Економіка моєї країни не залишила мені вибору: заробітки в Польщі

У Польщі мені пахло євреями та власною нікчемністю. І якщо перший запах віднайшла в архітектурі та історії, то другий відкопала у собі.

На моїх плечах портфель молодшого брата – єдина ціла торба, яку змогла знайти вдома. У руках маленька валіза, позичена у коліжанки. Я одягнута в штани у «катишку». Ну знаєте, це як у клітинку або в горошок, але набагато сумніше. Бо «катишка» – не принт, а стан одягу. На голові сантиметр волосся: я зістригла його майже під нуль 10 липня, а 5 серпня приїхала у Польщу. Все, що знала напевне – у моєї мами немає грошей, а тато лише вдає, що вони є.

Закордоном немає безпритульних тварин, рівні дороги та багато робочих місць. А ще багато скиглячих українців, яких спочатку зневажала, а потім почала розуміти.
Пам’ятаю, як коліжанка з кімнати дістала з валізи речі своїх дітей та почала їх нюхати. Потім зніяковіло засміялася:

– Думаєте, що я дурна? Не зважайте, я просто дуже сумую.
– Не соромся, я хоч і не маю дітей, проте, з собою привезла степових трав… з Кропивницького… іноді нюхаю.

Вони висміювали все польське: їжу, мову, вроду дівчат та навіть траву, бо ж «в Україні зеленіша». По приїзду я подумки засуджувала їх, а потім приєдналася до обговорень. Ми виглядали, ніби діти, які завітали у гості до багачів. Їхні малята дістали багато іграшок і замість того, щоб бавитися разом з ними, ми почали їх ненавидіти.

Щодо самої роботи: я працювала на заводі, що виготовляв пральні машини та холодильники. Робочий день був 12-годинний. Платили 11 злотих за годину – це мінімальна зарплатня для українців у Польщі. Нас, новеньких, називали «викиндовими», тобто такими, яких у рандомному порядку комп’ютер затверджує у різні цехи, а в цехах керівники ставлять на рандомні робочі процеси. Найважче було пристосуватися до щоденних, нових, складних або легких процесів, співчутливих або жорстоких керівників, до зухвалих поглядів українців та їхніх безкінечних запитань про відсутність мого волосся.

Я досі пам’ятаю свій найважчий робочий день: тоді керівниця змусила мене прибирати цех. Моїм завданням було помити підлогу, яка була залита машинним маслом.

– Пані, але я потребую рукавички.
– Якби я мала, я б тобі дала.

Наші відносини нагадували аб’юзивні. Вона стояла наді мною та бачила, як миючий засіб роз’їдає мої руки до м’яса, але продовжувала посміхатися, розповідаючи про гриби, які поїде збирати після обіду. А я мусила посміхатися їй у відповідь, бо знала, що будь-яке моє кострубате польсько-українське невдоволення, – і цей робочий день стане останнім.

Я бачила, як люди з кожного заїзду масово їхали додому вже через тиждень відпрацьованих змін. Ті, хто залишилися, казали, що інші слабаки. Я також залишилася, але постійно думала, де межа між слабкістю та знеціненням себе. Відповідь я досі не знайшла. Зараз думаю, що шукати її немає сенсу, бо економіка моєї країни не залишила мені вибору.

Редакція може не погоджуватися з думкою автора/ки

Ольга ВЕРЕЩУК