Реклама

Студенти можуть покидати навчання з різних причин. Хтось, аби вступити до вишу в іншій країні, а хтось тому, що не задоволений навчанням у своєму університеті. Також, обираючи спеціальність, абітурієнт не завжди впевнений у своєму виборі. 

У 2019 році  британське Агентство статистики вищої освіти (HESA) дослідило, з яких спеціальностей студенти найчастіше йдуть.  Це “Інформаційні технології”, “Управління та адміністрування”, “Культура і мистецтво”, “Механічна інженерія” та “Зв’язки з громадськістю”.

В Україні студенти, які покидають університет, часто відчувають нерозуміння з боку оточення. Зокрема, від батьків, які оплачують навчання.

Ми поспілкувались зі студентами Острозької академії, які з тих чи інших причин не закінчили навчання. Вони розповіли про причину свого рішення, реакцію найближчого оточення та свою подальшу реалізацію.

 

Маша Балабан – навчалася за спеціальністю “Культурологія” 

Маша теж навчалась на культурології, однак з академії пішла ще на першому курсі. На  відміну від Поліни, Машу університет надихав. Їй подобалась атмосфера Острозької академії, відкритість у стосунках між людьми:

– ОА – це найкраще місце, куди я могла потрапити за ці два роки, і я їй дуже вдячна за те що вона просто існує, за людей, культуру й інноваційність одночасно. Саме тут я побачила багатий спектр поглядів на світ, ставлення до реальності як із допомогою навчання, так і простого спілкування.

Максим Карповець ділиться, що Маша мала невисоку успішність у навчанні:

– Марія навчалася значно гірше, ніж Поліна. Вона була менш активною, не завжди встигала, тобто, як завжди: всі гарно починають, а згодом з’являються пропуски та все інше. Там, здається, були відрахування, потім знову зарахування. Закономірно, що вона вже не вчиться: спочатку була вільною слухачкою, потім уже й не переходила на рівень студентки.

Друзі та знайомі запитували Машу, чому вона пішла. Хтось не розумів, хтось намагався вчити, що так не роблять.

– Я не можу пояснити, чому забрала документи з академії та наскільки таке рішення було ефективним, – пояснює дівчина. – Якщо дивитися супероб’єктивно, то не існує таких понять як успіх чи правильне та неправильне рішення – все просто відбувається та відчувається. І я обираю робити так, як мені приємно та цікаво, як я відчуваю, що зможу відкриватись. Якось поступово вийшла з офіційного навчання.

В університеті Маша почала волонтерити фотографинею. Тоді відчула, що зможе багато передати й пережити у цій роботі.

Фотороботи Маші

Пояснює, що звикла прислухатися до свого внутрішнього стану:

– Як тільки мені набридло відповідати на подібні питання, як тільки я побачила, що взяла від цих розмов достатньо досвіду, і вони не мають для мене ефективності, вони якось зникли з мого життя. Натомість, з’явились більш приємні та справжні стосунки.

Рішення Маші було раціональним, якщо вона розуміла, що не хоче вчитись, пояснює декан факультету:

– Якщо говорити про її рішення, то воно теж доволі логічне. Коли людина розуміє, що вона в якомусь сенсі змушує себе вчитись і змушує викладачів учити її. Таке обопільне насилля не є дуже добрим. Я прихильник здорових стосунків у будь-якій сфері.

До іншого вишу вона не перейшла, хоч багато хто радив це зробити:

– У таких випадках я відповідала “якщо вже вчитися, то в Острозькій академії й на культурологіі”. Мені просто стало цікаво пожити ось так, як я зробила. На роботу я не пішла. Не можу хвалитися й казати що життя в мене стало кращим. Життя завжди класне. Просто мені цікаво пройти саме такий шлях. Я хочу працювати з фото, з інтуїтивним танцем, з відео або кіно. Хочу робити щось, що відчуваю справжнім, що надихає. І зараз це проявляється у фото.

Маші було складно робити вигляд, що навчання їй цікаве. Зараз вона адаптується до нових умов і планує почати заробляти на себе. Каже, що щоразу, коли вона чесна з собою і її рішення не нав’язані оточенням, їй стає легше.

– Я не пішла з ОА, я завжди з цією приємною атмосферою, я завжди любитиму людей, з якими познайомилась. Я також вдячна за приїзд до академії таких гостей як Любомир Мельник, ХАС та викладачі з-за кордону. Вдячна за історію релігій та цікаві музейні події, за подачу експонатів. З мого життя випало офіційне навчання. Зараз я роблю фотографії: для друзів, знайомих, часто пропоную їм або навіть незнайомим людям фотосесії – і це цікаво, бо всі ми рідні.

Найближчим часом Маша планує поїхати в Одесу. Щоб робити там відео, фото та шукати натхнення.

Дмитро Петрук – навчався за спеціальністю “Літературна творчість

Про академію Дмитро дізнався у школі, коли абітурієнтів запрошували вступати до вишів. Йому сподобались розповіді про університет. Так вступив на літературну творчість.

– Я на це повівся, вступив і загалом перші 3 курси був дуже задоволений. На 4-му курсі на нас скинули величезну купу всякої всячини. Якщо резюмувати ставлення деканату до студентів, то воно мені не подобалось. Наприклад, ми здавали практику, і вони зробили зміни в титулці. Про це ми дізналися просто в день захисту практики, і нас усіх дружньо відправили передруковувати титульну сторінку. Що б не змінювалось, ми дізнавались про це в останню чергу, – розповідає Дмитро. 

Бакалаврат Дмитро закінчив добре, але на магістратуру вступати не хотів. Не бачив сенсу, бо хотів працювати. Свою спеціальність Дмитро вважав неприбутковою, тож, за 4 роки втратив бажання працювати у цій сфері. Вчителювати, каже, не хотів. Але батьки наполягали на вступі:

– Я, зокрема з мамою, домовився про те, що якщо я вступлю на державне, тоді піду на магістратуру, якщо я не вступлю на магістратуру – піду працювати, так, як і хотів. Мій план “злити екзамени” провалився, і все одно, через збіг багатьох обставин вийшло так, що я вступив на державне. Мама про це дізналась, і треба було дотримуватися договору.

Спершу сперечався з родиною, казав, що не хоче вступати. Але через те, що отримав державне місце, змусив себе. Вирішив взяти індивідуальний план, оскільки навчання мало тривати півтора року. Однак, обсяги завдань від цього не зменшились, а це складно було поєднувати з роботою, пояснює Дмитро:

– Деякі викладачі вимагали від мене не просто якихось завдань, а завдань в такому ж обсязі, як у інших студентів. І ще вимагали, щоб я здавав практичні в той же день, у який була ця практична. Ну це реально нереально. Це тривало десь місяць, я назбирав пропусків. Два пропуски з модулів, купу пропусків із практичних.

Фото: Острог

Коли Дмитро зрозумів, що не хоче себе змушувати, вирішив поговорити з батьками.

– Розмова була дуже серйозною. Я не скажу, що мама легко прийняла моє рішення, але говорила: “Ой, та ти це все вигадуєш, це ж всього півтора року”, – і тому подібне. Їй довелось прийняти моє рішення. Так само я зателефонував до тата, пояснив усе йому й він, загалом, більш лояльно до цього поставився. Звісно, всі засмутились, рідня казала “нащо ти забрав”, “це ж державне місце”. І такий тиск був на мене ще десь цілий місяць.

Документи хлопець забрав у жовтні. Друзі поставились до його рішення спокійно, бо розуміли.

– Шкодую тільки про те, що я хотів написати величезну промову на випускний на магістратурі, де виказав би все, що назбиралось за 4 роки на бакалавраті. Правду про кожного викладача: хто нормальний, кому не треба взагалі викладати, хто класний, хто двоякий і каже “я зі студентами дружу”, а, фактично, не дружить узагалі. В принципі, всі привітні, тому я не можу геть про кожного щось погане сказати.

Ще Дмитро дуже шкодує, що розлучився з групою. Він підтримує зв’язок з одногрупниками, але сумує, бо не з ними на навчанні. 

Зараз хлопець працює на фірмі, щоб заробити стартовий капітал і започаткувати власну справу:

– Я хочу себе реалізувати через те, що матиму власну фірму. Фірму я буду створювати десь до Нового року, можливо, після Нового року. Все за стандартом: квартира, машина і тому подібне.

Максим Карповець вважає, що передусім важливо пристосовувати програми до вимог роботодавців:

– Ті освітні програми, які в останні роки циркулюють, сфокусовані на думці студентів і думці роботодавців, тобто викладачі й адміністрація займають третьо-, четверторядну роль. Якщо раніше ми визначали курси й висловлювали бачення, то зараз ми повинні адаптуватись. Але завжди хтось буде невдоволений, тому що це балансування між трьома різними суб’єктами освітнього процесу: викладачами, студентами та роботодавцями, які мають різні бачення суті спеціальності й освітнього процесу.

Юлія Соколенко – навчалась за спеціальністю “Журналістика”

Юля провчилась на журналістиці півтора роки. Розповідає, що університет став для неї корисним підґрунтям у житті. Але вона зрозуміла, що знаходиться не там, де хотіла би.

– Я вирішила піти з університету, бо зрозуміла, що це не моє місце і місто. Сидиш на парах, ходиш, готуєшся до занять і просто розумієш, що ти не там, де мав би бути. Не те, щоб мене це не розвивало – навпаки, університет багато вклав у мене за ті півтора року. Але цього часу було мені достатньо.

Життя Юлі в ОА

Максим Карповець пригадує, що одразу знав про те, що Юля не планує вчитись до кінця:

– Я пам’ятаю, як вона вступала до нас, і одразу хотіла вступити в якийсь німецький університет, не пригадую, де саме. Ситуація Юлі дуже цікава, бо вона могла взагалі не вчитися. Або вчитися із мінімальними зусиллями, знаючи, що за рік вона вже вступатиме. Але в цілому вона вчилась старанно. Намагалась отримати знання, була активною, в деяких ініціативах брала участь. Але в результаті однаково зізналась, що це її мрія.

Оточення сприйняло рішення Юлі досить спокійно. Дівчина каже, що це бездоганно для 21-го століття:

– Мама мене дуже підтримала. Ми якось із нею поговорили і вона також вбачала у цьому правильне рішення. Багато з друзів сказали, що це сміливо. Бо шкодували, що свого часу теж не наважились полишити те, в чому себе не бачили. Хоча продовжували здобувати папірець заради папірця. Потім нічого з тим не робили, бо вибір був необдуманим.

– Так, ніхто нікого не тримає, – додає декан, – просто ми теж прив’язуємось. До всіх студентів, насправді, не зважаючи на те, подобається нам хтось чи ні, добре вчиться чи не дуже, конфліктний чи ні. Звісно, нам не дуже хотілося її відпускати. Вона сказала: “Якщо щось не складеться, то я повернусь”.

Єдине, що заважало – стереотипи. Ніхто не казав прямо про те, що “не вчитися – це погано”. Але Юлі було 18 років, вона закінчила школу й традиційно мала здобувати вищу освіту:

– Цього ніхто прямо не казав, але воно наче в повітрі літало. І цей стереотип дуже тиснув на мене. Бо ж всі вважають, що кожна людина має знайти своє місце одразу після школи – в 16-17 років. Щоб вони такі: “Хоп – хочу бути економістом”. Вивчився 5 чи 6 років на економіста і працюєш економістом.

Дівчина шкодує хіба про те, що суспільство, на її думку, залишається закритим до цієї теми. За її словами, коли людина покидає університет, це пояснюють тим, що її звідти вигнали або що їй лінь учитись.

– Для людей це залишається вже не диким, але ще дивним. Це були мінімальні моменти, але після них я вже й сама сиділа та думала: “Ойойой, що ж далі буде”. В Україні до 23-х років майже всі вже здобудуть вищу освіту і, якщо будуть кудись подаватись, то зможуть вказати це десь. А ти не зможеш. І, значить, ти нічого не досяг.

Залишивши академію, Юля вирішувала, куди йти та як готуватись. Карантин дав для цього достатньо часу. Вона віднайшла у собі ресурс займатися улюбленою справою – фотографією.

Фотороботи Юлі

Каже, що змогла зрозуміти, що це її справа, лише звільнившись від умовних обов’язків:

– Був період десь кілька місяців поспіль, коли я активно шукала, ставила собі питання, чи це моє, чи варто це продовжувати в контексті самореалізації. Впродовж того періоду від різних людей я отримувала одну й ту ж саму ствердну відповідь. Хтось казав це після фотосесії, хтось  просто побачивши мене, а хтось просив щось їм зробити візуальне. Казали: “Слухай, я тебе в цьому дуже сильно бачу, іди і рухайся так”. 

Надалі Юля планує вступити до іншого університету. Вона вважає, що освіта повинна бути свідомою, коли людина розуміє, ким хоче бути.

– Дуже хочу здобути вищу освіту в галузі медіакомунікації, в галузі фотографії. Поки процес із вступом до іншого університету триває, але я можу сказати, що цей вибір був одним із ключових у моєму житті. Мені академія дуже багато дала.

Дмитро Понисько – навчався за спеціальністю “Політологія”

Дмитро з Кіровоградської області. Він вступив до Острозької академії випадково. Єдине, що хлопець знав напевне – вступатиме на політологію. Документи подав у п’ять університетів і в якийсь момент йому подзвонили і з Острога, і з Миколаєва.

– Тоді я працював в Одесі й ближче було до Миколаєва, але потім сестра порадила ОА, бо чула певну інформацію про неї і сказала, що це «топ». Поїхав в академію. Мені тут сподобалось. Спочатку мав багато ентузіазму, це тривало перші пів року. Я намагався відповідати стандартам університету, які я бачив, і які для мене вимальовували. До того ж, був підлітковий максималізм, і я хотів робити все якнайкраще, – ділиться Дмитро.

Пара в ОА, 2 курс

Першу сесію склав без проблем, хоч і було складно. Потім у Дмитра настав період адаптації до Острога. Каже, було складно через відмінності його регіону від західних:

– Кіровоградська область – це центральна Україна, а вона значною мірою відрізняється від західної України. Це і менталітет, і ставлення до тебе. Тут було менше стереотипів щодо твого вигляду, стану, думок. Плюс, тут не було батьків, які б якось впливали. Це було і круто, і важко, бо люди були новими, події були новими. В якийсь момент почав з’їжджати в навчанні.

З першого курсу в Дмитра залишалось багато незакритих дисциплін. Розповідає, що мав проблеми в сім’ї та проблеми з собою: з самооцінкою, з самовираженням, з тим, як бачити світ. З іншого боку, не знав, чим зайнятися: спершу хотів брати участь у “КВН”, гуртки за інтересами йому не подобались.

– Була недописана курсова, НДР, польська, фізра, звичайно. На початку 3-го курсу в мене з’явилась дівчина. Для мене це було щось нове, це мотивувало щось робити. Як таких, цілей у житті я не бачив, бо, частково так вплинуло виховання, а частково – те місце, звідки я приїхав. Тоді я вирішив, що почну витягувати навчання. До якогось моменту я витягував, і закрив, певно, предметів п’ятнадцять.

Дмитро вважає, що найскладніше буває тим, хто приїжджає з віддалених міст:

– Я давно хотів розповісти, наскільки важко буває людям, які приїжджають з інших регіонів. Наприклад, у мене в групі був ще один чувак, ми жили з ним у 7-му гуртожитку. Ми разом «баклуші били», він – із Луганська.

Тодішній декан факультету політико-інформаційного менеджменту Віталій Лебедюк ділиться, що хлопець був більш активним поза межами академії:

– На мій погляд, Дмитро мав два рівня соціалізації. Перший, соціалізація в студентській групі була складною, оскільки студент не прагнув до творення групової спільноти. Зазвичай під час пар був не активний та часто не мав, що відповісти під час практичних занять. Другий, поза академічне життя студента, де Дмитро розкривався, бо мабуть себе почував в комфортному середовищі. Мені щастило частіше бачити Дмитра десь в парку, або коли проходив повз місця для паління.

Йому подобались викладачі, подобалось відвідувати пари.

– Чесно кажучи, входили в положення. Мій декан крутий, допомагав неодноразово. Можливо, десь він побачив, що зі мною не все так погано. Але викладачі і деканат круті, через це тут також багато хто любить навчання. І це теж одна з причин, чому я залишився.

Віталій Лебедюк пояснює: допомагав Дмитрові поновлюватись, бо якщо студент має прагнення до навчання, обов’язок викладача – допомогти усіма дозволеними методами:

– В нашому університеті сповідуються цінності, які проявляються у тому щоб допомогти студенту подолати різні перешкоди чи то психологічні чи інші. В даному випадку, ми повідомляли студента, що він не виконує навчальну програму і змушені його відрахувати з числа студентів. Після таких слів, зазавичай, відкривається друге дихання і в даному випадку був не виняток. Дмитро приходив, я проводив з ним співбесіду і запитував, чому погана успішність, чому він не інтегрується в колектив і т.д. Відповідь – був хворий чи мав інші життєві проблеми. Ми щоразу видавали довідку з академзаборгованість з проханням ліквідувати протягом кількох тижнів. Але…

Але також хлопець мав багато страхів, бо не розумів, що робити далі. Дмитро вирішив, що даремно витрачає кошти батьків. Політологія подобалась, але, усвідомивши, як багато доведеться працювати, він втратив бажання.

– Який сенс, якщо ти сидиш, займаєшся іншими справами, а бажання вчитися не виникає? Я знаю багатьох студентів, які навчаються просто заради диплома. Батьки сказали, але мені цього не хотілось.

Після третього курсу хлопець поїхав на заробітки в Польщу. Повернувшись, вирішив, що не буде закривати решту дисциплін і просто перестав ходити на навчання. Але з Острога їхати не хотів. Передусім тому, що тут міг би спілкуватися з іншими студентами й “не деградувати остаточно”:

– Навіть якщо я не буду знаходитись на парах, то хоча би буду спілкуватися з людьми і всотувати новий досвід, бо люди – це основний ресурс тут. Академія притягує дуже цікавих особистостей, з якими цікаво знайомитись, яких приємно слухати. Напевно в іншому місті я б цього не отримав.

Зараз Дмитро працює в контакт-центрі. Там йому подобається гнучкий графік і можливість комунікувати з людьми з різних регіонів. Хлопець підтримує зв’язок з деякими одногрупниками. Волонтерить у студентській організації “Help the animals Ostroh”. Каже, що хотів би поновитися на навчанні, але це має бути його власне бажання. Вибір лише в тому, повертатися на свою спеціальність чи обирати нову.

Окрім того, хлопець хоче покращити стан здоров’я, бо коли мав психологічні труднощі, багато палив і вживав алкоголь.

Зараз почувається значно краще. Пояснює – це тому, що зменшив навантаження, і відчув себе вільним.

– Наші абітурієнти – школярі і вони дуже швидко постають перед складним життєвим вибором, – пояснює Максим Карповець. – І в такій екзистенційній екстримальності цей вибір не завжди їхній: або батьків, або соціуму. Особливо, коли вони йдуть на правознавство, ІТ і розуміють, що хочуть займатися більш творчою діяльністю.

Віталій Лебедюк також вважає, що школа повинна краще готувати абітурієнтів до нової форми навчання:

– Тут є дві парадигми щодо цієї проблеми. Перша, коли студент сам відповідальний за свої дії, оскільки він здобуває вищу освіту, формується як особистість, фахівець і т.д. Друга, це коли куратори (ментори) та декан турбуються про своїх студентів, телефонують чи пишуть щодо поточних справ і намагаються інтегрувати студента до творення академічних цінностей. На жаль чи на радість, ми обрали другу модель, оскільки помічаємо, що не усі студенти першого курсу можуть безстресово адаптуватися до нових умов.

Студентам, які хочуть піти з університету, Максим Карповець радить чітко розставити пріоритети у житті та зрозуміти, що для них важливо:

– Мені здається, що це дуже важкий вибір. Я не знаю, правильний це вибір, чи ні, бо він може бути неправильним. В якийсь момент може з’явитись розуміння, що треба було довчитись і диплом має значення і без нього не можна реалізуватися, і що знання не такі теоретичні, а навички не такі вже й непотрібні. Звісно, цей вибір вкрай важкий, але за нього передусім має відповідати студент.

 

 

Реклама