Реклама

Друга світова війна увірвалася в життя людей без попередження. Ціною тисяч життів люди отримали свободу. Щороку на початку травня вшановують і вітають тих, хто боровся за наше майбутнє. В Острозі залишилося не так багато людей, які на власні очі бачили війну. Щоб назавжди закарбувати воєнні спогади ми поспілкувалися з Ольгою Руй – дружиною учасника війни Геннадія Руя.

Початок війни

22 червня 1941 рік. Недільна служба в соборі. Ми з батьками виходимо з храму. У місті якесь пожвавлення. По радіо виступає Молотов. «Почалася війна з Німеччиною», – повідомляє він. 26-27 червня Червона армія покидає Острог. З’явилася перша німецька розвідка на мотоциклах. Вони проїжджають містом і відразу залишають його. Через декілька днів приходять німецькі військові частини. Великого гарнізону в Острозі не встановлюють. Призначили коменданта і жандармерію. Німецька армія йшла на схід.

Почали забирати молодь на роботу до Німеччини. Я єдина дитина в сім’ї. Щоб оминути відправки, йду до лікаря, аби той зробив фіктивну довідку, що я хвора. Оминути відправки до Німеччини допомагає ще й моя тітка: вона влаштовує мене працювати рахівником. Нам платять певну суму грошей, але магазинів, щоб витрачати їх, не було.

Щоб не померти з голоду, мама почала вимінювати у селян простирадла та постіль на сало, борошно, м’ясо. Тримали вдома курей, тому мали багато яєць. Мама варила суп на олії та смажила яйце. Це найчастіша їжа на нашому столі.

Батьки Ольги Руй; запрошення на їхнє весілля.

Партизани

Січень 1944 рік. Через Острог проходять партизани. Вони заходять у будинки, бачать молодих хлопців і забирають їх у свої ряди. Мій майбутній чоловік – Руй Геннадій Степанович, був одним з тих хлопців. Він стає партизаном загону ім. Залізняка. З Острога вони рухаються в сторону Карпат, щоб перейти в тил ворога. У Карпатах життя партизан непросте: часто голодували. Коли ходили у села, щоб попросити м‘яса, йшли під виглядом українських партизан. Приходили до хати, казали: «Слава Україні». Як казали, що радянські партизани, ніхто продуктів не давав.

Уже в 1945 році в жалюгідному стані вони приходять у Словаччину. Командири, коли побачили змучених партизан, відправляють їх до будинку відпочинку. Два тижні хлопців відгодовували та відмивали. Потім їх демобілізують. З партизанського загону мій майбутній чоловік приходить неушкодженим. То був 1945 рік – закінчення війни. Після повернення чоловік стає на облік у воєнкоматі. Тоді було так: того, хто має рік партизанського стажу, в армію більше не призиватимуть. Мого Геннадія призначають наглядачем в острозьких казармах. Він готував казарми, щоб армійці прийшли з фронту і мали місце дислокації.

Чоловік

Для мене було важливим, щоб я з майбутнім чоловіком не розлучилась, як це сталося у моїх батьків. До мене залицяються гарні та освічені хлопці. Однак, моїм обранцем стає хлопець із сусідньої вулиці, якого знала з дитинства – Геннадій Руй. Він робить мені пропозицію зі словами: «Я присягаюсь, що ніколи в житті не зроблю нічого такого, що зашкодить тобі або нашим майбутнім дітям». Мене заполонили ці слова.

Разом ми прожили 55 років. Він працював на двох-трьох роботах, приносив додому гроші, дбав про мене і дітей. Не мав претензій до того, куди я витратила гроші, або куди я пішла. Якось мені пропонують квиток у Болгарію, а він жодного заперечення не каже, навпаки, наполягає, щоб їхала. Я відвідую Київ, Москву і т.д. Я побачила світ, а він жодного разу не дорікнув.

Ольга Руй та Геннадій Руй (праворуч).

Ми не мали надто пристрасного кохання. Але, окрім стояння на коліні та подарунків, потрібно, щоб було хороше ставлення до людини.

Освіта після війни

Я закінчила 6-річну початкову школу і перший клас гімназії. Початок війни застав мене у віці 15 років. У 18 років я йду до 8 класу. 1947-го року я закінчую острозьку 10-річну школу. Постає питання про здобуття вищої освіти.

У післявоєнний період батьки мали мізерну заробітну плату. Про стаціонарне навчання в іншому місті навіть не було мови. Тоді я вирішую подавати документи в Ленінградський інститут культури на заочну форму. Мріяла стати бібліотекарем. Вступні екзамени складала в Рівненському педагогічному інституті. Звідти результати моїх екзаменів відправляли до Ленінграду. З інституту мені надіслали листа з умовою, що я буду зарахована, якщо надам посвідчення, що працюю. Я попросила відділ культури, щоб дали довідку. Вони сказали, що дадуть документи, коли доведу, що навчаюсь в інституті. Ми посварилися, але посвідчення мені все ж написали. У 1950 році вступила до інституту, будучи заміжньою. В інституті залишилися довоєнні викладачі. Це були люди, закохані у свою справу. Вони змушували студентів ходити по музеях, бібліотеках. Вони вкладали в нас культуру Ленінграда.

До війни чоловік закінчив лише 7 класів школи. Після демобілізації навчався у вечірній школі в Острозі. Вищу освіту отримував у Київському університет на юридичному факультеті. Кажу йому: «Може ми сходимо в кіно?». На що чую відповідь: «Яке кіно? Мені треба дві курсові написати».

Я писала конспекти з історії партії, марксизму, ленінізму. Думала, хай я страждатиму над конспектами, а чоловіку вже буде готове. У нас була молодість, але ми її не побачили.

Про людей, які були іншими

Коли в Острозі євреїв забирали у ґетто, вони намагалися врятувати своє майно. Чоловік на прізвище Гентіс мав крамницю, де продавав замки, напильники, сокири.  Він прийшов до нашого будинку з валізою й сказав, що усе майно з його магазину в чемодані. Якщо його залишать у живих, він забере цю валізу, якщо помре – вона залишиться нам. До розстрілу валізи ніхто не торкався. Після смерті Гентіса мама відкрила валізу. За рахунок напильників і сокир з чемодана, ми прожили окупацію. Ми вимінювали їх у селян на продукти.

Священик Михаїл Рихлицький у своєму льосі переховував трьох єврейок. Якось приходить до нас жінка, і каже, що прийшла від отця Михаїла. Просила, щоб ми дали одяг тим жінкам. Ніхто не видав нацистам єврейок.

Місяць тому помер єврей Вальдман. Під час війни він залишився сиротою. Його взяли до себе жителі села Стадники, що біля Острога. Селяни виростили і виховали його. Він казав: «Якби хоч один зрадник був у селі, то відразу б німцям сказали. Але ж не видали».

Люди були інші. Допомагали один одному. Увесь період окупації знайома жінка носила молоко, масло, сир. Хто тепер дасть щось безкоштовно?

Тепер кажу, що як помру, то бери, сину, мітлу і виганяй усіх з будинку. Як не приходили до мене живої, то на похорон теж не варто йти.

Дорогі нитки замість пігулок

З дитинства я не сиділа без діла. Батьки завжди давали якусь роботу. То я вишивала серветку. Тільки закінчила з нею, батьки кличуть в’язати шкарпетки. Потім дають обв’язувати носову хустку. Батьки навчили робити все як слід. У мене вкладали любов до рукоділля. Тому у віці 92 років я не покидаю це заняття.

Тепер поставлю варити картоплю, а сама сідаю вишивати або в’язати. Вишила сорочки дітям, хустки, подушки, закладки у книжки. Однак вишивати картини не люблю. Візерунки для робіт збирала все життя. Виписувала газети або журнали про рукоділля. Сама малюнки ніколи не придумувала, бо навіщо придумувати, коли є готовий зразок. Кольори теж потрібно підбирати зі смаком. Інколи дарую свої вироби людям. Але більшість залишається вдома.

Краще я купуватиму дорогі нитки і даруватиму вироби, ніж купуватиму таблетки.

Каріна ПОПОВА

фото авторки

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here