Меню

Мова, ідентичність і час: інтервʼю з Віталієм Максимчуком

Поділитися
Мова, ідентичність і час: інтервʼю з Віталієм Максимчуком

День української писемности та мови в Україні відзначали 27 жовтня. До 2023 року свято щороку припадало на 9 листопада — День вшанування пам’яті преподобного Нестора-Літописця. Ця дата стала нагодою поговорити про українську мову, її розвиток і сучасні виклики.

Про це говорили з Віталієм Васильовичем Максимчуком — кандидатом філологічних наук, завідувачем катедри української мови і літератури, який здобув освіту й розпочав науковий шлях в Острозі.

Зросійщення, незалежність, війна

— Якщо подивитися на історію української мови не лише як на послідовність історичних періодів, а як на боротьбу за право існувати, які моменти Ви вважаєте визначальними для її становлення?

– Ми не можемо відкинути історію як таку.

Перший важливий момент — боротьба давньоруської та старослов’янської мов. Це період X сторіччя, коли князь Володимир охрестив Русь. Трохи раніше до нас прийшла старослов’янська мова. Водночас на теренах України-Руси розмовляли діалектами, які дослідники умовно називають давньоруською, або давньокиївською, мовою.

Цей етап взаємодії та боротьби між місцевою мовною традицією і церковнослов’янською тривав століттями. Згодом церковнослов’янська мова через певні історичні процеси вплинула й на формування сучасної білоруської та російської.

Другий складний етап для української мови — перебування України під владою російської імперії. Боротьба за ідентичність і мову тривала фактично весь період російського, а згодом радянського панування.

Якщо не розповідати всю історію, то варто звернути увагу на початок XX століття. З одного боку, тоді відбувалася українізація, а з іншого — ми розуміємо, чим завершився цей процес для багатьох українців: Сандармохом та радянськими катівнями.

Третій етап — доба незалежности. Хоча минуло вже 35 років, ми досі не можемо сказати, що українська мова досягла того рівня, про який мріяли українці й навіть русини, починаючи щонайменше із часів Хмельниччини, коли Богдан Хмельницький мріяв про власну національну державу.

— Повномасштабна війна суттєво змінила ставлення багатьох українців до мови. Для частини суспільства перехід на українську став не лише мовним, а й світоглядним вибором. Як Ви оцінюєте ці зміни з погляду мовознавця?

– Перехід українців на українську мову поступово відбувався з 2014 року, коли ми фактично втратили контроль над  Кримом і частиною Донецької та Луганської областей. Але 24 лютого 2022 року ця проблема загострилася.

Приблизно рік тривав мовний бум: багато українців, зокрема дітей і підлітків, поступово відмовлялися від російської мови й переходили на українську. Але це було недовго. Практично з 2024 року ми відчуваємо відкочування назад.

Очевидно, не всі люди, які перейшли на українську, зберегли мовну практику. Тенденція, яку я спостерігаю з 2024 року, не свідчить, що українське суспільство продовжує поступово переходити на українську.

Ми бачимо відступи і на рівні соціальних мереж, і на рівні законодавства. Наприклад, намагаємося догодити угорцям, зважаючи на те, що вони є меншиною в Україні. Поступово впроваджуємо неукраїнськомовну освіту, зокрема це стосується шкіл.

З одного боку, такі зміни зумовлені нашим прагненням до Європейського Союзу, з іншого — небажанням українців зрозуміти одну важливу тезу: мова має значення.

Ментальність, світогляд, самоідентифікація

— Чи достатньо людині просто спілкуватися українською, щоб вважати себе носієм української мовної культури? І що, на Вашу думку, окрім самого факту використання мови, формує мовну ідентичність людини?

– Спілкуватися українською недостатньо, адже вивчити мову на високому рівні може будь-який іноземець. Щоб стати українцем, потрібно зрозуміти українську ментальність.

Мову не можна вивчати окремо від культури. Ми повинні поєднувати її з українськими традиціями, піснями, фільмами, літературою та всім, що стосується України.

Коли учні опановують англійську мову, вони водночас знайомляться з елементами англійської культури. Вивчають прості речення на зразок “London is the capital of Great Britain”, особливості англійських свят, дізнаються про Вестмінстерське абатство, Манчестер. Так само ніхто не вивчає польської мови окремо від історії Польщі.

Те саме стосується української. Щоб повноцінно оволодіти нею, потрібно знати справжню українську історію і культуру. Розуміти, чому українці стрибають через вогонь на Івана Купала, одягають вишиванки, готують 12 страв на Святвечір. Тобто поступово вбирати в себе особливості українського світогляду.

Вільгельм фон Гумбольдт говорив, що мова — це дух народу, а дух народу — це його мова. Цей постулат німецького лінгвіста ліг в основу етнолінгвістики як науки. Власне, про це ми зараз і говоримо: вивчати мови не можна без історії етносу.

— Чи може мовна ідентичність людини змінюватися протягом життя? Як Ви оцінюєте ситуацію, коли людина виросла в іншомовному середовищі, але згодом свідомо обирає українську мову для повсякденного спілкування та самоідентифікації?

– Зараз, під час російсько-української війни, багато українців змушені змінювати мовне середовище. Чи перестають вони через це бути українцями? Питання неоднозначне. «У кожного своя доля і свій шлях широкий», — як писав наш Великий Кобзар.

Хтось може відразу перейти на англійську, французьку, іспанську, польську, італійську чи іншу мову й фактично втратити свою українськість буквально за п’ять років. Звісно, людина пам’ятатиме українську, розумітиме, що це мова її народу та предків, але водночас може відчувати себе іноземцем для своєї країни.

Є і протилежні випадки, коли іноземці свідомо обирають українську мову. Після 2022 року її стало модно вивчати. На Duolingo кількість людей, які почали цікавитися українською та опановувати її, зросла більше ніж на мільйон за рік.

Людина може змінювати мовне середовище, але ми не можемо за неї сказати: «Ти змінив або змінила свою мовну ідентичність». Так, це можливо, але все дуже особистісно.

Ідентифікувати себе з іншою мовною системою — чому ні? Але для цього потрібен не рік і не два, а, можливо, 20 чи 30 років. Тоді людина може стати, умовно кажучи, американцем, італійцем, німцем тощо.

Можна жити в Польщі й розмовляти польською, але думати українською. Тобто бути українцем внутрішньо, відчувати себе українцем, хоча середовище змушує спілкуватися польською, французькою чи англійською.

Забути рідну мову, витерти її з пам’яті неможливо. Людина все одно згадуватиме дитячі роки, мамині колискові.

Згадаю одну фразу, яка часто трапляється в мережі: «Українець — це не той, чиї батьки розмовляли українською, а той, чиї діти розмовлятимуть українською».

Комірівець, зняток, прозірка

— Сьогодні часто можна почути дискусії про те, що означає говорити правильно українською. Де, на Вашу думку, проходить межа між реальною турботою про мовну культуру та надмірним контролем за мовленням інших людей?

– Ми повинні розуміти, що українська мова тривалий час перебувала під потужним впливом російської.

Тоді українською розмовляли переважно в селах, а також у містах на заході й частково на півночі країни. 

Якщо говорити про правильну українську мову, то зараз складно визначити, яка саме мовна система є правильною. Те, що було нормою в 1930-х роках, і те, що маємо сьогодні, — певною мірою різні мовні системи. Вони не кардинально відрізняються, але є питання, до яких ми поки не готові повертатися.

Наприклад, чи готові ми вважати нормою двоїну, яка була в скрипниківці? Навряд чи. Чи готові повністю повернутися до форм родового відмінка на зразок “якости”, “кількости”, “радости”? Чинний правопис дає нам таку можливість, адже передбачає паралельні форми, але в повсякденному мовленні ми цього майже не помічаємо.

Такі форми можна побачити в наукових працях філологів, почути в студентській авдиторії та на конференціях. Натомість у журналістських текстах й офіційно-діловому стилі до них майже не звертаються. Вони є в правописі як факультативні, але мовці використовують звичніші форми.

Питання правильности мови пов’язане з поняттям мовної норми. Вона є історичною категорією. Те, що було нормою за часів Шевченка чи Франка, не завжди відповідає сучасним нормам. Мова змінюється, змінюються правила й люди, які нею володіють. Тому межа між правильним і неправильним в українській мові до кінця не сформована.

Річ у тім, що наші академійні словники видані переважно в радянський час. Навіть ті, що вийшли в Україні, на жаль, мають значний вплив радянської лексикографії. Якщо ми звернемося до культуромовних праць Євгенії Чак, Бориса Антоненка-Давидовича, Олександра Пономарева, Марії Волощак, то побачимо рекомендації конкретних дослідників. Там немає вказівки від офіційної інституції: «Говоріть саме так, бо це правильно», — є поради окремих фахівців.

На інституційному рівні в нас немає фахового порадника чи інтернет-ресурсу, до якого можна звернутися й отримати чітку відповідь, що певна форма відповідає нормам української мови. Ідеться не про рекомендацію конкретної людини, а про позицію офіційної установи.

Зараз маємо ще одну тенденцію — блогерство. Багато людей, які не завжди є фахівцями з української мови, намагаються переконувати інших, як правильно або неправильно говорити. І не завжди їхні рекомендації відповідають мовним нормам.

На мою думку, ця тенденція може посилюватися через появу генеративних мовних моделей. Вони навчені на текстах, у яких відчутний вплив радянського синтаксису та лексикології. Тому нам буде ще складніше переконувати українців, що певна мовна конструкція неправильна, якщо вони бачитимуть її у відповідях штучного інтелекту.

Наведу один приклад. Фахівці з культури мови часто радять замінювати слово “дійсно” українським відповідником “справді”, пояснюючи це впливом російського “действительно”. Однак в академійному “Словнику української мови у 20 томах” прислівник “дійсно” подано без жодних ремарок як відповідник до слова “справді”. Очевидно, укладачі СУМу-20 некритично запозичили таке трактування з радянського СУМу-11. 

— Ви досліджуєте українську неологію та неографію. За якими критеріями можна визначити, що нове слово справді має право стати частиною української мови, а не є лише тимчасовим явищем?

– Це питання науковці неодноразово порушували. Яке слово має право на існування? Чи повинні мовознавці визначати долі слів? Очевидно, що ні.

Право того чи того слова стати узуальним (загальновживаним — ред.) визначає народ. Що частіше люди вживають слово, то більша ймовірність, що рано чи пізно мовознавці зафіксують його як узуальне. Лінгвісти не творять мови, вони фіксують мовні явища.

Наприклад, слово “вподобайка”, яким ми зараз замінюємо англійське “like”. Якщо його вживатимуть дедалі частіше, лінгвісти зафіксують його в загальномовному словнику, тобто кодифікують, і воно стане частиною української лексичної системи.

Якщо ж мовознавець просто вирішить, що йому подобається якесь слово й зафіксує його у своєму словнику, на мовців це аж ніяк не вплине. Можна згадати словник чужослів Павла Штепи “Знадібки”, виданий у Торонто 1977 року, у якому  автор намагався дібрати українські відповідники до багатьох іншомовних слів. Деякі з них він справді фіксував із народного мовлення, але науковці припускають, що багато слів просто вигадав.

Одне з них — “комірівець”, запропоноване як відповідник до слів “галстук” або “краватка”. Скажіть, хто його вживає? Ніхто. Про нього можуть згадати на заняттях з історії мови чи лексикології, коли йдеться про відповідники до запозичень, але в активному мовленні українського суспільства його немає.

Це засвідчує, що мовознавці не творять мови, а фіксують явища, які з’являються в суспільній свідомості.

— Чи не виникає сьогодні ситуація, коли прагнення очистити українську мову від чужомовних впливів може штучно обмежити її природний розвиток? Як знайти баланс між збереженням мовної самобутности й відкритістю до запозичень?

– Цей баланс мовознавці й мовці шукають не одне століття. Не так давно з’явилося нове явище — англо-український суржик. Раніше ми боялися московсько-українського суржику, тепер боїмося англо-українського. З’являються різні “паті”, “геловіни”, “готдоги”, “кейси”, “стейкголдери” та інші слова, які прийшли в українську мову після відновлення незалежности України.

Чи добре це, чи погано? Ми не можемо закрити українську мову в коробочці й не пускати до неї інших слів. Протягом історичного розвитку вона запозичувала багато лексем із різних мов: грецької, латинської, французької, німецької та інших.

Мовці й мовознавці цю межу розуміють по-різному. Є затяті пуристи, які вважають, що будь-які іншомовні слова потрібно замінювати українськими відповідниками. Творити нові слова — не погано. Багато західнослов’янських мов, зокрема чеська, словацька польська, утворюють відповідники до іншомовних слів.

Таке явище було притаманне й українській терміносистемі 1920–1930-х років, коли створювали слова на заміну латинським і грецьким відповідникам. Чи було це добре? Так. Чи тривало б це далі? Ми не знаємо, адже творців знищили радянські кати, звинувативши в буржуазному націоналізмі та мовному шкідництві. Згадаймо Григорія Холодного, Тадея Секунду та багатьох інших термінологів того часу.

Якщо повернутися до сучасности, постає питання: ми маємо  бути запеклими пуристами чи все ж поміркованими? Якщо прагнути позбутися всіх іншомовних слів, доведеться замінити дуже багато лексем. Навіть слово “троянда” має грецьке походження й означає “тридцятилисник”.

Так само доведеться замінити слово “студент”. Ми вже маємо відповідник — “здобувач вищої освіти”. А що робити з іменником “університет”? Замінити його на “училище”? Але це інше поняття. Слово “школа” теж не наше, а латинське. Виходить, доведеться замінювати багато слів, навіть тих, що утворені на українському ґрунті від запозичених основ, наприклад, “студентський”.

Тоді постає ще одне питання: до якого періоду слова вважати українськими, а які потрібно замінювати? Індоєвропейський мовний фонд — це, безумовно, наша лексика. Праслов’янський фонд також, але він стосується всього слов’янського світу. Такі слова з певними фонетичними змінами є і в чехів, і в поляків, і в болгар, і в білорусів, і навіть у тих самих, ворожих нам, імперців. Що робити з ними?

Що робити зі словами, які ми запозичили ще в давньоруський період? Наприклад, іменник “корабель” — грецького походження. Або прекрасне слово “левада”, яке походить зі старогрецької мови. Віддати грекам? Замінити? На що? Тому це питання, як кажуть, із зірочкою.

Є чимало словників, укладачі яких намагаються дібрати відповідники до запозичених слів, зокрема праці Тараса Берези. Він називає себе лексикографом і має “Кухню словників”. Одна з його праць має цікаву назву — “Немоскалька”, тобто не московська калька.

Є також сайт “Словотвір”, який створили львівські ентузіасти. Там кожен українець може запропонувати власний відповідник до іншомовного слова. Але питання в тому, який відсоток цих пропозицій справді потрапить до узуального вжитку.

Одним із прикладів є іменник “реченець”. Однак його не утворили у XXI столітті. Радше йдеться про ревіталізовану, тобто відроджену, лексему. Це слово зафіксовано в чотиритомному “Словарі української мови” Бориса Грінченка.  Зараз дедалі частіше замість англізму “дедлайн” використовують український відповідник “реченець”, тобто ми повертаємо його до загального вжитку.

Щодо інших слів, які пропонують на ресурсі “Словотвір”, то їх тисячі. Кожен може зайти й написати власний варіант, не обов’язково обґрунтовуючи його.

Пригадаю приклад із футбольного лексикону. Слово “гол” має англійське походження й означає “ціль”. Які відповідники пропонують українською? “Влуч” або “влучень”. Але чи приживуться такі слова? Навряд чи більшість українців вживатимуть їх.

Чи знають про цей сайт спортивні журналісти й футбольні коментатори? Малоймовірно. А якщо журналіст вирішить від сьогодні замість слова “гол” писати “влуч”, що подумають колеги й читачі?

Суспільство зараз відкрите до обговорень: можна коментувати дописи у фейсбуці й інстаграмі. Читачі вибагливі, тому журналісти мають орієнтуватися на мовні звички й очікування авдиторії. Через це слова, які пропонують затяті пуристи, навряд чи закріпляться в українській мові.

Можемо згадати слова “самчик” або “самознимка” — українські відповідники до іменника “селфі”, тобто фотографії самого себе. Чи закріпиться хоч одне з них? Навряд чи. Максимум їх може активно використовувати певна інтернет-спільнота, учасникам якої подобаються українські слова. Але це не означає, що вони стануть загальновживаними.

Ще одне цікаве слово — “зняток”. Так називають зображення екрана, яке ми звикли йменувати “принтскрин”. Воно поступово входить до українського вжитку, зокрема деякі студенти активно використовують його на заняттях, замінюючи англійський відповідник.

Цікавий відповідник до іменника “слайд” запропонувала Ірина Дмитрівна Фаріон — “прозірка”, тобто те, що прозирає на нас крізь екран. Науковиця часто використовувала його у своїх відео й текстах. Зараз слово “прозірка” можна почути на мовознавчих конференціях.

Чи має воно шанси ввійти до загальномовного вжитку? Я не беруся судити. Для цього потрібне масове використання. Що більше українців уживатимуть це слово, то вищою буде ймовірність, що колись воно потрапить до узусу.

Азарівка, орк, мова-2222

— Ви керуєте лексикографічною лабораторією “Острозький неограф”, яка працює з українськими лексичними новотворами. Чому важливо не просто фіксувати нові слова, а й зберігати їх для майбутніх поколінь? Чи може словник бути своєрідним документом епохи?

– Будь-який словник — це документ епохи. Коли ми говоримо про неологізми в широкому розумінні, то багато з них є словами певної доби. Доба завершується, і слово “йде” разом із нею.

Можемо згадати лексеми, які називають радянізмами: “жовтеня”, “піонер”, “комсомолець”. Вони також колись були неологізмами, але зникли разом із Радянським союзом.

Так само відбувається й на сучасному етапі розвитку мови. Наприклад, слово “дискета” вийшло з активного вжитку нинішньої молоді, тому що зникло поняття, яке воно позначало.

Якщо говорити про політичні реалії, можна згадати неологізм “азарівка”: так називали мову, якою говорив тодішній прем’єр-міністр Микола Азаров. Зараз цього слова майже не використовують. Воно не встигло закріпитися й увійти до загального вжитку, а після короткого сплеску перейшло до пасивного словникового фонду.

Зараз у нашій мові з’явилося кілька тисяч лексем, пов’язаних із російсько-українською війною. Не всі вони зникнуть після нашої перемоги. Деякі вже стали законодавчими термінами. Наприклад, слово “рашизм” офіційно закріплене як поняття, що стосується політики сучасної російської федерації.

Слово “путінізм” має менше шансів залишитися надовго. Воно зникне разом із нелюдом, від прізвища якого утворене, тобто стане історизмом. Іменник “русня”  раніше використовували рідше, а зараз він активно вживаний. Є “русоріз”, не будемо забувати й про “логістикоріз”, “балалайку” на позначення шахеда, “бавовну” на болотах, а також “орка”, яким називаємо не фантастичну істоту з романів Толкіна, а російського окупанта. Це слова певної доби. Вони залишаться в словниках, публіцистичних і художніх текстах.

Якщо говорити про поетичну неологію, то саме з її дослідження розпочала діяльність лексикографійна лабораторія “Острозький неограф”. Це була ідея світлої пам’яті Галини Миколаївни Вокальчук, яка з 2004 року працювала в Острозькій академії. Згодом вона створила науковий гурток “Українська індивідуально-авторська неографія”, який переріс у лабораторію “Острозький неограф”.

Ідея полягала у фіксації авторських новотворів у поезії. Є приклади, коли авторське слово потрапляє до загального словника. Деякі з них дискусійні. Не буду згадувати слово “мрія”, яке пов’язують то з Михайлом Старицьким, то з Оленою Пчілкою. За допомогою корпусу ГРАК цю тезу можна спростувати.

А от слово “юнка” вперше вжив Павло Тичина. Паралельно Михайло Драй-Хмара створив іменник “юниця”. Той самий корінь, але інший суфікс. Мовці обрали саме “юнку”, а “юниця” залишилася на периферії як авторський новотвір Михайла Драй-Хмари.

Можемо згадати й інші приклади, які не стали узуальними. Наприклад, Іван Вишенський, український полеміст XVI століття, у своїх трактатах любив творити нові слова, наприклад, “цукролюбецъ”, “подушкоспалъ”, “коронодавецъ“, “возовозъ”, “многомовство”.

Не все, що створюють сучасні поети, прозаїки й драматурги, має шанс потрапити до узуального словника. Умовно кажучи, 95 відсотків таких слів не мають цього шансу. 

Наведу ще один цікавий приклад — слово “сонценя”. Його утворено від українського кореня “сонц-”. У різних поетів це слово має різне значення. Перше — маленьке сонце. Друге — сонячні зайчики. Третє — гриби, переважно лисички, які жовтіють і виблискують на сонці. Четверте — веснянки.

Тобто маємо одну зовнішню форму слова, але чотири значення. Чи має воно шанс потрапити до узуального словника? Навряд чи. Де його можна використати? У дитячих казках або віршах на позначення маленьких сонечок чи сонячних зайчиків.

Мовні процеси дуже цікаві й непередбачувані. Водночас у нас немає загального академійного словника неологізмів української мови, а тільки авторські напрацювання на рівні поезії, прози та публіцистики.

Якби такі дослідження були об’єднані, ми могли б простежити, хто створив певне слово, який шлях його розвитку та як воно змінювалося. Зараз це робити простіше завдяки інтернету, цифровим технологіям і генеративним моделям, які інколи можуть підказати або придумати певні мовні явища.

Але є дві причини, які ускладнюють цю роботу: війна та відсутність коштів на науку. Створювати зараз щось масштабне й велике ми не можемо.

Ще одна проблема українського суспільства — відсутність національного корпусу української мови. У нас є ГРАК, але це авторський проєкт Василя Старка, Андрія Рисіна та Марії Шведової. Усе почалося з гранту, а згодом переросло в окремий продукт.

Постає питання, як досліджувати мову, коли кожен працює окремо. Багато проблем ми не можемо розв’язати саме через це. Можна знову згадувати історію й говорити, що ми перебували під радянською владою і добре, що українська мова взагалі вижила. Адже було чимало спроб її знищити.

І добре, що навіть за радянської окупації вийшов “Словник української мови в 11 томах”, хоча зараз ми розуміємо, що це заідеологізований продукт. Чи маємо дякувати людям, які його уклали, чи дорікати, що могли зробити краще? Це також непросте питання.

— Українська мова сьогодні переживає активні зміни під впливом війни, цифровізації та суспільних процесів. Якою Ви бачите її через 20–30 років? І що кожен із нас має робити вже сьогодні, щоб майбутнє було саме таким, яким ми хотіли б його бачити?

– Над цим питанням свого часу міркував український мовознавець Пилип Селігей. У нього є прекрасна монографія “Українська мова у 2222 році: вступ до лінгвофутурології”.

Що може зробити кожен із нас? Насамперед розмовляти українською та творити нею. Ми вже говорили, що не завжди знаємо, яка українська мова правильна. Тому потрібно розмовляти своїми діалектами, використовувати українські соціолекти, творити український жаргон, співати, писати й кохати українською.

Тут не йдеться про професію. Неважливо, чи ви інженер-технолог, філолог або звичайний громадянин. Ви повинні розмовляти своєю українською. Якою вона буде — поліським наріччям, гуцульським говором чи якоюсь маленькою говіркою — немає значення. Головне, щоб це була українська.

Українська мова різна. Вона від Сяну до Дону має багато особливостей. Ідеться не лише про закарпатський говір, який мало хто розуміє, а загалом про багатство української мови як явища.

Варто також усвідомлювати впливи, які на нашу мову чинило радянське суспільство. Де наше, а де чуже? Де діалект, а де суржик? Не потрібно списувати будь-які суржиковані елементи на те, що це нібито мій діалект.

Якою буде українська через декілька століть, наприклад у 2222 році, як припускає Пилип Селігей? Тут ми можемо лише прогнозувати, мріяти та провадити своєрідну лінгвістичну футурологію. Головне наше завдання зараз — зробити так, щоб українська мова у 2222 році була. Щоб вона залишалася українською, мала українські слова, синтаксис і графіку.

Вона точно не буде такою, якою ми спілкуємося зараз. Так само мова Котляревського й Шевченка відрізняється від сучасної. Українська змінюватиметься й зазнаватиме впливу інших мов. Очевидно, це будуть романські та германські мови: англійська, іспанська, італійська. Якими будуть ці впливи та як вони позначаться на мовній системі, вирішуватимуть не мовознавці, а мовці.

Якщо мовці вживатимуть певне слово, то лінгвісти зафіксують його у своїх джерелах. Якщо не вживатимуть — не зафіксують.

І ще, на мою думку, українська мова зазнаватиме більшого, ніж раніше, впливу азійських мов, зокрема поповнюватиметься японською і китайською лексикою. Це пов’язано з торговельними й економічними зв’язками між Європою та Азією.

Ми вже бачимо ці впливи навіть у повсякденному житті, наприклад, раніше не вживали суші, а їли голубці. Тепер маємо страву й слово японського походження. Ми знаємо, що таке кімоно, у багатьох містах України ростуть сакури, під якими жителі й гості міст люблять робити фотографії.

Тобто впливи азійських мов зростатимуть. Це, мабуть, не буде такий сплеск, як зараз із англійською, але слів з’являтиметься більше. Переважно це будуть екзотизми, адже ми не маємо відповідників до іменників “карате”, “татамі”, “кумкват”, “сакура”. Не замінюємо їх іншими словами. Суші не називаємо голубцями, хоча вони чимось нагадують нам цю страву.

Якщо говорити про політичний контекст, дуже хотілося б, щоб ми відновили свою “Мрію” — найбільший український літак. А ще є мрія, щоб українська мова стала офіційною мовою всього слов’янського світу.

Щоб усі слов’яни (поляки, болгари, чехи, білоруси) розуміли, що знання української мови для них так само важливе, як зараз знання англійської для спілкування з американцями. Україна після війни має процвітати й стати колискою цивілізації від Балтійського до Чорного моря, торговельним шляхом між Європою та Азією. Українську мову мають вивчати всі слов’яни так само, як у багатьох університетах світу, зокрема європейських, на жаль, вивчають російську.

Але все це, зрештою, вирішуватимуть мовці.

Надія Андрійчук

Читати далі

Що вчити під час війни? Професії які будуть потрібні після перемоги

Що вчити під час війни? Професії які будуть потрібні після перемоги

Повномасштабна війна змінила не лише мапу України, а й карту людських життів. Водночас із боротьбою за території, українці щодня ведуть боротьбу за стабільність, за своє майбутнє — у тилу, в тимчасовому притулку, за кордоном або на рідній землі, де вчора прилітало. Потреба "бути корисним" — чи то для себе, чи

Від Новосвєт Маргарита
«Тут я знаходжу підтримку»: чому жителі Острога відвідують акції нагадування

«Тут я знаходжу підтримку»: чому жителі Острога відвідують акції нагадування

Щотижневу акцію нагадування про військовополонених та безвісти зниклих провели в Острозі 1 листопада за координації студентського руху “Save Defenders.Ostroh”.  До події долучилися родичі військовополонених, студенти  та всі охочі жителі Острога. Учасники стояли вздовж дороги з плакатами та закликали водіїв сигналити для привернення уваги. Родини військових були з прапорами. На

Від Новосвєт Маргарита
Як створити міжнародний YouTube-бізнес у ніші Slow Living: пояснюємо на прикладі Her Rustic Life

Як створити міжнародний YouTube-бізнес у ніші Slow Living: пояснюємо на прикладі Her Rustic Life

Автор: Дарина Лушпіган Експерт: Олексій Лушпіган Медіа без кордонів Створення відеоконтенту для YouTube традиційно асоціюється з роботою блогера в кадрі, розкриттям особистого життя, регулярними публічними виступами та обов'язковим володінням іноземними мовами для виходу на міжнародний ринок. Подібний формат вимагає від авторів значного часового та емоційного ресурсу, прив'

Від Новосвєт Маргарита
Влада Острога запевняє в готовності до влучань

Влада Острога запевняє в готовності до влучань

Влучання ворожих безпілотників зафіксували в Острозькій міській громаді 20 жовтня. Ми поспілкувалися з міською радою та жителями міста про відключення світла.  «Громада була готовою до того, що ворог змістить фокус на західні області, зокрема на Рівненщину. Ми завчасно вжили всіх можливих заходів. Це дозволить громаді повноцінно функціонувати в зимовий період»

Від Новосвєт Маргарита