“Уявлення про війну було. Але не таке”: медсестра з Острожчини, яка отримала нагороду за відвагу

Вона під обстрілами повзла багнюкою до поранених. Зі школи хотіла бути вчителькою, а стала служити у Збройних силах. Світлана Земліна – старша бойова медичка гірсько-штурмової бригади. Вона разом з сержантами Сергієм Сулимою та Олексієм Косташеком кинулася на допомогу пораненим саперам поблизу селища Шуми на Донеччині 26 березня.

Того дня їй вдалося врятувати двох військових ЗСУ.

За це у свої 24 роки дівчина отримала Орден Богдана Хмельницького III ступеня. Ним нагороджують  за особливі заслуги у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності.

Світлана Земліна родом із селища Мощаниця Острозького району. Уже три роки вона несе службу у лавах бригади “Едельвейс”. Світлана закінчила медичний коледж, потім навчалася в центрі “Десна”.

Ми вирішили розпитати дівчину, як вона стала героїнею не тільки для врятованих військових, а й для всієї країни. На жаль, Світлана зараз далеко від Острога, то ж нам довелося спілкуватися телефоном.

– Чому вирішили вступати в медичний коледж?

– Я хотіла бути вчителькою світової літератури, готувалася до ЗНО. А потім в 11 класі в Острозі проводилася якась олімпіада чи щось таке, уже точно не пам’ятаю, з Червоного Хреста. Я як одягнула той білий халат – усе в мені змінилося. Я вже точно знала, куди буду вступати. Сказала батькам, що це буде медичний.

– Чи знали, що цей білий халат приведе вас на фронт?

– Ні, спочатку так навіть не думала. Уже на 3 курсі медичного коледжу вирішила, що я буду робити. У нас був куратор військово-медичної підготовки, саме по військовому профілю. І оскільки ми його група, і ми, медики, усі військовозобов’язані, то пішли на день відкритих дверей якоїсь військової частини у Рівному. Можливо, вони нас там і агітували. Щось таке розказували, що я так вслухалась у це все й з того моменту… Як у той день змагань Червоного Хреста, чи що воно було… Моя думка знов змінилася. Я вже після того підійшла до свого куратора і сказала, що хочу проходити практику у військовому шпиталі. Він дуже здивувався, але допоміг мені. І прямо-таки наступного дня після випускного я пішла до військкомату.

– Як потрапили у Збройні сили?

– Я пішла до військкомату, оформила документи. Потім мені зробили військовий квиток. Після цього всього я вже поїхала до навчального центру “Десна”. (— ред. навчальний центр «Десна» ім. князя Ярослава Мудрого). Там здобула фахову підготовку бойового медика. Була там один місяць, а потім вже приїхала саме в АТО. У населений пункт Золоте.

Фото з особистого архіву Світлани Земліної

– Як поставилися батьки до вашого відбуття на фронт?

– Вони були не в захваті, але мене підтримали. Вони взагалі не з тих, що намагаються відмовити. Просто порадять щось, а рішення вже за нами. Тож вони просто підтримали мене в цьому і зрозуміли.

– Що входить в обов’язки фронтової медсестри?

– Ой! Там багато всього. Є така функція, як своєчасне виявлення хворих. Треба стежити за їхнім станом здоров’я, вчасно доповідати про це, потім супроводжувати їх до різних медичних закладів і медичного пункту. Також надання першої медичної допомоги при отруєннях, надавати командиру роти поради щодо покращення епідеміологічних станів. Ще багато, але я так не розкажу — треба згадувати.

– Як виглядає ваш типовий день на фронті?

– По-різному буває. Буває так, що моєї допомоги абсолютно не потрібно, або потрібно до шпиталю звернутися. Якщо є для цього причини, тоді йдемо — оформляємо. Різні дні й по-різному буває.

– Наскільки війна, яку ви побачили, збіглась з уявленням про війну?

– Не уявляла того, що тут справді відбувається. Ми дивимося фільми з військовою тематикою, але, ні, то не то. Зовсім. Тобто не збігалося. Я собі розуміння мала, що, от, ти знаєш, куди йдеш. Усвідомлення є, нічого не хочу сказати. Ніколи не думала так, як деякі люди, що тут курорти. Ці посвідчення учасника бойових дій десь купують. Ні, це зовсім не так. Уявлення про війну було. Але не таке.

– Зазвичай говорять, що війна – це про ворогів. Але може вам вдалося знайти у війську друзів?

– Звісно.

– Чи відрізняється дружба на фронті від дружби у звичайному житті?

– Відрізняється в будь-якому випадку. Адже ми все ж таки, як ви підкреслили, на фронті. Тут, я думаю, навіть і порівнювати не варто, тому що це зовсім різні речі. Вдома то є спокійне життя. А тут вже справді видно, хто є хто. І друзів у мене тут дуже багато. Не тільки друзів – знайомих, хороших знайомих. Наприклад, якщо ми говоримо про ту подію, яка сталася 26 березня, то там загинули хлопці, які були дуже чудовими людьми. З одним хлопцем дружили з 2017 року. З іншим теж дуже дружили. Це були дуже хороші хлопці. Дуже. 

Фото з особистого архіву Світлани Земліної

– Я розумію, що це дуже складне питання, але, що ви відчуваєте, коли не вдається врятувати пораненого солдата?

– Ой, так. Це питання якогось філософського характеру. Ви знаєте, от, що я хочу сказати. Попередньо, ще перед цією подією, були втрати. Це була перша моя втрата. Тоді я принципі оцінювала здоровим глуздом ту ситуацію. Я розуміла що це дуже важко, і я знала чим… Ми допомогу надали, він був живим, але по дорозі хлопець помер. Ти собі ніби усвідомлюєш, що це може бути, але коли прийшли і підтвердили, то це ніби земля з-під ніг.

 Не знаю. У чомусь ти себе і засуджуєш, можливо, щось не так. Але в нас була одна людина. ЇЇ вже, на жаль, немає, бо в нас знову втрати. Він мене так у тяму приводив! Він сказав мені такі слова, які я запам’ятаю на все життя: Світлано, заспокойся. Їм вже нічим не допоможемо, а ти повернись і подивись назад. На ту кількість хлопців, які чекають, що ти прийдеш і допоможеш їм у разі чого.

 І після цього він опустив  мене з неба на землю, чесно. Тому, уже навіть коли ці події сталися, уже навіть 26 березня мені було набагато, якщо так можна сказати, легше, бо я завжди згадувала ці слова. І буду згадувати їх завжди. Тому що людини, яка сказала їх, уже немає.

– Знаєте, є вислів такий: «Людина до всього звикає». Чи можна звикнути до війни?

– Певна правда в цьому є. Так, звикаєш до певних умов. Звісно, звикаєш. Але знаєте, хочеться вже, напевно, звикати до мирного життя. І не бачити того, що ти бачиш.

– Чи є ситуації, коли перестаєш боятися?

– Так. У мене питали, чи був страх, коли ми бігли й повзли витягувати хлопців. На той момент – не було. Абсолютно не було. Не думаєш про те, що тобі страшно, і тебе теж може не стати. Але вже коли ті події відбулися й ти сидиш собі сама й обдумуєш все, що було, то думаєш: О, Боже! Там так само могло і мене не бути, і хлопців, що були біля мене та допомагали. І ти думаєш, як це насправді страшно. Страх є тільки після зробленого. Думаєш, що все могло відбутися по-іншому. А в той момент – ні, такого немає. У той момент ти швидше думаєш своїми ногами: як перебігати, як бігти. А це тяжко: там болото і додатково ще оснащення на тобі.

– Чи сумуєте ви за домом? Знаєте, це цікаво, бо ми з вами приблизно на однаковій відстані. Я з Краматорська, а зараз в Острозі. А ви…

– О, то ми тут зовсім близенько!

– То чи сумуєте?

– Звісно. Напевно, як і ви! Але треба закінчити все, що ми тут робимо, і тоді всі обов’язково приїдемо додому.

– То як часто буваєте вдома?

– Період відпусток буває. От коли ми були на місці ППД ( — ред. пункт постійної дислокації), то часто на вихідні приїжджали, тому що були в Коломиї. Звісно, коли виходило приїжджати на вихідні, тому що це теж дорога. А було таке, що в понеділок мала бути на службі.

– Існує чимало упереджень про жінок на фронті. Чи стикались ви з інакшим ставленням до себе?

– Ні, я, напевно, ні. Може, у мене тут настільки хороші хлопці і керівник, і частина… Не знаю. Буває, так, я теж це чую. Буває по-різному, але зі мною нічого такого не ставалося.

Фото з особистого архіву Світлани Земліної

– Як поставилися до новини про нагородження?

– Ох, не знаю. Так, нагородження. Ну, нагороджуватимуть.

– Тобто не було ніякого вибуху емоцій?

– Ні, не було. Я вже говорила своєму командиру, що, коли буду отримувати нагороду, то, напевно, слізьми. Тому що я знаю, за що вона. Тих хлопців немає, і таке важке усвідомлення приходить. І тим більше, що та людина, яка мала б нагороду отримати, уже її не отримає.

– А як ваші батьки поставилися до того, що ви будете отримувати нагороду? Це ж велика гордість для них.

– Напевно, я не знаю. Мама прочитала в новинах.

– З новин дізналася? Не від вас?

– Так-так. Я й сама дізналася так.

Фото з особистого архіву Світлани Земліної

– А що ви зробите найпершим, коли повернетеся з війни?

–  Я навіть про таке й не думала. Ще деякий час потрібно  побути тут. Не знаю. Напевно, буду задумуватись про сім’ю.