Відтепер не вимірюю роботу тільки в грошах: про мій досвід у Польщі
У житті кожної людини настає момент, коли розумієш, що вже занадто дорослий просити гроші в батьків. Особливо на навчання в університеті. А можливо, й не в кожної, але в мене він настав. Тому я вирішила провести два місяці в Польщі на заробітках. Та заробила не тільки гроші.
Величезний досвід, нові принципи, розуміння, що я можу більше, ніж уявляю та неможливість розігнути пальці щоранку. Але про все по черзі.
Я працювала в готелі «покойовою». Мені подобалось це слово, воно звучить краще, ніж прибиральниця й не так пафосно, як клінінг менеджер. У мене було багато справ і обов’язків, та основним все ж кожного дня залишалося прибирання номерів. Це було завжди цікаво. Ніколи не знала, що мене чекає: чайові чи безлад від чергової екскурсійної групи.
Людина не вартість її номеру за ніч
Більшість людей люблять гроші. Гроші – основа нашого існування, вони забезпечують нам комфорт, відчуття безпеки й незалежності. Але іноді (у випадку з туристами – набагато частіше) цінність купюр і монет дуже перебільшується. Я щиро не розуміла й не розумію досі, чому люди, заплативши якусь круглу суму, забувають, що в першу чергу вони – ЛЮДИ.
Я знаю головне правило роботи в сфері послуг – «клієнт завжди має рацію». Чого приховувати, приходячи в якесь кафе чи банально в магазин, я хочу, щоб до мене ставилися з повагою. Але так само й я ставлюсь до персоналу. Використані презервативи на підлозі, залишки ранкового похмілля, переставлені важкі ліжка (які треба поставити на місце), розбиті склянки в шафі – це все, особисто для мене, далеко не предмет поваги. Та найабсурдніше виглядали обличчя таких гостей. Вони думали, що тут – боги й царі, все для них, але я знала, скільки такі гості заплатили за свої номери. І, повірте, частіше за все це були не найдорожчі кімнати. Натомість, іноді доводилося прибирати люкси. Чомусь у таких номерах набагато рідше знаходила сліди зухвалості й такої «неправильної» ролі грошей, хоча ціна стандарту й люксу дуже різнилась. Досі не розумію, як це працює.
Я можу більше, ніж думаю
Чи знала я, на що йду? Так.
Раніше мала дуже слабкі руки. Тепер для мене не проблема підняти щось тяжке, віднести його й перестелити 25 ковдр за 4 години. Кожного дня возила великий кошик з білизною (чистою, а потім брудною) й думала: «Як я хочу продовжувати займатись журналістикою». Декількох днів вистачило, щоб зрозуміти, що можу все й навіть більше. Але чи приносить мені хоч трохи задоволення фізична праця?
Руки опускалися за два місяці не один раз та я обіцяла собі. Найбільшою нагородою було почути від батьків: «Ми пишаємося тобою. Ми зрозуміли, що ти дуже сильна», а мама сказала: «Не знаю, чи в свої 19 я би змогла».
Не варто вірити всім і кожному (знову про гроші)
Для мене, дівчини, яка не мала ніякого досвіду роботи, моя перша зарплата була чимось надзвичайним. Та яким було здивування, коли заплатили менше за всіх, враховуючи, що я робила таку ж роботу, якісно й чесно. Та й справа не в грошах, а в ставленні до чужого часу й роботи. На питання: «Чому не як у інших, а менше?» – мені прилетіло питання: “А ти взагалі повнолітня?”. А потім взагалі виявилось, що я не ПРАЦЮЮ, а ДОПОМАГАЮ.
Отож, люди в першу чергу рахують свої гроші. Та мій досвід від того став тільки більшим, змінив ставлення до оточуючих і до роботи, яку я виконую для когось. Бо кожна праця має справедливо оплачуватись.
Чистота не тільки зовні, але й в середині
Я й досі, коли зранку встаю на пари, не можу з першого разу розігнути пальці на руках. Часто жартую, що тепер – це професійна травма. Але наслідки залишились як в голові, так і в тілі.
Ці два місяці варті всіх тих мінусів, бо я запевнилась, що з носіями мови краще й швидше її вчити. Бо навчилась комунікувати з дуже різними людьми, а іноді мовчати й стримувати себе. Бо загартувала себе фізично й морально.
Бо тепер більше ціную людей.
Редакція не несе відповідальності за зміст блогових матеріалів.
Надія ЗАЙЧЕНКО
