Вже за кілька днів Європа сидітиме перед телевізорами з чіпсами та колою і дивитиметься “Євробачення-2018”. А мене досі не відпускає минуле “Євробачення”. Бо це історія, яка не може залишитися ненаписаною.
Моє “Євробачення-2017” розпочалося з повідомлення на електронній пошті: “Шановний кандидате у волонтери Євробачення-2017 (коли я пробігала очима ці кілька слів, думала, що серце от-от зупиниться), із радістю повідомляємо Вам…”.
Далі можна було не читати, але я прочитала. А потім перечитала ще тричі, щоб упевнитися, що зрозуміла все правильно. Я справді стала волонтеркою “Євробачення”.
Тут варто написати, що для мене це була не тільки крута можливість як для людини. Я – фанатка “Євробачення”, тому це був шанс стати частинкою улюбленої спільноти.
Коли я вперше зайшла до Міжнародного виставкового центру (далі – МВЦ), де проходило “Євробачення”, я потрапила на репетицію представниці Бельгії Бланш. Самої репетиції я не бачила, бо була за сценою. Але досі згадую магію того моменту: ти позавчора була в Острозі, щойно їхала у метро, а тут просто через стінку бельгійка співає “Are you ready to take my hand?”.
Потім було знайомство з іншими волонтерами та нашими менеджерами. Нас було 16, і ми повинні були допомагати коментаторам “Євробачення”. Друзі жартували, що я буду носити каву, але спектр моїх послуг був набагато ширшим: пояснювати англійцям, як правильно вимовляти “Київ” та перекладати прохання іноземців неангломовній дівчині, яка обслуговувала кавову машину (вони лагідно називали її “coffe lady”).
Ми приходили на свої зміни раніше та сиділи у Виставковому, поки турботливі менеджери Єва, Айвор та Катріна не виганяли нас додому спати. МВЦ був гігантською істотою, і ми рухалися її венами, наче тромбоцити.
Арена була, на мою скромну нефахову думку, фантастичною, але мені більше подобалося ходити за сценою. Там можна було почути 100500 мов, але усі робітники розуміли один одного. Там люди носили якісь дивні важкі інструменти, і робота постійно кипіла. Там охоронці вивчили мене за мій “топографічний кретинізм” та завжди віталися (дуже важко було знайти дорогу до своєї локації у цьому лабіринті). Там народжувалося справжнє “Євробачення”.
Волонтери коментаторських позицій були трішки “еліткою”, бо ми бачили “Євробачення” з особливого ракурсу. З обох боків від сцени над ареною знаходилися коментаторські кабінки. Це невеличкі скляні “клітки” з ідеальною звукоізоляцією та високою температурою всередині (тому каву ми майже не носили, радше, воду). У цьому пеклі коментатори працювали протягом шоу, щоб усі європейці могли слухати “Євробачення” рідною мовою.
Поряд із кабінками був маленький майданчик із вражаючим оглядом на сцену та арену. Щоправда, спочатку мене вразило те, що мені (з шаленим страхом висоти) потрібно було підніматися туди маленькими сходами в майже цілковитій темряві. Під час шоу це потрібно було робити часто і швидко. Я тоді сказала другу: “Знаєш, ноги дві, а можливість одна”. Але за кілька днів ці сходи стали мені майже рідними.
Якось наша менеджерка Єва запитала в нас, хто наші фаворити. Ми називали різні країни, і тоді Єва пообіцяла, що за два тижні в нас не буде фаворитів, ми будемо любити усі пісні. Так і було. Коли ти постійно бачиш, як ці люди ходять, їдять сендвічі, хвилюються та підбадьорюють один одного, тобі байдуже, хто переможе. Ти тільки хочеш, щоб це все не закінчувалося так швидко.
Мені шалено пощастило з командою. Це були хлопці та дівчата, які завжди бігли допомагати раніше, ніж у тебе траплявся черговий “фейл”. Під час обіду всі волонтери сиділи разом, а ми брали порцію для себе і ще одну – для товариша, в якого зараз чергування біля коментаторських кабінок – і бігли до “своїх”.
У нашій маленькій команді був росіянин, який зараз живе у Німеччині, для зручності його називали Грегом. Він працював не лише на наших позиціях, але й у Євроклубі (місце проведення тематичних вечірок) та часто залишався після своїх змін, щоб допомогти. Я не могла хвилюватися про щось, коли поряд зі мною були такі люди, як Грег.
Я пам’ятаю багато моментів, але найкраще – фінал. Оголошення балів. Кабінки коментаторів, здавалося, тремтіли від нервів. Ми були втомленими, але схвильованими.
Оголошення переможця. Португалія. Маса людських тіл перед сценою вибухає радісними оплесками, кабінка португальського коментатора – теж. Його можна було зрозуміти: Португалія вперше перемогла. Ми обіймаємося, коментатор вибігає та теж обіймає нас.
У цей момент я усвідомлювала дві речі: “усе це відбувалося зі мною” та “усе це більше не відбувається”. Залишилося провести останні прес-конференції, розібрати арену та прибрати все. І наче Євробачення і не було.
Важко було повертатися в Острог. Ходити на пари, здебільшого, нецікаві, та писати конспекти, здебільшого, непотрібні. Курсова робота стала окремим “ударом”. Після того, як ти протягом двох тижнів робиш щось круте та потрібне, і тебе вражає ефективність цього гігантського організму “МВЦ”, ти повертаєшся, і тебе вражає неефективність організму “освітня система в Україні”.
Коли в мене запитують про найкрутіше, що було в моєму житті, я відповідаю: “Євробачення”.
– Навіть не Німеччина, не Грузія?
– Ні. Не Німеччина.
Марія ОЧЕРЕТЯНА