днр: день, коли на його 17 школі змінили прапор
Раніше на його школі висів український блакитно-жовтий, тепер – триколор псевдореспубліки. Під ним проводять урочисті лінійки, він розлітається від степового сухого вітру. Висить там з недалекого 2014. Не всі йому раді, але є ті, хто радіє, бо ж «не Україна і добре».
Прапор над 17 школою невеликого міста Донецької області вже 4 рік говорить, що місто в окупації. Студент Острозької академії вже 4 рік говорить, що Донецьк – це Україна.
*Вадим з невеликого міста, індустріального.
– населення там таке ж, як в Острозі. Проте там більше…многоетажок, там немає таких часних секторів, як в Острозі. Це гарне, файне місто.
– можеш говорити російською
– давай спробую українською, а якщо не буде виходити – тоді російською.
Про Донецьк згадує з посмішкою. Говорить, що кожна поїздка туди була великим святом, бо з маленького міста їздив у велике. А там вже розваги, кіно, МакДональдс. Вадим каже, що Донецьк – гарне місто, хоча й люди, які туди приїздять, не знаходять в ньому нічого гарного.
Вадим згадує, коли Донецьк був українським, він був таким бізнес-містом. Там люди вирішували справи, постійно щось відбувалося. Називає його економічним центром України.
Не пам’ятає, якого кольору там трава влітку: запечено-жовта від степового сонця чи свіжо-зелена.
– восени (сміється) точно жовта.
У тій школі, де у 2014 змінили прапор, була патріотична вчителька початкових класів. Саме в її класі вчився Вадим. Кабінет вона прикрашала українським крамом, а учнів та учениць – штовхала. Не ногами, а думками – у бік патріотизму. Тих російськомовних першокласників і першокласниць з україномовними підручниками в ранці.
У старшій школі його улюбленим предметом була зарубіжна література. Хлопця чіпляли історії, а саме «Любов до життя» Джека Лондона. А ще Артур Конан Дойль і Жуль Верн.
Коли в Києві розпочався Майдан, у 9-ому шкільному класі хлопця почалася така собі громадянська війна.
– було так: за Україну або проти. А ні, тоді ще не було поняття «за Україну» чи «проти». Тоді було за Майдан чи проти Майдану. Більше було тих, хто за Майдан, як не дивно. Наскільки я пам’ятаю, навіть «травили» тих дівчат, які були проти Майдану. А потім вони ж, ті, хто «травили» російськофілок (тих, хто підтримує Росію – авт.), стали патріотками ДНР.
Коли Майдан закінчився, в Донецьку почали проводити мітинги на підтримку федералізації: від’єднання від України та приєднання до Росії. Вадим тоді не звертав на них уваги, не думав, що з цього буде щось серйозне.
– часто вони влаштовували політичні мітинги, де нас як школярів запрошували приєднатися.
Із закінченням 9 класу в його місті закінчилася Україна: почалися бойові дії й школа стала ДНР-івською.
У 10 класі залишили два уроки української на тиждень, в 11 – один.
– а російську ввели. І вона в нас була кожен божий день.
Обстріли Вадимового міста почалися літом 2014.
– коли перший раз поїхали танки, російські, через наше місто, мене силою відправили до мого дядька в Дніпро. А потім відправили в табір. Там було багато дітей з мого міста. Одного дня ми не могли додзвонитися додому, невідомо було чому. Переживали, не спали півночі.
Потім дізнались, що наше місто обстріляне й загинуло 13 чоловік.
Вадим каже, що магазини відомих брендів у Донецьку закрилися, майже нічого не працює.
– лишились підробки, які вони самі придумали. Ось, наприклад, у нас зараз (у Донецьку – авт.) є ДонМак. Придумали собі, зробили логотип, як у МакДональдсі, й роблять там майже ту саму їжу.
Фото: http://fdlx.com/prikol/60695-v-okkupirovannom-donecke-mcdonalds-zamenili-na-donmak-foto-i-fotozhaby.html
Люди, каже, з Донецької області – чесні, прямолінійні.
– у якомусь сенсі вони вважають себе дуже правильними людьми, такими, що завжди чинять правильно. Навіть зараз вони думають, що до них ставлення в Києві, Україні – погане, аж до ненависті, бо ж вони російськомовні. Це все стереотипи, які дуже добре використали.
Додає, що Донецька область – це не тільки шахти і шахтарі, а ще й футбол (сміється).
– у нас були галереї, музеї, парки, планетарій. От наприклад, наш парк кованих фігур…така перлина. Це, мабуть, моє улюблене місце.
Фото: https://neo7777vitaha.livejournal.com/48664.html
Люди з його міста не кажуть, що живуть в окупації. Кажуть, що це ДНР.
– більшість хоче до Росії приєднатися. Але якщо не Росія, то хоча б ДНР. Саме це головне – не Україна.
Сам же Вадим, коли чує абревіатуру «ДНР» згадує день, коли на його 17 школі змінили прапор.
– …жахливо було.
Згадує ще про один випадок, коли колір мав значення:
– коли почалася війна, у нас забрали людину в комендатуру через те, що вона одягла блакитно-жовтий шарф. Цю людину прив’язали до ганебного стовпа і тримали декілька днів.
А також блокпости і паради.
– ці паради, на які нас добровільно-примусово змушують ходити. Ще розмови про політику, походи за гуманітарною допомогою.
Для виїзду в Україну треба мати український або російський паспорт, хоча псевдореспубліка ДНР вже має і свої. За ними можна виїхати в Росію. Окрім паспортів, псевдореспубліка має і своїх мобільних операторів. Також працює сигнал Vodafone.
На блокпостах довго перевіряють документи і багаж. Вадиму інколи доводиться стояти на ногах 4 год в черзі.
«… шлях додому був тривалий, важкий і небезпечний. Та вони обов’язково його подолають. Двоє чоловіків миля за милею долали безкраю північну пустелю, ворожу і безжалісну до людей….», – цитата з улюбленої книги шкільної програми Вадима
Джек Лондон «Любов до життя»
Із його міста поїхали майже всі друзі.
– уяви, що ти приїжджаєш в місто, в якому ти все життя жила, а там ти не зустрічаєш нікого.
Після початку бойових дій його місто змінилося.
– чи місто, чи моя позиція і сприйняття цього міста. Я не відчував себе там, як вдома, і свята теж. Сукупність людей, які просто живуть у великому місті – ось що я відчував.
Була можливість вчитися на бюджеті в Харкові, але Вадим обрав комерційну форму в Острозькій академії. Не говорить про її престиж, першість чи віртуальну бібліотеку. Просто хотів поїхати подалі від ДНР, побачити інших людей.
– побачив?
– побачив. Мені в Острозі подобається. В Острозі люди набожніші, навіть молодь. Із набожними людьми існувати легше, в них є певний моральний кодекс, як треба чинити у своєму житті.
Там, у ДНР, постійно говорять про політику, і все зводиться до осуду. Тут про це не говорять, тут до цього ставляться як до чогось далекого. І це добре для мене, тому що я від цього поїхав.
Шлях додому буде тривалий, важкий і небезпечний. Та він обов’язково його подолає.
*задля безпеки та захисту героя ім’я змінене, персональна інформація прихована
Ольга КИРИЛЕНКО
