Ізраїль – країна, у якої варто переймати досвід

0
4046
Реклама

УАЛ – це не тільки навчання, проєкти, волонтерство, особистісний розвиток, а й чудова можливість переймати досвід інших. Такий шанс ми отримали під час експедиції в Ізраїль.

Я ніколи не уявляла, що буду в країні, де багато пальм, навколо пустеля, а взимку ходиш в шортах. Однак, не про пальми і не про пустелю я писатиму, і навіть не про те, наскільки смачна єврейська їжа, чи наскільки красиві краєвиди Мертвого моря. Набагато доцільніше розповісти про ізраїльський досвід, про те, чого нам, українцям, варто повчитися.

Ізраїль – країна, яку створили в 1948 році практично з нуля. Водночас, це країна, яка має одні з найкращих показників економічного розвитку й наукового прогресу. Тож, трішки інсайдів із Ізраїлю очима іноземки.

Мехіни, армія і соціальна відповідальність

В Ізраїлі є чудова традиція – не вступати в університет одразу після закінчення школи. Наступний етап після середньої освіти – армія. Вона обов’язкова майже для всіх, як дівчат, так і хлопців. Навчання в армії триває кілька років, тому в результаті ізраїльтяни зазвичай вступають в університети у віці 24-26 років. Коли ми розповіли нашим одноліткам з Ізраїлю, що в Україні до армії вступають не всі, вони дуже здивувалися. Для них служба в армії – обов’язок.

Один ізраїльтянин сказав, що має певні страхи перед тим, як вступити армію, однак він усвідомлює необхідність цього кроку. А тепер порівняймо з Україною. Думаю, багато українців не усвідомлюють, для чого їм армія. Багато хто «ховається» від повісток. Й однією з причин цього, на мою думку, є слабка довіра до армії.

Мехіна — можливість для gap year

Однак багато ізраїльтян не вступають в армію одразу. Більшість бере gap year, тобто проміжний рік між школою й військовою службою. Як нам розповідали місцеві, є дві опції, як провести gap year. Перша – податися в шнат-шерот (shnat-sherot). Це – спільноти, які займаються волонтерством близько одного року. Залежно від індивідуальних особливостей шнат-шероту, види волонтерства бувають різними.

Інший варіант – навчання в мехінах. Про це розповім трішки детальніше, оскільки кожен день експедиції ми переїздили до іншої мехіни. Це своєрідний аналог Української академії лідерства. Саме на основі досвіду мехін створили УАЛ.

Так, у мехінах студенти навчаються неформальній освіті, займаються волонтерством, значну увагу приділяють фізичному розвитку, роблять виїзні мандрівки, вивчають іудаїзм і не тільки. Навчання студенти оплачують частково, однак, як нам розповідали ізраїльтяни, кожна з мехін так само як шнат-шерот має вирізняється своїми особливостями навчання. Це помітно в усьому, починаючи з побуту, закінчуючи особливостями програми. Так, наприклад в останній мехіні «Кол Амі», де ми побували, живуть і навчаються євреї з різних куточків світу, а перші три місяці вони навчалися лише англійською.

Національна ідентичність об’єднує

Кожного разу, коли я знайомилася зі студентами мехін, в першу чергу, ставили три питання: «Де вони народилися?», «Де народилися їхні батьки?» і «Де народилися їхні діди й бабусі». Більшість з них відповідали, що їхні батьки й вони народилися в Ізраїлі, однак їхні предки емігрували в Ізраїль кілька десятків років тому. До експедиції я думала, що євреїв, так само як і представників інших національностей, легко відрізнити за зовнішніми ознаками, скажімо, колір шкіри, розріз очей і т.д. Однак, приїхавши в Ізраїль, зрозуміла, що помилилася.

В одній із мехін ми вечеряли з місцевими студентами. Коли я вкотре почала розпитувати, звідки їхні предки, один із студентів мехіни потиснув руку своєму сусідові поруч і відповів мені: «Дивися у нас різний колір шкіри, але ми брати, бо у нас одна кров». Цей потиск руки став для мене своєрідним символом об’єднання євреїв заради спільної мети. Чому ми, українці, не завжди готові отак тиснути руки?

Фото: Тамара Слотисяк

Коли ти живеш на кордоні, ти сам стаєш цим кордоном

Окрім мехін ми побували у багатьох місцях. Найбільш надихаючим для мене стало містечко Сдерот. Воно знаходиться недалеко від Гази. Зараз Газа — це окупована територія, з якої час від часу здійснюють обстріли палестинські війська. Останні були кілька тижнів тому.

Кілька років тому Сдерот зазнав масових обстрілів, у результаті місцеві жителі почали покидати місто. Розуміючи цю проблему, молодь вирішила відбудувати містечко. Що найцікавіше, будинки вони створювали зі звичайних контейнерів. Зараз жителі Сдероту — лише студенти. Вони постійно розбудовують місто й розвивають соціальні ініціативи.

Одну з таких студенток звуть Талія. Вона виросла й навчалася в США, а кілька років тому переїхала в Ізраїль, бо відчула свою роль і приналежність до своєї країни. Як пояснила Талія, ідея такого проєкту — показати, що навіть у прифронтовій зоні можна комфортно жити. Це мені нагадало схожий волонтерський проєкт в Україні — «Будуємо Україну Разом» (БУР), у якому молодь допомагає в будівництві у місцевих громадах. Для мене це підтвердження того, що ми, українці, й ізраїльтяни маємо спільні цінності.

Ще одна зустріч, яка справила на мене враження, відбулася, знову ж, близько до кордону з Газою. У Ізраїлі є багато кібуців – це сільські поселення, у які об’єднуються місцеві. Одне з таких кібуців знаходиться біля кордону з Газою. Ми поспілкувалися з дівчиною, яка кілька днів тому закінчила армію і тепер переїхала в цей кібуц. Знаючи, що перебуватиме в одній з найнебезпечніших зон Ізраїлю, вона присвятила себе людям, які страждають від війни. Найбільше мені запам’яталася її цитата: «Коли ти живеш на кордоні, ти сам стаєш цим кордоном». Думаю, і нам, українцям, варто пам’ятати про свої кордони.

Сільське господарство важлива складова бізнесу

Під час експедиції ми волонтерили у місцевого фермера, якого звуть Боаз, у винограднику.

Ізраїльтяни розпочали розвивати сферу сільського господарства практично з нуля. Вони зуміли використати виклик у перевагу. У пустельній країні вони змогли ефективно вести сільське господарство.

Та найбільше мене здивувало ставлення місцевого фермера Боаза до своєї роботи. Як виявилося, він переїхав з міста в село лише тому, що любить працювати в полі. Коли ми запитали його, що йому найбільше подобається у його роботі, він відповів: «Перці».

В Україні, знову ж, на мою думку, ставлення до сільського виробництва дуже відрізняється. Так, звісно, у нас розвивається фермерство, але попри це багато людей не задоволенні життям у селі.  Наприклад, мої батьки займаються сільським господарством лише тому, що це їхній додатковий дохід, який допомагає протриматися на ногах.

Роздуми у пустелі

УАЛ не тільки навчає, він змушує аналізувати себе й свої емоції. Такі роздуми ми називаємо рефлексіями. Саме в Ізраїлі у нас була індивідуальна рефлексія в пустелі. Я лежала на піску, над моєю головою був повний місяць і трошки світла, яке час від часу падало на мій блокнот. Тоді я зрозуміла, наскільки важливо робити паузи, і аналізувати свої дії, які вплинули на моє тепер і що, я маю робити для свого завтра.

Фото: Павло Козланюк

Ізраїль – унікальна країна. ЇЇ в першу чергу творять люди, які не бояться викликів, вміють аналізувати й приймати рішення. Одна дівчина сказала мені, що з Ізраїлю ти повертаєшся іншим(ою). Не знаю, як це працює у більшості, однак Ізраїль допоміг мені змінитися, хай навіть мінімально, але допоміг. І те натхнення, яке передали мені тут, я обов’язково використаю удома.

P.S.: Насправді, я написала не про всі місця і зустрічі, де ми побували. Так, я ще не згадала про унікальний музей Голокосту «Яд Вашем», Єрусалим, гору Месаду, зустріч з стартаперами і підприємцями в Тель-Авіві, і ще багато всього. Я ж написала те, що найбільше мені запам’яталося. Кожен привозить з Ізраїлю свої враження, я ж ними ділюся, бо нам українцям варто багато чого повчитися в ізраїльтян.

 

 

 

 

 

Богдана КАПІЦА

 

 

 

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here