Реклама

Блог атовця Сашка Чорного

Тривалий час мене не покидає бажання висвітлювати історії звичайних людей, які з доброї волі пішли захищати Україну від ворога або взялись за підтримку наших вояків в тилу чи на передовій, ставши волонтерами. Зазвичай про них немає репортажів чи інтерв᾿ю, а інколи про них не знають навіть ті, хто живе поруч. Вони лишаються в тіні, скромно, наодинці зі своєю правдою. Спільно з «Ostroh.info» я спробую показати вам таких людей на Рівненщині. Дякую Віталїі Кушмирук за отримане натхнення для початку цієї справи. Після спілкування з нею я досяг неабияких успіхів у переосмисленні багатьох речей та отримав новий поштовх для руху вперед. Сподіваюся, що моя ініціатива так само комусь допоможе.
Перший, з ким я поспілкувався, – Сергій Турович випускник Острозької академії, музикант.

– Розкажи про себе. Чим займався до служби, які улюблені заняття?

– Ну, займався різним. До армії півроку пропрацював в районній адміністрації в управлінні економіки. Пішов туди для роботи з одним проектом, який не вдався. Опісля ця робота перестала мені подобатись. Йшов до армії із думкою, що зберіг за собою цей тил. Зараз звільнився і нічим путнім не займаюся, стою на біржі та думаю, як діяти далі.

– В чергових пошуках себе?

– Саме так, це для мене вже звичний стан.

– Як ти потрапив до війська і куди саме?

– Цікава історія. Із самого початку я хотів працювати із волонтерами-медиками. Загалом, довго міркував про те, що можу робити особисто. Чомусь вибрав стежку, пов᾿язану із військовою медициною. Спочатку думав їхати з волонтерами, пройшов декілька курсів із тактичної медицини, але ця поїздка з певних причин не відбулася. Вирішив, що «фіг» з ним – піду в армію і потрапив до 59-тої бригади. Спочатку був у медичній роті санітаром, а потім був в інженерно-саперній санітарним інструктором.

dsc_0745

– Чи шкодував коли-небудь про свій вибір?

– Ні. Армію вважаю найціннішим досвідом у своєму житті. По-перше, самопізнання й пізнання людей. Навчився спілкуватися з мужиками абсолютно різних верств населення, із різним рівнем майна, освіти, культурних запитів. Люди – «на поверхні». Бачиш, хто чим дихає. Те, що людина слухає або читає – відходить на задній план.

– Чи можеш порівняти себе до і після війни? Зауважив якісь зміни?

– Мені здається, цей процес не закінчився. Одразу з приходом до армії, сам знаєш, є шалений підрив щось робити, змінювати. Потім, через кілька місяців якийсь стан, що цей підрив йде вниз. Ну от, наприклад, одна з перших штук, які вразили після повернення: людям байдуже одне на одного. Потім, через деякий час, спіймав себе на думці, що сам стаю байдужіший. Маю на увазі про певну ізоляцію від інших загалом. Було відчуття паралельної реальності.

Якось перебував у відпустці впродовж 10-ти днів. Так і не зрозумів, де я є. Слухаєш усілякі тупі питання, на які хочеться відповісти «поїдь, подивись»… Коли повернувся на базу, відчув що вдома. Якось писав на ФБ (фейсбук – «Острог.Інфо») в бік диванних «виражатєлєй фе» (солдати, мовляв, бухають, солдати неадекватні): чого ж ви, такі всі правильні й патріотичні, не пішли замість них, щоб усе було красиво? Все ж, армія навчила радіти простим речам: смачному обіду, чистому одягу, або – коли стоїш на світанку на варті й чуєш солов’їв. І взагалі, була надривна радість від самого життя. Одного разу – мабуть, уперше в житті – просто дивлячись на небо, хмари, сонце й зелене листя, я сказав: Господи, дякую тобі за це все, що я бачу, за те, що я живу. Можливо, це все від реальної включеності в життя: живеш тут і зараз, все гранично просто. Грубо кажучи, дров не нарубав – сидиш мерзнеш. «Гражданська» реальність не дає такого відчуття, вона вся пронизана якимись траблами, проблемами, велика частина з яких – штучні. От якось так. Втім, після армії, я повернувся 15-го липня.  Знову їздив на схід, цього разу у волонтерській бригаді.

dsc_0753

– Тягне назад?

– Є таке (сміється). Певно, сам знаєш. Їздив з волонтерами «Аsap rescue». Він був біля Зайцевого, це евакуаційна медична служба, там дуже багато цікавих людей. Це для мене, певно, був якийсь етап процесу реабілітації, бо військове середовище дуже своєрідне – як паралельна реальність. А от у волонтерській організації ти бачиш і військових, і цивільних. Це створює перехід, трамплін. Зараз, біс його знає, буду це продовжувати. Ще не знаю у якому форматі, коли і т.п. Хоча, знову ж таки, момент невизначеності присутній.

Мені здається, це дуже правильний підхід, тому що дурну енергію треба кудись викидати. Я, наприклад, одразу коли повернувся, зайнявся записом музики, коли було найбільше цього «дурного».

dsc_0750

– Щодо духовності. Відчуваєш якісь зміни?

– Не скажу, що став менше або більше практикуючим християнином. Проте було декілька моментів, коли, скажімо, ясно відчувався Промисл. В таких місцях він сильніше відчувається. Це скоріше пов’язано з відчуттям: можуть бути якісь дріб’язкові речі.

– Готовий повернутись?

– Я в резерві першої черги. Коли стане потреба, то піду по-любому. Війна не закінчилась, але, з певних причин, вона не горить, а тліє. Сам розумієш, це зручно окремим людям.

dsc_0756

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here