Сергій Козицький: «Хіба не досить тих усіх фактів, щоб переконатися про жахливий стан нашої школи. Кінець тому мусить бути!»

З 2016-2018 навчального року розпочато реформування шкільної освіти. Вона зумовлена зокрема тим, що значна кількість старшого покоління вчителів ще досі не може відійти від радянських принципів навчання та оцінювання учнів.  Тому перед школою стоїть завдання – забезпечити гуманний підхід до вихованця, як особистості. Нагальним є питання дотримання прав учня на свободу, щастя, соціальний захист, на розвиток і прояв його здібностей. Крім того, в оновленій програмі передбачений акцент на національну самоідентифікацію та патріотизм.

Листаючи газетні архіви, я натрапила на цікаву замітку про проблеми шкільництва острожчини у двадцятих роках минулого століття. В той  час західна Україна перебувала у складі Польщі. Відомий громадський діяч, просвітник, композитор Сергій Козицький,  який  у  1922-1927 роках працював учителем у с. Михалківці,  регентом церковного хору, очолював місцеву Просвіту,   був  послом парламенту  а у 1928-1930 – сенатором, велику увагу приділяв  розвитку української школи.  В газеті «Діло» №26 від 08.05.1923  р. опубліковано тези з його виступу у Сеймовій Освітній Комісії про звільнення учителів під назвою «Недоля українського шкільництва». Які ж питання порушив сенатор перед суспільством у той час? Публікуємо уривки матеріалу з даного видання:

«…. Не шанується мова наша. Польський шкільний інспектор, побачивши, що учитель написав прохання українською мовою, кривиться і каже, що не може того зрозуміти і що треба би йому це взяти собі аж на вечір „do luzka” (до ліжка); приходилось людям ще два рази їздити (в м. Острог), доки такий інспектор дав дозвіл влаштувати ялинку для дітей в школі. Переходжу до характеристики того учительства, яке присилається до наших українських шкіл на місце звільнених учителів – укранїнців. Ви казали, панове, що ніби українці – галичани до нас на Полісся й на Волинь їдуть до шкіл, щоби там у нас творити “kwestje ukrainska”. На жаль, з Галичини маємо майже виключно Поляків. Українців хіба два-три попало до нас з Галичини. Українців не приймається до українських шкіл. Зате поляки швидко отримують посаду і то без тих особливих формальностей, які вимагалися від наших людей. Ці «свої люде» часто не мають не то що педагогічної, а взагалі ніякої підготовки. Самі ви, панове, признали, що „на жаль”, „на нещастя” такі люде фабрикуються „на експорт на креси”. Маємо тільки декілька добрих польських сил і то більше в тих школах, де наука викладається по польськи. В наших школах замінено наших фахових учителів в більшости людьми цілком до того не пігготовленими. Населення наше непривітно зустрічає тих людей. Людям тим часто і хліба в селі трудно дістати. А маємо не мало випадків, де люде перестали посилати дітей до такого учителя. В клюбі маємо безліч скарг. З них подаю тільки чотири: буде того досить, щоби змалювати таких педагогів.

  1. З села Михалковець Остріжського повіту пишуть буквально ось що: „Восени 1922 р. призначено до нашої селянської школи учителя поляка Мєчислапа Павловского для викладу лекцій польської мови, історії, географії а навіть і рахунків, не дивлячись на те, що говорить виключно польською мвою. Отже придбавши проти своєї волі особу, котрій прийшлось довірити своїх дітей, спостерігаємо чим дальше, тим більш прикрі факти знущання над дітьми, бійку по руках до того, що злазить шкура і т. д. зовсім без користі для села працю. Маємо, окрім п. Павловского, доброго учителя-українця, некорисна ж особа польського вчителя в нашій школі є цілком не бажана. Завдяки вище зазначеному, примушені звернутися до пана сенатора Маркевича з просьбою, аби про ці кривди було заявлено в сеймі. Всі діти в нашій школі української народності. (Підписи селян, солтиса і його печатка).
  2. Заява селянина с.Черняхова Остріжського повіту до війта громади Сіянецької: «Я отримав від нашого учителя офіціяльне повідомлення під загрозою заарештування, щоб посилав до школи свого сина Мусія, 14 літ. А син покинув ходити до школи з таких причин: а) заставляє возити дрова для опалу його помешкання, яке знаходиться на кінці села; б) посилає за папіросками на друге село (3 верстві); в) покликується на польську викладву мови, примушує говорити по польськи та відповідати, а коли де помилиться, то карає побоями у гострій формі. Наслідком побоїв син мусів хворим відлежати три дні. Треба зазначити, що учитель ні словечка не вміє балакати по українськи, в свою чергу учні (126 душ) теж ані словечка по польськи. г) Без відома мого, як батька, вимагав учитель Куниш гроші на купівлю підручників та мапи під загрозою, коли не принесе, то буде знов битий. Хлопець, аби відкупитися від цієї загрози, мусив украсти у свого батька сніп жита, щоби продати жидові та викупитись у научителя від побоїв. Бачучи, що мій син від такої науки лише деморалізується, я мусив подбати, щоби мій син перестав ходити до школи. Про ці факти можуть засвідчити всі сусіди. 19. січня 1923 р. с, Черняхів. Александер Ткачук”.
  3. Лист до шкільного інспектора в Острозі (писаний польською мовою). З цього листа подаю тільки уривки, бо занадто довгий. Справа про того ж учителя с. Черняхова. „Коли пан Куниш дізнався, що я заборонив йому брати для своєї потреби шкільні дрова (а свою частину дров він дуже скоро спалив), то розкричався до сторожа: “Jezeli Talaszuk jescze pоwi mi za drzewo, to ja mu kule w leb wsadze… “(якщо Талащук ще щось мені скаже за дерево, то я йому кулю в лоб всаджу…). Трудно шанувати такого учителя, навіть небезпечно з ним діло мати. Взагалі загрозами „ро рysku wac”(по морді Вас), назвами: „Воlszewicy bandycі”(більшовицькі бандити) і так далі Куниш ніколи не скупиться. Що однак не перешкджає йому пити горілку з першим злодієм Черняхтвським, котрий кілька разів був в тюрмі. Просили ми нашу учительку, щоб учила нам дорослих української мови, історії і співу. Вона згодилася посвятити нам по дві з половиною години. Купили ми підручники і були з тих вечірніх курсів дуже задоволені. Але тут Куниш заборонив учительці учити нас і ті вечірні курси закрив”. Підпис: Левник Сіянецької громади, повіту Остріжського, Серг. Талащук.
  4. „Громадянина с. Оженина, Хорівської волості, заява. Доношу, що в селі Оженині вчителька Олена Лісецька вчить в школі дітей тілько на польській мові і б’є дітей палкою по ногах. 22. січня 1923 р. Матвійчук”.

   Шановні панове, хіба не досить тих усіх фактів, щоб переконатися про жахливий стан нашої школи. Кінець тому мусить бути

Далі Козицький пропонує розслідувати справу звільнення українських учителів  та  інші вище зазначенні порушення, встановити дійсний стан речей.

kozytskyj_sergij_oleksandrovych

Сергій Козицький

Окремі члени комісії не погодились з тим, що в Польщі є  переслідування українського шкільництва.

Отже аналізуючи вищезазначені свідчення тодішніх жителів острожчини, ми розуміємо,  що проблеми, які порушував Сергій Козицький вже не є актуальними сьогодні. Проте можна зробити висновок про важливість гуманного ставлення до дітей, формування поваги до українського учителя, становлення   національної школи у нашій державі.  Як писав Т. Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Катерина Кравчук
для Ostroh.info