«Якщо Бог дав, значить знав, що витримаю»

0
1052
Реклама

Кажуть, до проблем можна звикати. Миритися з несправедливістю, з дитинства бачити світ не так як інші, але все життя бути на рівні з іншими. А що, коли біда приходить раптово?

 У дитинстві, можливо, боліла спина? Були проблеми з опорно-руховою системою?

Та мене ніколи не турбувала спина. Я згадую так: 8 лютого я їздив на фотосесію до випускного. 10-го лютого ми з друзями гуляли, в сніжки грали, бабу снігову ліпили. Я прийшов додому, ліг спати, як завжди. А вранці проснувся не від того, що я виспався.. а від болі. Від такої, що не можу описати. Викликав швидку, вправили мені м’яз, вкололи уколи. Через хвилин 15 мурашки почали йти по тілу. Мама була, бабушка, і я кажу, що не можу встати. Але вони не повірили, думали я жартую. А я завжди любив пожартувати. Телефонують до швидкої, та фельдшер відповідає: «все нормально, реакція на препарат». Потім вже, через місяців два його питали, каже, визнає
свою помилку. «Не звернув увагу».

Ну і якесь таке відчуття було.. це лікарня, полежиш трохи і поможуть. Але ти лежиш день, два, думаєш, що все буде о’кей, але лежиш три і нічого не о’кей. Місяць у лікарні. Згодом почались приватні реабілітаційні центри. Потім уже в державних лікувався. У мене тато в АТО, то нам частково безкоштовно. В школі одразу на індивідуальний. Поступав сюди в академію, теж пропонували індивідуальний. Типу, щоб не брати на себе якісь обов’язки. Але я взагалі не розумію індивідуального.

А які перші складнощі виникли в Острозі?

Які складнощі? Ну в академії все добре було, бо пари ставили на першому поверсі, в П5. Потім ми пішли в гуртожиток, дивитись, яку ж там кімнату дали, які умови. Пандусів не було. Виділили кімнату, в яку не заїхати. І дуже маленька, тобто нема де навіть коляску поставити. А що мені відповіли: «ну на коридорі буде ставити»..

Ну але потім декан наш, Дмитро Шевчук, домовився, і виділили нам цю кімнату. Викликали інженера, щоб поробив пандуси. Так як я не знав міста, то я ще ніде не хотів їздити. Не було друзів, щоб з кимось. Пам’ятаю, одногрупники перелякані були. До академії їду сам. Ну інколи одногрупниця зустрічає. А потім люди допомагають.

Де на території університету бракує пандусів?

Ну пандуси.. зроблять 2 рейки, але ж всеодно треба людину. Де бракує? В бібліотеку. Там бордюр і сходинки. В кафе. Але академія йде назустріч, старається щось зробити

У місті недоліки – це бордюри. Щоб проїхати до «Нашого краю», то прийдеться їхати геть так по кругу. Та і там, через сходинки, не спущусь. Приватний реабілітаційний центр коштує 53 тис. за 28 днів. Але це ще дешево. Київські – до ста тисяч. Поблажок в академії нема. На рівні з іншими все роблю. Звичайно, хотів би відвідувати «Маестро», «Академічну кав’ярню». Але можливості нема, то більшість часу в гуртожитку.

 

 

 

Раніше я дуже був активний. На дитячих святах був Миколаєм, на корпоративах. Подобалось виступати на Новий Рік. Боксом займався рік. Волейбол мені подобався, любив спорт.

З часом звичайно ідуть покращення. Я зараз можу, так сказати, ходити. Ну тільки з ходулями, але раніше я не міг. Не міг навіть встати, просто не тримали ноги. На сходах вчився ходити. Важко, бо втома у ногах.

Адаптовуватися до візка? Навіть фізично було важко. Я не міг сидіти. Пересаджували як овоч.. У центрі навчили як їздити. Покращилися функції м’язів. А психологічно, то навіть зараз проявляється. Дуже важко, бо люди не сприймають. Бо ти їдеш, і такі криві погляди: типу «що він тут забув..». Але з кожним місяцем звикаєш. От раніше я в селі не міг з дому вийти. Треба через себе трохи переступити. В перший день в академії руки трусились, переживав як сприймуть. Чомусь є думка: «якщо ти не такий як усі, то сиди вдома». Але я звик, маю друзів. Весною планую провести аукціон малюнків дітей з дитбудинку. Треба робити добро. І взагалі вважаю, якщо нам випадають долею випробування, то вони не просто так, для чогось важливого. І ми обов’язково маємо витримати.

 

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна МОСКАЛЬ

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here