Ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу»
Це покоління і справді не раз давало про себе знати. «Запретный плод – сладок», – як говорять росіяни. І люди тоді творили, писали, не боячись усіх цензур та в’язниць. Вони творили нашу історію. Можливо, десь не в Україні, але Україна їх запам’ятає саме такими.
Улас Самчук. Ви щось знаєте про нього? Я нічого не знала, лише десь і колись на уроках історії чула про нього. Дізналася вже в університеті. Він тут місцевий. Був. І так завжди: про людей «високого рангу» дізнаються посмертно, особливо про людей того-таки покоління. За свої шкільні роки я належала до літературної студії імені Олени Теліги. Я любила цю студію, вірші – то моє все. Звісно ж, про Олену Телігу я хотіла знати все, це було логічно. Я прочитала, що вона разом із Уласом Самчуком були редакторами газети «Волинь». Після цього його, за радянських часів, і прозвали «фашистським борзописцем». Страшно звучить. Це було моє перше знайомство із паном Самчуком.
На парах із «Історії журналістики» ми розглядали його як журналіста, та його видання. Патріот, розповідав про відродження української державності, пропагував ідеї просвіти, порушував питання облаштування українців у різних галузях – чим тут гордитися у Радянському союзі? Не хочу казати, але, здається, навіть коли німецькі люди були в Україні, в Києві, жилося українським письменникам краще. Була навіть їхня спілка. Те покоління робило багато для нас, те покоління творило нас теперішніх. Тут ми із паном Самчуком більше дізналися один про одного, точніше, я про нього.
Йдучи Рівним, я випадково натрапила на пам’ятник Уласу Самчуку, йому як письменнику-націоналісту. Це вже було офіційне моє з ним побачення. Тоді я подумала, що це зовсім не збіг. Не знаю що так зацікавило мене. Та я кожен раз пізнавала про цього журналіста щось нове, і мені це було в задоволення. Щось притягнуло мене до цієї особистості. Пан Самчук для мене саме журналіст, я його так називаю. Можливо, він не знав журналістських стандартів і, можливо, патріот-журналіст – це не журналіст, але він творив історію, він відстоював права громадян. Він тоді був тією п’ятою владою. Він був тим поколінням, що змінює розуміння страху. Я дуже радію тому, що, вступивши до Острозької академії, я познайомилася з цією людиною ближче. Людиною-поколінням. Я майже на його рідній землі. І хто після цього скаже, що немає нічого неможливого? Улас Самчук зміг перейти через усіх та лишитися з нами у своїй «Волині». І яке ще покоління може робити щось справді значне, а не просто говорити?
Катерина ДАЦЕНКО
