, я б уже не жив в Україні, бо все йшло до тотальної узурпації влади. Це урок, який не можна забувати, бо тоді ми згадали ціну свободи. Свобода – ключова цінність українського народу. Без неї ми раби. А раби не мають права на власну історію. Я був там, я знаю, що я бачив і відчував і ніякі псевдо-інтерпретації портнових і лукаш не замінять моїх спогадів і відчуттів. А ті, хто призабув як і для чого все це було, хай звертаються до очевидців. Ми нагадаємо…
Олександр Подвишенний – аспірант Острозької академії, громадсько-політичний діяч
Події, що відбувалися взимку 2013-2014 не коректно називати революцією, позаяк не відбулося докорінної зміни системи влади. Тих, хто не загинув на барикадах, кинули в м’ясорубку російсько-української війни. Багато моментів закарбувалося в пам’яті. Пригадую, як під час штурму барикади на Грушевського, “Груші”, беркутівець наступив на груди майданівцю, який не встиг відступити, і показував характерний жест мастурбації, що означав – ми покажемо, де раки зимують. Або момент, коли я підняв голову з-за барикади на Хрещатику біля профспілок, а на мене на швидкості летів БТР… А внизу дівчатка на шпильках, усі в сажі, розливали коктейлі. Це була зима, що нас змінила, а пам’ятати про неї важливо, бо з контрреволюцією відбуватиметься переоцінка подій, і дуже важливо, аби правду не змінили фейки.
Віталій Кекух – випускник спеціальності “Культурологія” Острозької академії, івент-менеджер
Я був на Майдані тільки в грудні, тому можу розповісти лише про ті події, за якими сам спостерігав. Це були перші дні після побиття студентів біля стелли, якщо не помиляюсь, то 6 грудня. Барикади тільки починали розростатися в якісь серйозні захисні конструкції. Скупчення людей і наметів по трохи займали Хрещатик. Пам’ятаю, як мене тоді вразила спонтанна, інтуїтивна організованість людей навколо. Величезний мурашник, який діяв синхронізовано, так, ніби стресова ситуація прокачала комунікативні навички людей у кілька разів. Я приїхав сам і не мав там компанії, подекуди зустрічав знайомих людей, але переважно тусувався на самоті, не вступав до якихось “сотень”, “куренів”. Десь 2 тижні займався тим, що блукав від барикади до барикади, спілкувався з людьми, гріючись біля бочок, допомагав щось кудись віднести, якщо просили про допомогу або потреба в допомозі була очевидною. Тоді, в грудні, те все здавалося чимось неймовірним, і правду кажучи, я мало вірив, що це закінчиться якимись реальними змінами влади, хоча народження громадянського суспільства було очевидним. Пам’ятаю, як біля КМДА підійшов якийсь чувак, і каже: “Давайте почистимо сніг на проїжджій частині, а заразом закріпимо барикаду, я намутив дофіга мішків у профспілках, можна ними будувати”. І всі такі: “Ок, хороша ідея”, кілька чоловік встали і пішли шукати лопати. За кілька хвилин там було близько сотні людей, які насипали сніг у мішки, носили їх до барикади, закидали наверх. Навіть не питали, “чи вам допомогти?”. Просто проходячи повз, бачили, що ми цим займаємося, мовчки брали мішки, підходили до людей з лопатами і з наповненими мішками шурували до барикади. Просто ті, хто не був зайнятий чимось конкретним, такі як я, блукали Майданом і коли бачили, що з чимось може знадобитися допомога – допомагали. І мені тоді ще складно було усвідомити, як так, що біля багаття можуть стояти молодий херсонський скінхед зі свастоном на шиї, антіфа-студент із Могилянки, пенсіонерка з Києва, ветеран Афгану, міліціонер у відставці та підриємець ще звідкись і спокійно вести бесіду про сучасну культурно-політичну ситуацію в країні. Тоді ще було далеко до Революції, мені здається, якраз тоді, в грудні 13-го, відбувався наймасштабніший за всю історію країни нетворкінг, обмін досвідами, думками, ідеями, що й сформували це громадянське суспільство.