Реклама

Колись їхньою домівкою був Острог, зараз — близькі та далекі міста за українським кордоном.

Ми запитали в острозьких емігранток та емігрантів, чому вони колись залишили своє місто, що чекало на них у новому та як це бути українцем у Чехії, Канаді та США.

Оксана Плугар, Чехія

Емігрувала дуже давно, років п’ятнадцять тому, від безвиході. Я сама з інтернату. У родичів працювала задля їжі та житла. Відчувала, що не буде допомоги з їхньої сторони. Хотіла кращого життя, купити власне житло.

Перші роки були тяжкими: я не знала чеської мови та законів. Роботи не боялася, оскільки я сама з села. З дитинства працювала, і життя навчило виживати.

Зараз я вийшла з декретної відпустки на свою стару роботу. Уже десять років працюю в американському ресторанчику. Тільки сферу змінила: раніше була помічницею на кухні, зараз — кондитерка, печу торти. Окрім цього прибираю ще в кількох квартирах. До мене там ставляться як до членкині сім’ї. Знайомі жартують, що я зберігаю сімейні стосунки, оскільки чехи не мають часу на прибирання квартир.

Чехи ставляться до українців по-різному: буває агресивно, буває добре. Але на моєму шляху траплялися переважно хороші люди. Як говориться, як себе зарекомендуєш, так і до тебе будуть ставитися.

Найбільше мене у Чехії дивує чистота міста, рівні дороги. Машини на вулицях не створюють шуму, а швидка та поліція прибувають за десять хвилин. Нам, українцям, треба багато чому вчитися у чехів.

Еміграція надала мені впевненості у собі. У Празі я знайшла люблячого чоловіка, виховую двох синочків, купила власне житло, машину. Звичайно, не так легко мені це все далося отримати, але, як кажуть, під лежачий камінь вода не тече, мрії збуваються.

Олена Плугар з родиною

Анатолій Берковський, Канада

Я виїхав у 2008 році разом з дружиною і дочкою. На початку двохтисячних зрозумів, що покращення, яке нам обіцяли, не буде. Тоді прийняли рішення емігрувати. Куди виїздити, різниці не було.

Адаптація займає роки. Щоб прискорити процес, потрібно покращити рівень мови. Для цього треба, по-перше, максимально оточити себе англійською: телебаченням, газетами, музикою, кіно, вечірніми курсами, розмовами на роботі, у побуті по можливості, по-друге тимчасово обмежити себе у спілкуванні українською. Мені адаптація далася відносно легко, оскільки до Канади працював закордоном. Зараз працюю зварником. У Канаді чим вищий рівень освіти, тим краща робота і, відповідно, більше грошей. Без знань і досвіду можна розраховувати лише на мінімальну зарплату. У цьому плані Україна далеко позаду.

Анатолій Берковський

А ще Канада — це країна, яку збудували емігранти. Канадці завжди дуже лояльно ставилися до чесних і працьовитих. А українці саме такі, тому нам тут завжди раді. Скажу більше, можливо, це буде дещо пафосно, але Канада — це наша друга Батьківщина. Українська мова на вулиці нікого не дивує.

Щодо рівня життя статистика говорить: він один з найвищих у світі (канадські міста завжди у десятці найкращих для життя). Але я вже звик до цього і сприймаю це, як щось невід’ємне. Звичайно, є свої проблеми, але нічого критичного.

Про перспективи мені складно щось казати, але я знаю, що поки людям потрібно їсти і заправляти машини, ми не пропадемо, бо ми це продаємо всьому світу.

Ольга Гамоля, США

Мене звуть Оля, але між людей відома як Гамолька (моє прізвище Гамоля). Виїхала в Штати у 2016 році, зараз працюю ІТ-рекрутеркою: займаюся пошуком та інтерв’юю програмістів, але перед цим довелось побути і продавчинею, і ресепшоністкою (записувала по телефону та приймала клієнтів, робила графік для лікарів), і бухгалтеркою в медклініці.

Сама я з Рівного. В Острозі жила під час навчання чотири роки. Останній рік уже жила в Києві півроку та каталась лише на екзамени. Я виграла грін карту, яка дає право на постійне проживання, тому знала, що емігрую назавжди.

З місцевими у мене склалося п’ятдесят на п’ятдесят. Уже за два роки мені вдалось знайти своїх людей і друзів, але на шляху зустрічались різні. Працевлаштувалась я завдяки діаспорі: спочатку в магазині одягу в українців, потім – у клініці російського лікаря.

Ольга Гамоля

В Америці найбільше дивує, наскільки все орієнтовано на комфортність і зручність користувача: від опускання автобусів для людей з інвалідністю до drive through ATM (банкомат, яким користуєшся не виходячи з машини).Українська мова тут усюди, і ти її чуєш невипадково, інколи її аж занадто багато. Багато іммігрантів за двадцять років навіть не вчать англійську, бо не користуються. Чикаго – то міні-Україна. У деяких районах складається враження, що я ніколи і не виїжджала. Більшість американців знають про Україну і завжди скажуть: «О, я маю друга українця». Ще тут є Ukrainian Village, з українськими вивісками і продуктами, яких бажає іммігрантська душенька. Узагалі, я сумую за нашими продуктами та їжею. Мрію про молоду картопельку. Тут усе смакує по-іншому.

Ольга Гамоля

З висоти своїх аж двох років (сарказм) мені складно сказати, що я американізувалась чи дуже змінилась. Америка розставляє життєві пріоритети, і більшість речей втрачають значення, бо в імміграції немає часу про щось дрібне переживати. Я точно звикла до комфорту і кондиціонерів усюди. Звикла не носити готівку, бо тут всюди картки. Але, певно, оточуючим більш помітні мої зміни, ніж мені самій. Я не велика патріотка, але Україну я люблю, і завжди виправлю, що говорю українською, а не російською, як більшість американців думають.

Богдана КАПІЦА

 

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here