Півтора року тому я писала про те, як втратила свою останню (як тоді мені здавалося) можливість потрапити в УАЛ. Якщо коротко – УАЛ або Українська академія лідерства – програма неформальної освіти для молоді віком 16-20 років. Тепер я озираюся назад і згадую, як це було.
***
Останній день подачі в УАЛ. Я шаленію, бо навчання в універі не приносить мені задоволення, і я хочу вивчати неформальну освіту. З іншого боку, мені 19 років, і я не вхожу у вікову категорію 16-18 років для того, щоб хоча б податися в УАЛ. Тоді я усвідомлюю: УАЛ – втрачена можливість для мене, але не для інших. Коли я закінчувала школу, не знала ні про можливість gap year, ні про УАЛ, і я хочу, щоб ті, кому зараз 16-18 років, ті, хто так само, як я колись не знали, що робити далі після школи, дізналися про УАЛ і подалися туди. Я відкриваю ноут і цілу ніч пишу свою історію. Моя редакторка пізніше назве це криком душі, де я висловлюю своє невдоволення системою освіти в Україні. Наступний день був просто шаленим. Ми поставили блог зовсім незаплановано, тоді я максимально шерила цей текст серед усіх своїх знайомих, кому 16-18 років….
***
Виявляється, навіть, якщо запізнюєшся на маршрутку, не варто забувати, що вони їздять за розкладом, і скоро прибуде наступна. Мені здавалося я втратила можливість потрапити в академію лідерства, але виявилося, що згодом оголосили набір для тих, кому вже за 19-20 років. І, звісно ж, я подалася. Що було далі?
Спершу – анкета, далі – регіональний відбір, а потім – національний. Я пам’ятаю той момент, коли сиділа в електричці, і мені зателефонували з УАЛ. На іншому кінці слухавки перепитали, чи я підтверджую свою участь в нацвідборі. Тоді я заплакала і подумала: «Якщо я вже пройшла регіональний відбір, стовідсотково маю пройти національний».
Гадаєте, пройшла? …Через кілька днів після нацвідбору мені надіслали відмову. Тоді я запитала себе, що ж зробила не так? Як на мене, причина цьому – моя неактивна включеність. Я розділяла цінності УАЛ і намагалася якнайякісніше виконати завдання, однак не відчувала командного духу, мало комунікувала з іншими членами команди. Отак другий шанс потрапити в УАЛ “прогорів”. І що ж далі?
Як кажуть, життя продовжується… У мене видався дуже насичений рік без академії лідерства. То був досвід волонтерства за кордоном, у прифронтовому Щасті на БУРі, організації благодійного заходу, нових друзів і нових знайомств. Через деякий час я завагалася, чи варто зробити ще одну спробу вступу в УАЛ. Чи досі мені це було потрібно? Один момент змінив мою думку…
Я працювала в одному із львівських гостелів, який власник офіційно не зареєстрував, бо не хотів платити податків. Гості скаржилися на відсутність вивіски, замків у тумбочках, а себе я відчувала знеціненим трудовий ресурсом, якого не поважає власник. Так я усвідомила, що не хочу, щоб моя країна була тією, де люди люблять обходити закони, цим самим надаючи неякісні послуги клієнтам. Тоді я побачила обкладинку «Шукаємо нових героїв» у стрічці новин і відразу заповнила анкету в УАЛ на цей рік…
***
Якщо влітку їхати по дорозі Шумськ-Острог, можна побачити широкі зелені крони дерев по обабіч дороги. Два роки тому, завжди коли я проїжджала повз ці дерева, загадувала бажання: «Я хочу бути в УАЛі». Лише через рік зрозуміла, що просто «хочу» недостатньо. І цього року я змінила своє бажання: «Хочу зробити так, щоб я максимально доклала зусиль, аби найкраще пройти національний відбір»…
Я довго чекала результатів регіонального відбору і ледь не щодня перевіряла пошту. А потім прийшов лист на електронку: «Дякуємо за твою участь та прагнення до розвитку… Та, на жаль, вимушені повідомити, що за результатами відбору, ми не можемо запросити тебе на наступний етап». Я була в шоці. Я йшла до цього цілих два роки й у результаті мені двічі відмовили. І я написала до УАЛ: «То трохи боляче таке читати, але не смертельно. І ще одне: якщо серед тих, хто обирав знайшлася хоча б одна людина, яка повірила в мене і хотіла б, щоб я була в УАЛ, передайте їй, будь ласка, дякую і обіймахи. Богдана»…
***
То були останні літні канікули на бакалавраті. Був звичайний день, якби не…
— Ти ще не проходила нацвідбір? — голос на іншому кінці слухавки.
— Ні. Але це, мабуть, якась помилка. Мені прийшла відмова після регіонального. Ви напевне…
— Це питання не до мене, а до менеджерів. То ти будеш на нацвідборі 22 і 23 липня?
— Звісно, так…
***
Я довго чекала на той остаточний лист. Таке враження, ніби це мав би бути лист з Гоґвортса. Але насправді їх прийшло декілька. Чому декілька, якщо останній, національний, етап відбору я пройшла? Мене закинули в резерв. А оскільки в УАЛі люблять робити все оперативно, мені відразу призначили співбесіду англійською. Так, я пройшла інтерв’ю по телефону англійською мовою під час перерви, коли працювала баристою. Далі було цікавіше. УАЛ підготував ще одне завдання – зняти відео упродовж трьох днів, де я покажу свою суперсилу. Це вже про гнучкість і вміння пристосовуватися до обставин. Я тоді була на волонтерському таборі від «Ukraїner». Саме там я зустріла людей, які допомогли зі зйомкою відео і я впоралася з дедлайном.
***
Остаточне повідомлення про те, що я в УАЛ, отримала уже через кілька днів. Я не стрибала, не кричала, просто сиділа кілька хвилин у ступорі й думала: «Це ж треба було два роки поспіль подавати заявки, їздити на відбори й загадувати бажання, коли проїздила повз зелені крони дерев». А потім я дізналася, що навчатимусь у Маріуполі, – місті, у якому так важко дихати, дякуючи металургійним заводам, але водночас у місці, яке має великі перспективи для змін. І ці зміни ми з УАЛом уже розпочали …
Редакція не несе відповідальності за зміст блогових матеріалів
Богдана КАПІЦА