Чи комфортно в Острозі людині з особливими потребами? (ІНТЕРВ’Ю)
Олександр Кирильчук цьогоріч вступив до Острозької академії на спеціальність «Філософія». Через хворобу хлопцю доводиться добиратися на заняття на візку. Про проблеми, з якими він стикаэться в Острозі, Олександр розповів у своєму інтерв’ю.
Чому ти вирішив вступати до Острозької академії?
Взагалі я мав вступати не сюди. Ще до хвороби я планував навчатися у Луцьку в Духовній семінарії на священика. Але там мене не прийняли. Аргументували, що це історична пам’ятка, вони не мають права робити пандуси, якісь особливі умови для мене. Тоді я почав думати про інші варіанти.
В Острозькій академії навчається мій друг Нікіта Бєляєв, він розповів про спеціальність «релігієзнавство». Мене зацікавило, що це щось, пов’язане з релігією. Так як я не складав ЗНО, мені потрібно було пройти співбесіду. Коли я приїхав сюди, мене відразу направили до ректора. Ігор Демидович поплескав мене по плечу і сказав: «Ви, Олександре, дивіться, бо вам тут буде нелегко. Ми багато чого вимагаємо від своїх студентів».
Мої батьки хотіли, щоб я вступав у Рівне на фінанси. Мене це не дуже цікавило, хоча там я теж пройшов. Але багато хто відмовляв. Відмовляли університети, коледжі. Зараз в нас у країні так: якщо ти інвалід, то сиди вдома, у школу не йди, а навчайся тільки на індивідуальному плані. Індивідуальний план мені пропонували і в Острозькій академії. Але яким я буду спеціалістом після індивідуального плану?
Які перші враження від нашого містечка?
Враження від Острога… місто хороше. Але ось зараз я залишаюся сам на вихідні, і куди я можу з’їздити? Піцерію бачив, заїзд є, але все одно потрібно з собою людину. Бо в Україні бордюри дуже високі, і навіть якщо приробити в’їзд, кут буде завеликий. Тобто ти можеш заїхати, а можеш перекинутися.
Їжджу дорогами, вони досить нормальні, а ось тротуарами стараюся не їздити. Там навіть звичайна людина спотикається, не кажучи вже про мене.
А як щодо Острозької академії?
Від академії вражень набагато більше. Можливо, є якісь нюанси, але загалом мені дуже подобається. Із перших днів зі мною почали співпрацювати, мені подзвонила моя студкураторка Естер: «Так, Саша, тобі потрібно зробити це і це. Як це ти не приїдеш на посвяту? Так, приїжджай, мене нічого не цікавить».
Була проблема з гуртожитком, бо кімнату дали, а вона не підходила: візок не проїжджає, сходинка, заїхати самому неможливо. Але протягом тижня ці недоліки усунули, зробили заїзд.
На пари мені допомагає добиратися тато, а назад я вже їду сам. Якщо потрібно на другий поверх, то мені допомагають встати, а далі я сам піднімаюся по перилах. Мої одногрупники дуже хороші, завжди допомагають мені.
Єдине, хотілося ще б мати заїзд на спортмайданчик, щоб можна було встати, розім’яти спину. А так доводиться вдома на коврику лежати і крутитися.
Можливо, є ще якісь незручності?
У місті я ще не був ніде, бо всюди бордюри і сходи. Тут в аптеку непоганий заїзд, але є одна проблема. Там дорога, потім раптом горби, а після них заїзд. Цей момент не продуманий.
Пандуси повинні бути градусів 20, максимум 35. У нас в академії не дуже зручно заїжджати, допомагають одногрупники або тато. Взагалі у перші дні багато хто не хотів допомагати. Першого дня мені допомагав декан Дмитро Михайлович. Але зараз люди вже допомагають, нормально ставляться.
Тобто зараз проблем з іншими студентами немає?
90% іде на зустріч, 10% – не йде. Одногрупники ставляться нормально. Є люди, які, коли просиш допомогти, зроблять вигляд, що вони не почули. А такій людині, як я, соромно про щось попросити. Але більшість студентів йде на зустріч, і це приємно.
Фото надані героєм матеріалу
