Реклама

Вона відчиняє двері та просить не роззуватися. Проводить недовгим коридором та підсовує до столу дерев’яний стілець.

-сідай отута, – каже він їй.

-ти сідай, ти ж недочуваєш.

І обидва сміються. Він носить великі окуляри, а вона – сивину та посмішку. Він пам’ятає її у «вишньовій» сукні, а вона говорить, що він ніколи не слухається.

Вони не святкували День Валентина, але свят вистачало: 8 березня, День Радянської Армії, День Жовтневої Революції. Вони прожили разом майже 60 років і пам’ятають Острог з двома кінотеатрами та чайною. А ще всю молодість мріяли про «Радіолу».

Олександра відправили в Острог на 5 клас вчитися. Згадує, що це був післявоєнний період: місто в руїнах, розвалене, але вони вчилися. Не забув ще Польщу, каже, за Польщі було культурно. На горілку та тютюн була державна монополія.

-от в мого батька були бджоли, то безкоштовно давали цукор, щоб їх підгодовувати.

Єфросинія з Острозького району, села Мощаниця. Її дівоче прізвище – Ковальчук.

Олександр Бережнюк, її чоловік, перебиває та додає:

– вона дочка священика. То така була достойна людина! Ми про нього зібрали архів і в музей книги здали.

у рамці – фото батька Єфросинії

Вони познайомилися на весіллі у 1959 році.

заходить у хату три дівчини: двох я знаю, одну – ні. Вона – найкраща, а я її не знаю (сміється)! Була моя тітка Марта, вона сліпа на одне око, але вона тим одним оком побачила, що я звернув увагу на цю дівчину.

Як уже коровай замісили, церемонія закінчилася, коровай – у піч, а ми вже всі за стіл посідали, – говорить Олександр.

він уже стола не бачить, тільки мене бачить, – сміється Єфросинія.

Він вирішив діяти швидко і наступної зустрічі зробив їй пропозицію.

-пам’ятаєте, в якій вона була сукні?

-в якій ти була сукні? – питає Олександр.

-ні в якій!

-без сукні прийшла! –  і вся зала заливається сміхом.

Єфросинія каже, що зараз мода повертається з часів її молодості. Вона згадує сукні за коліно і довгі коси. А потім, каже, що всі почали крутити волосся, завивки робити.

Олександр широко посміхається і після розмови про сукні додає:

-я можу зараз взяти кілочок, молоток і забити його на тому місці, де я зробив пропозицію.

Він добре пам’ятає батька своєї дружини, часто його згадує за розмовою. Каже, що дочку погодився віддати одразу, але з умовою – вінчатися треба.

але тоді мені б довелося і диплому позбутися, і роботи в Острозі. А він подумав-подумав і каже: давайте ми так зробимо, і диплом у вас буде, і робота у вас буде, і обвінчаємося…, – Олександр

тайком, – додає Єфросинія.

На весілля голова колгоспу дав їм виїзних коней, а батько Єфросинії написав знайомому священику лист з проханням таємно обвінчати його доньку.

На останній вчительській нараді (Олександр працював вихователем в інтернаті) на весілля запрошують увесь острозький колектив.

– «Оооо-оооо-ооо», – всі так зашуміли, говорять: «Кіндратович, то ми приїдемо, ми найдемо автобуса, закажемо, всі приїдемо!» Ну добре, добре, приїдете, а я собі думаю: «Колектив великий, що ж я з вами буду робити? Де ж я вас поміщу на весіллі?» У мене ж ще родина велика яка, але думаю ладно, то літо, може якось на дворі організуємо, – Олександр.

Запрошувати директора школи з дружиною він пішов особисто. Директор жив біля академії, перша хата праворуч за воротами.

-Ну хто ж вона, хто ж вона? Скажіть!

-Звичайна селянська дівчина.

-Та не може такого бути!

 

-Ну я їй по секрету й сказав. Я їй по секрету сказав, і на весілля ніхто, ніхто не приїхав. Бо ж бачите, я такий злочин скоїв – я, радянський вчитель, беру дочку священика.

Вінчався радянський вчитель з дочкою священика в Корецькому районі за зачиненими дверима. Сукня Єфросинії була білою. Каже, тоді не купували, а все шили. Прикрашали весільні сукні гілочками розмарину, на голові був вінок. Вона відчиняє верхню шухляду та дістає коричневий альбом. У ньому стара біло-коричнева весільна фотокартка, на якій Єфросинії 20, а Олександру – 27.

А приїхавши в Острог, Олександра викликають в райком.

-ааааа, це той, що вінчався? – так каже, – Ви радянський вчитель і вінчалися?!

-те, що я радянський вчитель, то ви правду сказали, а те, що я вінчався – то вже не правда, я не вінчався (згадує зі сміхом).

-а ми вам зараз докажемо!

-а вас весілля такого-то числа було?

-такого, – кажу.

-у Мощаниці?

-у Мощаниці.

-так ось, зареєстровано у Мощаницькій церкві на той день 2 шлюби.

-на той день у Мощаниці було три весілля. Я, – кажу, – за те не знаю, а те, що моє весілля – ми не вінчалися. Я ж, – кажу, – радянський вчитель! – починає щиро сміятися.

-ви радянський вчитель і дочку попа берете?

-бо я її полюбив. Чи, – кажу, – райком вже може відмінив любов?

Олександр тоді дружині нічого не сказав, а його згодом викликало КДБ. Пам’ятає темні двері, вкриті дерматином, коридорчик і військового в ньому. Там на нього чекала чорна папка з особистою інформацією за склом. Райком партії був за музичною школою.

-ви знаєте, яке політичне положення нашої країни?

-як же ж не знаю, – кажу, – я ж газети читаю, радіо слухаю, знаю.

-ви знаєте наших ворогів?

-знаю.

-хто?

-Сполучені Штати Америки, – кажу, бо оце ж так тоді і було, – Англія, весь капіталістичний світ.

-я вас не про це питаю, – каже, – Ви мені скажіть, у вас великий колектив, ви що думаєте, що у вашому колективі немає ворогів радянської влади?

-я, – кажу, – нікого не зустрічав.

-а ви побудьте в учительській і послухайте, про що вони говорять на перерві. Може хто який анекдот розказав, може хто незадоволений своєю зарплатою, може хто життям незадоволений – це ж усе наші вороги, – каже.

Йому дали тиждень, за який треба було знайти ворогів. Але Олександр нікого не шукав і нічиї розмови не слухав. За сім днів прийшов до райкому, а той офіцер про нього забув, сів на мотоцикл і поїхав.

Ще Олександр згадує старого вчителя географії, про якого КДБ не забуло. Він замість «або» казав «альбо», то його так і кликали – «альбо-альбо». Одного дня замість «альбо» прийшов вести уроки Іван Гаврилович. «Альбо» зловили в церкві, пішов святити паску.

-хтось каже, що була там свобода, демократія, та нічого подібного не було! Все у світі пізнається у порівнянні. Я прожив 7 років при Польщі, далі 2 роки при перших совєтах, потім за німців (2 роки, у 2 і 3 класі я був за німців), а потім знову… От я не раз зараз собі думаю: «За Польщі жив, за радянських жив, за німців жив, а коли було найкраще?» Зараз. Зараз найкраще, – Олександр.

З молодості вони добре пам’ятають бідність. Олександр каже, що після училища на роботу пішов у латаних штанях, бо не міг собі дозволити костюм. Острог пам’ятають ще з двома кінотеатрами – навпроти міськради та на місці першої школи. Ходили туди з дітьми щонеділі, бо ж телевізорів не було. Замість Скверу воїнів-інтернаціоналістів, кажуть, була чайна, але там собі багато дозволити не могли: пляшка вина – 90 копійок. «На каву» тоді не ходили, ходили танцювати в Будинок культури. «Радіолу» вони купили, як тільки назбирали грошей. На ній слухали радіо і крутили пластинки.

Вони народили та виховали трьох дітей, мають внуків та навіть правнуків. Наступного року святкуватимуть 60 років і знову дивитимуться на стару фотографію, де йому 27, а їй – 20. Він був радянським вчителем, який обрав дочку священика, бо як райком не старався, любові він не відмінив.

Ольга КИРИЛЕНКО
Фото: Владислав Бойченко

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here